У Варві відкрили АЛЕЮ НАДІЇ ТА СПОДІВАННЯ для вшанування безвісти зниклих героїв громади.
30 серпня, у Міжнародний день зниклих безвісти, Варвинська громада об'єдналася у спільній молитві, надії та пам'яті. У Парку Слави відбулося урочисте відкриття АЛЕЇ НАДІЇ ТА СПОДІВАННЯ — символічного простору, присвяченого мешканцям громади, які зникли безвісти під час війни.
Захід під назвою "Молитва сердець — надія родини" зібрав родини, близьких, друзів та всіх небайдужих. Це була не просто церемонія — це був голос душі, яка чекає. Це був плач любові, що не втомилася сподіватися. Це був крик мовчання — глибокий, як безвість, і сильний, як віра. На обличчях — сльози, у серцях — молитви. Молитви матерів, сльози дітей і мовчання дружин злилися в один спільний подих: “Повертайся...”
На цьому зібранні кожне слово звучало як молитва — тиха, пронизлива, народжена з болю, любові й незламного очікування.
До присутніх зверталися ті, для кого війна — не просто новини, а щоденна реальність. Вони не виголошували промов — вони ділилися своїми серцями.
Заступник селищного голови Олександр Філоненко подякував родинам, які несуть неймовірно важкий хрест. Він підкреслив, що ця Алея — не лише символ пам’яті, а й жива обітниця: чекати, молитися, вірити.
Тетяна Завацька, дружина безвісти зниклого захисника, виступила як голос усіх родин, які роками живуть між тишею та надією. Її присутність — це свідчення сили жінки, яка щодня бореться за пам’ять про свого чоловіка та підтримує інших.
До глибини душі зворушив виступ Світлани Великої — матері зниклого Дмитра. Її біль відчувався в кожному погляді, в кожному жесті. Це був біль, який не втамовується часом. Її постать — образ усіх матерів, серце яких стукає в унісон із іменем сина.
Особливо щемливою була присутність Олександра Хіміча, колишнього військовополоненого, та його дружини Таміли. Їхня історія — це доказ, що навіть у найтемніші часи можливе повернення. І що любов, молитва й віра здатні творити дива.
Підняти біло-чорні стяги — кольори болю і правди — довірили рідним Анатолія Кілару та Анатолія Вишненка. Під супровід виголошених імен безвісти зниклих, родини по черзі відкривали прикриті прапорами світлини своїх найдорожчих. Кожен портрет — немов живий погляд, що дивиться крізь час і простір.
Неймовірно зворушливим став виступ дітей і дружини Кузьменка Володимира, які читали вірш, сповнений туги, любові та очікування. Ці слова торкнулися найглибших струн душі, нагадавши всім: кожен зниклий — це цілий світ для когось, хто чекає.
Молитву за повернення військових та освячення банерів провів отець Леонід Проців, благословивши цей куточок пам’яті та надії.
За підтримки керівницта Варвинської селищної ради підготували та провели заходи Ірина Прокопенко завідувачка сектору ветеранської політики, мати загиблого Героя України – Сергія Божка та ініціативна група родин військових зниклих безвісти, за участі фахівців ветеранської політики в громаді. За встановлення конструкцій та облаштування Алеї представники родин щиро вдячні КП «Господар».
Цей день у Варві став свідченням того, що ми не забуваємо. Що ми віримо. Що ми чекаємо.
І поки родини тримаються разом, поки серця б’ються в унісон з молитвою — кожен зниклий лишається з нами. У пам’яті. У любові. У вірі в повернення.
Бо там, де не згасає надія, починається шлях додому.
