Леляківський старостинський округ

  Сивої давнини сягає історія славного Леляківського краю. За деякими історичними довідками село засновано на початку 18 століття. Датою заснування вважається 1716 рік коли на цій території утворилася  вотчина  Польського князя Вишневецького ( правильніше вважати 1716 рік першою згадкою у письмових джерелах). Але ряд історичних та археологічних  обставин наводить на думку, що на цьому місці поселення існувало значно раніше.

   До тепер збереглися  і чітко проглядаються частини валу  протяжністю біля трьох кілометрів між поселенням  Бачиші та протилежною окраїною села – Матухнівкою, що з обох боків упираються в непрохідні болота. Такі оборонні споруди, за словами наших предків будували в давнину для захисту від нападу  скіфіф і монголо-татар. На думку що історія Леляків багато старіша, наштовхує і те, що перша згадка про Варву датується 1079 роком, про те такого не могло бути, щоб понад 800 років  не був заселений  такий сприятливий для життя край, що знаходиться поруч. Це стверджують і давні поховання в межах села. Існують і інші гіпотези.

   Про походження назви села існує декілька версій. Одна з них розповідає, що в цьому місці першим посилився козак Леляк, від якого й пішла назва. Інші твердять, що колись на місті Леляків водилося багато лелек, яких багато  й нині. Який з цих варіантів вірогідніший, - достеменно не відомо, але залишилася назва – Леляки.

 Село розташоване за п’ять кілометрів від Варви вгору по річці Удай, в мальовничому місці. Пізніше, неподалік села, в яру,  що над річкою в урочищі «Круп’янівка»  поселився чоловік на прізвище Саверський, від якого пішов рід і назва хутора.

  В Леляках, крім річки Удай в селі був «Зінченків» ставок, а на полі «Майорський»,»Захарущин», так званий в «Долині» і на «Рузі».

Велика водойма, яка природно зарибнена утворилась на кар’єрах після видобутку торфу в урочищі  «Луки».

Територія Варвинщини в тому числі Леляки колись давно входили до складу Київської Русі.

   У час грізного лихоліття – нападу ворогів - сільчани захищали свою землю. Історія свідчить, що наші земляки мужньо відстоювали рідний край від половців, монголо-татар, польської шляхти, нападу литовців, вели боротьбу протів шведів. Леляківчани спільно з мешканцями Варви 1709 року мужньо захищалися від шведів, боролися під Полтавою і на території Варвинщини, через яку  відбувався відступ  шведських військ.

   Після реформи  1861 року  село Леляки мало 1150 десятин землі. Поміщикам належало понад 500 десятин, куркулям – 310, решта  - 340 середнякам і біднякам. Перша світова і громадянська війни в яких брали участь Леляківці  принесли нові злигодні і подальший занепад. Революційний рух розростався, який закінчився Жовтневою революцією 1917 року. З січня 1918 року відбулося  становлення радянської влади. У селі, як і в усьому Варвинському районі, її було проголошено 15 січня 1918 року. 1923 року створено комсомольську організацію. 1920-го року відібрано землю у багатих та розподілено між селянами. В 1930-му  - створено сільськогосподарську артіль, у 1933-му завершено колективізацію та організовано колгосп імені Шевченка. Пізніше до 1935 року були побудовані нові стандартні бригадні двори.  В 1934 році, з метою видобування торфу, організовано артіль «Іскра».

   1932-1933 роки були трагічними. Люди переживали голод, від якого багато селян померли. Декілька сельчан було репресовано, ряд сімей вислано за межі України, частину розкуркулено.

  1935-го року  церкву було розібрано і перебудовано на клуб. 2001 року, об’єднавшись, віруючі обладнали одну із хат під церкву, яка функціонує й понині. Настоятелем  храму став  Михайло Долинний. На війну, яку розв’язала фашистська  Німеччина 22 червня 1941 року з села було мобілізовано і направлено на фронт 248 осіб, значний відсоток коней, возів,автомашину та інше спорядження. 18 вересня 1941 року німці окупували Леляки. Село було звільнено Радянськими військами 18 вересня 1943 року. Захищаючи Вітчизну, в боях полягли 145 жителів. На їх честь у центрі села споруджено обеліск, де викарбувані імена всіх полеглих.

   Важкими були повоєнні роки. Колгосп лежав  у руїнах. Його потрібно було відбудовувати. Господарство  1956 – 1971 р.р.  мало відповідну виробничу базу: 1360 га сільгосп угідь, з яких 1030 га – орної землі, тракторна бригада налічувала 12 тракторів, в тому числі 4 гусеничних з повним набором відповідного навісного і причіпного інвентаря, 4 зернових і 3 силосних комбайни, 4 вантажні автомобілі, 20 кінних упряжок. На фермі було вмежах  1000 голів ВРХ, серед яких – понад 200 корів. Також утримувалося 600 одиниць свиней, розводили овець і курей. Для утримання зростаючого поголів’я колгосп систематично будував нові приміщення. Але згодом, з 1971 року в зв’язку з послабленням керівництва, економіка колгоспу почала занепадати. Стало зменшуватися виробництво продукції (відповідно – і грошей на рахунках), припинилось капітальне будівництво, а  це означає, що призупинився розвиток господарства. Керівництво колгоспу і села (1971-1973 роки) замість того, щоб бити на сполох відчути свою високу відповідальність і організувати  людей на виправлення становища, пішли по лінії найменшого  опору – приєднали колгосп ім.Шевченка до економічно міцного райцентрівського господарства «Україна».  1985 року до села прокладено дорогу з твердим покриттям, збудовано і зарибнено ставок в урочищі «Солонці». Із  1000 осіб населення зменшилось до  315 (переважно пенсіонери). Народжуваність майже  відсутня. Село в 2004 році телефонізовано, а в 2005 році газифіковано.