Портрет сучасниці, або Неперевершена....Пам’яті Валентини Саверської-Лихошви
Для мене вона була й залишилася неперевершеною.
Даруйте, шановний Читачу! Якщо маєте особливу здатність беззастережно цінувати чужі успіхи, то прошу: долучайтесь!
Колись, ще у 2023 р., на презентації книги «Славетні особистості Варвинщини», звертаючись у виступі до авторки, я зауважила: «Якби я була художницею і брала участь у престижному конкурсі «Портрет жінки у рамі сьогодення» (звісно, якби такий існував), то без жодних роздумів та вагань намалювала би саме Ваш портрет. Портрет яскравої, креативної, мудрої сучасниці». А згодом зародилася думка, що колись все-таки я намалюю її портрет не пензлями і фарбами, а словом. І ось, як бачите, оте «колись» і настало. (До слова, пишу виключно за велінням серця, проте висловлюю не лише своє бачення.)
Чому? На те є вдосталь вагомих підстав. Чи готові Ви до подивувань? Тож гайда!
На небі, вочевидь, зорі сяють уночі, і всі люди їх бачать. Але є й денні зорі, однак не всі можуть помічати їхнє світло відразу. Це люди із сяючими серцями, що випромінюють своє сяйво заради інших, освітлюють шлях тим, хто з ними поряд.
Хтось сяє своїй родині, та лише окремі покликані дарувати себе великій справі на благо людям як воїн світла та добра.
Зізнаюся чесно, мені неймовірно пощастило жити в одному часі з людиною – однією з небагатьох! – яка змогла створити себе сама. Вважаю, що таке під силу особливим людям, а саме: надзвичайно цілеспрямованим, наполегливим, вольовим.
Відома істина: кожна людина здатна багато на що, але не кожен знає, на що саме. Те, що вона відкрила свій талант, розвинула його, а головне, зуміла подарувати людям, і було притаманне саме цій жінці. Неповторній і, на моє глибоке переконання, неперевершеній.
Як ви вже, напевно, здогадались, мова йде про Валентину Василівну Саверську-Лихошву.
Якось мені наснився дивний сон, і це, якщо хочете, стало однією з причин, яка підштовхнула мене взятися за перо. (Дозволю собі переповісти зміст).
Ніби у фой’є Варвинського БК проходить конкурс із бальних танців. Кружляють пари. У веселкових сукнях – партнерки, у чорному – чоловіки. І раптом дійство й музика завмирають, бо на середину виходить жінка дивовижної краси – уся в сліпучо-білому атласі й мережеві, з білим волоссям до плечей – й осяває присутніх усмішкою, бо й сама сяє, ніби діамант. Придивляюся, а довкруж мене лунає: «Хто це?» «Так, це – вона!» – вигукую я й прокидаюсь. Гадаю, це був мені знак: напиши, розкажи.
Ми ніколи не були подругами, адже подруга – це особлива «посада», і, мабуть, честь та відповідальність. Ми були звичайними колегами у сфері педагогічної діяльності і «посестрами» по перу. Бачилися на різних заходах протягом кількох десятиліть: на її відкритих уроках, семінарах – у гімназії, нарадах у відділі освіти, коли вона ділилася своїм досвідом як вчитель і заступник директора. Усе в ній мене захоплювало, хоч я й не обирала собі кумирів, проте, я впевнена, прикладом вона слугувала не лише мені.
«Якщо не я, то хто ж?» і «Я зможу!» – було незмінним девізом усього її надзвичайно насиченого життя та діянь.
Її життєпис умістився в рамки: 19.05.1956 – 05.03.2025. Так, дуже прикро, що вона пішла від нас, зате лишила по собі світло душі своєї, що сяятиме варвинцям, і не тільки їм, на довгі-довгі роки. Буде ніби маяком, дороговказом майбутнім поколінням – як жити і яким бути.
Із 1979 по 2010 рр. Валентина Василівна засівала педагогічну ниву Варви. Прагнення бути кращою серед кращих спонукало її до самовдосконалення, що й давало гарний результат. Велика активістка з «когорти» трудоголіків, вона стала лауреаткою різноманітних конкурсів та прєктів як всеукраїнських, так і міжнародних, а саме: українсько-польського (2005 р.), українсько-канадського (2006-2008 рр.), українсько-американського (2001р.). Фіналістка української педагогічної акції «Флагмани освіти України» (2010 р.). Завдяки наполегливому вдосконаленню своєї англійської стажувалася в Аризонському університеті (2001 р.), вигравши грант – поїздку до США. Її учні протягом 10 років були переможцями МАН, а сама написала понад 200 статей із краєзнавства, які друкувалися у фахових часописах. Отож, за популяризацію освітнього процесу та висвітлення краєзнавчих матеріалів, Валентина Василівна отримала почесне звання «Заслужений вчитель України», а ще була членкинею «Спілки журналістів України» та «Спілки краєзнавців України». Мала численні нагороди та відзнаки за свою діяльність, зокрема Грамоту Верховної Ради України(2017 р.). Як вчитель вивчала кращий досвід колег, виробила свій педагогічний «почерк», ділилася власними здобутками з молоддю та зі всіма, хто в цьому мав потребу.
Чотири рази обиралася головою селищної Ради (2010, 2015, 2017, 2020 рр.). Перша жінка в історії Варви, яка обійняла таку високу посаду, вона проявила себе здібним та мудрим керівником. У неї вистачало часу на все: на цілий район, громаду, родину, а головне – на людей.
Вона володіла цілою низкою чеснот, які годі перелічити, однак найвиразнішими з поміж інших були людяність та безмежна відданість справі, котрій присвятила останні 15 років.
На самому початку цього нелегкого шляху не злякалась «рогаток», наставлених проти неї амбіційною чоловічою командою новообраного керівництва. (Як це жінка буде ними керувати?!) У відповідь Жінка твердо сказала: «Не дочекаєтесь моєї заяви! Я здійсню свою мрію! Зроблю це задля Варви!» І справді, ця жінка була непохитною у втіленні свого задуму.
Погодьтесь, що користуватись такою довірою людей (аж чотири каденції!), як вона, дорого вартує!
Мудрі твердять: «Не будь надто твердим, бо проклянуть, не будь надто м’яким, бо проковтнуть». Як же знайти оту золоту середину? Питання філософське. А вона знайшла! Зуміла! Змогла!
Будучи не просто очільницею-чиновницею, а «генератором» ідей та громадянкою, залюбленою у рідну Варву настільки, що стала фундаторкою перевтілення селища на європейське містечко. Зробила вагомий внесок у скарбницю культурного надбання Варвинщини. (Зокрема започаткувала фольклорний щорічний фестиваль «Бода-фест на честь видатного вченого етнографа Осипа Бодянського, славетного варвинця).
Стала ініціаторкою багатьох добрих справ, перетворивши Варву на квітучу «оазу». Це і клумби з ірисами й трояндами, і вазони з петуніями на вказівниках назв вулиць, і локації для фотозйомок. Площа засяяла ліхтарями, з’явилися пам’ятники Т.Шевченку, О. Бодянському та історичним подіям на Варвинщині, «зірки» відомим варвинцям, оновилось «Казкове містечко», де заструменів красивий водограй. Дрібниці? Але окраса життя! Це гордість Варви! Якщо хочете, візитівка Варви.
В.В.Саверська-Лихошва залишила досить помітний слід у письменстві, ставши авторкою 15 книг (окремі у співпраці) про людей та рідний край. Серед інших назву такі: «За трудову і ратну звитягу», «Варвинщина: історія та сьогодення», «Ними пишається Варва», «15 жінок Варвинчанок», «Освіта Варвинщини», «Антифашистське повстання у Варві», «Варва – європейське містечко», «Славетні особистості Варвинщини», «Навіки в пам’яті народній» (З книги про героїв, полеглих на війні з росією)
Як бачимо, вона творила історію свого краю з живих людей – героїв мирного часу (минувшини і сьогодення) й воєнного лихоліття, – як ніхто інший. Тому й сама Валентина Василівна, у цьому я глибоко переконана, стала гордістю Варвинщини, гідною носити почесне звання Людини з великої літери.
Ніщо не заважало їй бути борцем за добро та справедливість. Вона уміла втілювати в життя нове, прогресивне, дбала про те, аби громада міцніла економічно й фінансово, а її мешканцям з року в рік жилося краще.
Як і будь-хто, не була ідеальною, але мала дивовижну здатність шанувати й цінувати людину, вбачати в ній кращі риси. Не томилася дякувати за добрі вчинки, за працю, здобутки, творчі досягнення. Тим часом намагалася шліфувати усе краще й у своїй особі – творила себе.
Вона мала глибоку ерудицію, досконало володіла ораторським мистецтвом – «красним» словом. До прикладу, на різних зібраннях характерним для неї було ось таке звертання : «Вельмишановні добродії».
Енергійна й невгамовна, як творець та сіяч, завжди була у вирі подій, будь-то свято радості, а чи скорботна нагода – вона встигала всюди не лише у Варві, а й у віддалених селах. Гадаю, зокрема в Антонівці, люди запам’ятали «головиху» та її промови на ювілеї 95 роковин вчителя Івана Андрійовича Онокала, або на похороні завідувачки дитсадка Ніни Василівни Омеляненко.
Для мене, без перебільшення, саме Валентина Василівна – висока тендітна красуня з оригінальною зачіскою – була «іконою» стилю й вишуканості як в одязі (біло-чорна класика), так і в манерах у привітному й шанобливому спілкуванні з людьми, в умінні себе подати.
Голова ветеранської організації М.М.Качаєва згадує: «Валентина Василівна присвятила себе людям. Їй до всього було діло! Вона не рахувалася з часом – будень чи вихідний. Відгукувалася на все. Ми доволі часто відвідували пенсіонерів, вітали з поважними ювілеями усіх без винятку, Варва то, а чи глибинка. Вона ні разу не відмовила мені в цьому, коли й саму підводило здоров’я. Ця жінка «горіла» на роботі! Могла вже бути «на своєму місці» вже о 6 ранку! Була взірцем того, як підтримати людину, допомогти. Уміла мотивувати до активної життєвої позиції ціле оточення. Під її мудрою орудою розквітла не лише Варва, а й уся громада. Наша очільниця була на диво скромною і простою людиною. Вона – світоч добра – приклад для всіх нас. Низький уклін та шана її імені».
Подружнє крило допомагало Валентині Василівні долати труднощі та бути сильною й упевненою в собі. Адже не секрет, що не весь шлях її був устелений пелюстками запашних троянд, бо траплялися й колючі терни. Проте останнє її тільки загартовувало!
Чоловік щиро підтримував в усьому та пишався дружиною. «Вона ставила мету й боролася за її досягнення виключно своїм розумом та невтомною працею. Таких, як вона, я не зустрічав, тож дякую долі за те, що колись звела нас докупи. Валя подарувала мені сонце!» – каже Микола Миколайович.
Марина Михайлівна, донька про матір: «У першу чергу дякую мамі за подароване життя. Горда з того, що саме вона була моєю мамою. Матуся дуже любила життя і людей у ньому, а ще – красу землі, яка її зростила. Свою любов, звісно, мама передала і мені. Для мене вона була цілим світом, в якому переплелися всі барви, такою й лишилась. Вчила бути оптимісткою, які б сюрпризи не підносила доля. Не опускати руки, гордо нести голову, бути борцем, бо й сама завжди була на позитиві. Мама високо цінувала «заповіти» матері Терези, особливу таку: «Якщо добро, зроблене тобою, забудуть вже завтра, все одно твори добро». Мабуть, тому мама вчила мене сповідувати добро понад усе! Я завжди нею пишалась, адже була Вона й залишилася для мене взірцем, і я намагаюсь виконувати її настанови. Вона повністю віддавала себе своїй улюбленій справі – бути «капітаном корабля» на ймення «Варвинська ОТГ». Усе, що вона робила, було не заради слави чи амбіцій, а задля людей. Вона несла добро у світ, аби він став кращим. Гадаю, що матінка залишила по собі добрий слід на Варвинській землі».
Ось такою була вона, моя сучасниця. Талановита, активна, комунікабельна й креативна. Мати, дружина, посадовиця і просто – ЖІНКА! Успішна і самодостатня, сильна й слабка водночас. Для мене вона була й залишилася НЕПЕРЕВЕРШЕНОЮ.
А ще вірю, що В.В.Саверська-Лихошва була щасливою жінкою. Завдяки усьому й усупереч усім опонентам.
І я щаслива з того, що мала шанс і честь знати Валентину Василівну та спілкуватися з нею.
Тож низько вклоняюся перед її світлою пам’яттю.
Лютий -2026. Тетяна Стеценко
