Герою України Сергієві Божку присвячується
Жив, мов діамант, обшліфований власноруч
Герой України Сергій Божко
(1997-2022)
Вельмишановні читачі!
Чи задумувався хтось із вас, що потрібно зробити, щоб отримати найвищу відзнаку держави - Героя України? Навіть важко уявити, що?...
А всезнаючий Інтернет пише: «Звання Герой України – державна нагорода України, найвищий ступінь відзнаки в Україні, що надається громадянам України за здійснення визначного героїчного вчинку або видатного трудового досягнення. Героєві України вручається орден «Золота Зірка» за здійснення визначного героїчного вчинку або орден Держави – за надзвичайні трудові досягнення».
Тож моя розповідь буде про земляка, вихідця із Кухарки, який навчався в селі Гнідинці, неординарну молоду людину, Героя України – Сергія Божка.
Я хочу показати героїчний образ військовослужбовця, переповненого патріотичними почуттями, хочу змалювати його всебічно, розкрити поєднання високих духовних якостей із зовнішньою досконалістю, підкреслити вміння та бажання створювати себе власноруч.
Сподіваюсь, що розповідь про Героя України - Сергія Божка - не полишить ваші серця й душі.
Коротка біографічна довідка
Божко Сергій Віталійович народився 16 серпня 1997 року в селі Гнідинці Варвинського району Чернігівської області в родині потомственних педагогів Прокопенків, у якій дідусь, бабуся та мама були І є педагогами.
З 2002-го по 2011 роки Сергій навчався в Кухарській ЗОШ І-ІІ ст. З 2011-го по 2014-й - у Ладанському професійному ліцеї, здобувши професію кухара та кондитера.
З 2014-го по 2017-й роки навчався в Національній академії внутрішніх справ, здобув кваліфікацію: «Оперуповноважений», отримав ступінь «Бакалавра», одночасно працюючи в органах внутрішніх справ. З 2017-го - перейшов на посаду дільничного офіцера поліції Прилуцького відділу поліції ГУНП В Чернігівській області.
У липні 2018 року звільнився з метою підписання контракту для служби у військовій частині морської піхоти Військово-Морських сил Збройних Сил України.
У липні 2018-го був призваний Варвинським РВК для проходження служби курсантом у навчальному центрі за спеціальністю: «Навідник гармати танка Т-64» і приступив до служби навідника танкової гармати танкового батальйону бригади морської піхоти в одній із військових частин у Донецькій і Луганській областях та в м. Маріуполь.
Із січня 2020-го старший матрос Сергій Божко перевівся на посаду розвідника-сапера розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини.
З 2020-го по 2022-й роки закінчив, не відриваючись від військової служби, два курси Луганського Національного університету ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «Журналістика».
У липні 2021-го звільнився в запас у зв’язку із закінченням строку контракту.
У серпні 2021-го Сергій підписав наступний контракт із окремою механізованою бригадою ім. князя Костянтина Острозького на посаду оператора ПТКР протитанкового відділення протитанкового взводу вогневої підтримки мотопіхотного батальйону.
22 травня 2022-го року ворог здійснював штурмові дії під прикриттям авіації біля населеного пункту Луганське Бахмутського району Донецької області. В ході штурмових дій Сергій Божко здійснив подвиг, за який отримав найвище звання держави, – Герой України.
***
Вельмишановне товариство! З огляду на те, що в новітній історії Варвинщини і всього Прилуцького району ми маємо лише одного Героя України, я б хотіла, щоб, читаючи мою розповідь, ви на завжди запам’ятали образ цього 25-річного Героя, який, не задумуючись, віддав своє молоде й квітуче життя за нас, за Україну. Скільки ж потрібно мужності для цього!...
Я веду бесіду з мамою Героя, Іриною Прокопенко, досвідченим педагогом.
-Ірино Іванівно, запитання болюче, проте роблю це для об’єктивності розповіді, чи Ви, як мама, колись могли уявити собі, що Ваш син, Сергій, здійснить подвиг, віддасть життя за Україну і стане Героєм України?...
- Я була впевнена, що Сергійко обов’язково здійснить подвиг, бо він постійно говорив про це, проте, який і де, - я цього не уявляла…
Ще з дитинства бувало, вечором лягає спати і говорить: «Мам, ти знаєш, пройшов день, а я нічого визначного не зробив» або й таке: «Ти знаєш, мам, сьогодні я досяг того-то…». Сергійко просто марив подвигом… Він вважав, що людина живе для того, щоб щось глобальне зробити для людей та суспільства…
Правда, ніколи і в жахливому сні, я не могла подумати, що його не стане, що Його Подвиг буде вартувати Його молодого життя… Сергійко був дуже вправний, а тому ні мені, ні будь-кому, хто знав його, не спадало навіть на думку, що Сергійка не стане…
А чи стане Героєм України, я навіть не думала про це.
-Яким Сергійко був у дитинстві та в дорослому житті? Чим захоплювався?
Ось спогад Василини Хайруліної, член-кореспондентки НАПН, докторки філософії, заслуженої працівниці освіти України, кавалерки ордена Святого Володимира про маленького Сергійка Божка:
«З родиною Прокопенків ми товаришували здавна (ветерани освітянської ниви Варвинщини добре пам’ятають, як Василина Миколаївна зі своєю командою систематично приїздила до Кухарки й організовувала там семінари й практикуми для педагогічної громадськості Варвинщини). Систематично обмінювались візитами і завжди серед педагогічної спільноти Кухарки був маленький внучок директора школи, Івана Костянтиновича, – Сергійко: винятково допитливий, цікавий хлопчик, який завжди з великою радістю та захопленням відвідував Український коледж ім. Василя Сухомлинського в Києві, в якому директорувала Василина Хайруліна».
-Дуже багато читав і дуже любив цей процес, - із сумом згадує Ірина Іванівна. - Любив, щоб ми читали разом. За тиждень міг прочитати кілька великих за розміром книг. Любив, щоб і я паралельно з ним читала та завжди запитував: «А-ну, мам, покажи, скільки ти прочитала?» А я дивлюсь на нього й кажу: «Синок, я ж не тільки читаю, але й багато чого іншого роблю…» А він мені у відповідь: «А ти думаєш, мам, що я – гуляю?... Я також роблю… А читати потрібно».
-Сергійко знав усі моря, океани та столиці світу, - продовжує мама, - а тому довгими зимовими вечорами ми спільно грами, відгадуючи їх. За правилами гри, користуватися можна було лише картою. То, пригадую, якось я довго відшукувала одну із столиць на карті, а Сергійко й каже: «Мам, чому ти не знаєш столиці світу?... Не на тому континенті шукаєш»… І я лише здвигнула плечима…
Сергійко також любив перевіряти знання бабусі, Марії Миколаївни, яку завжди любовно називав «Миколаївна». - «Тож, Миколаївно, ви вчили медицину в інституті? – бабуся ствердно кивнула. - То покажіть мені, будь ласка, як накладається пов’язка на голову?» - Марія Миколаївна, пригадуючи колишню науку, сяк-так забинтувала голову внукові, а в результаті почула у відповідь: «Е-е-е,… Миколаївно, не го-ди-ть-ся… Ось дивіться, як потрібно робити», - і вправно продемонстрував, як необхідно накладати пов’язку на голову.
Після останнього бою я попросила хлопців привезти речі, які залишились від сина, то вони привезли наплічник. Відкривши його, я побачила, що всі речі в ньому складені так, ніби син був не на війні, не на фронті, а жив у мирному житті. Всі ручки були поскладані до ручок, блокноти – до блокнотів, а документи – до документів. Син був дуже дисциплінований та самодисциплінований і в цьому проявлялось його єство.
А до школи пішов у п’ятирічному віці.
-Чому? … – з подивом запитала.
-А тому, що наступного року, коли Сергійкові потрібно було йти до школи, у Кухарці 1-й клас не набирався, бо не було дітей такого віку, а тому ми змушені були відправити його раніше і закінчив Сергійко 9-ть класів у 13 років.
У 1-му класі дуже важко давалась Сергійкові шкільна наука, бо він був не адаптований до школи. Мені, - продовжує мама, - довелось багато з ним працювати, далі – справи пішли краще, а згодом я перестала супроводжувати навчальний процес сина, бо він успішно обходився і без мене.
А найбільш грандіозним було захоплення ліпленням із пластиліну.
- …? - моєму здивуванню не було меж … Це – винятково рідкісне захоплення… Звідки воно в Сергійка? ... – запитую. – Взагалі, від кого передалися синові такі розмаїті риси вдачі та колоритні захоплення?...
- Від кожного – трішки: від дідуся, Івана Костянтиновича, бабусі, Марії Миколаївни, до речі, до неї Сергійко звертався, зазвичай, так: «Ідіть сюди, Миколаївно, я буду з Вами говорить»…
З дитинства Сергійко писав поезії:
Я – маленький третьокласник,
Сергійком зовуся.
Хоч сім років лише маю, -
Віршувать учуся.
А ось поезія, написана вже дорослим Сергієм Божком:
…Забилось серце, в страх повите,
Надії на порятунок вже нема!
Отак буває на цім світі:
Кричання чайки і пітьма німа…
А завтра знову день приходить,
Вже світить сонце, море звеселя,
І десь на березі тесляр готує
Все необхідне для нового корабля.
Сергійко з великим задоволення писав нариси, образки, замальовки. Пропоную фрагмент одного із них:
«…Того дня тіло боліло, ніби тулуб упав з високого будинку й поламалися всі кістки. Свідомість включилася: «Де я? Хто я?...» Я продовжував лежати на сирій виораній землі посеред якогось поля. Мої очі лише бачили туманне панно, яке було густим, як осінній дим…
Я встав… Роздивився… Нічого не було видно серед оцього туману. Став іти. Ішов пішки хвилин сорок, поки не побачив будівлю і якесь дерево біля нього. З дерева в небо піднялись дві ворони, які розлетілися в різнобіч, каркаючи на погоду. Будівлею була автобусна зупинка…»
Якщо уважно прочитати фрагмент поезії чи уривок із нарису, чітко простежується філософське звучання творів, всеохоплююче мірило описаного, і, зазвичай, із несподіваним завершенням.
Ірина Іванівна продовжувала: «Сергійко створював цілі панорами із пластиліну: козацькі бої, баталії Другої світової… У нашій родині залишились деякі композиції. Правда, з часом вони трішки втратили свій первинний вигляд. Можливо, якби Сергійко створював їх із глини, то вони б довше збереглись у своєму первинному вигляді.
До речі, я ці композиції сама бачила, адже вони стоять зверху на шафах у будинку Прокопенків у селі Журавка по вулиці Сергія Божка.
-Ким Сергій хотів бути у дорослому житті?
Все життя з дитинства хотів стати військовим і ця його мрія здійснилась.
-Яке кредо мав Ваш син?
Син любив повторювати: «Не все в житті купується за гроші. Щоб досягнути поставленої мети, потрібно бути дипломатом, вміти відчиняти двері і без грошей».
- Від Вас, Ірино Іванівно, син, однозначно, запозичив силу волі, витривалість, чесність, прямоту, жагу до знань і, безперечно, наполегливість рухатись уперед і вгору.
-Напевне, так…
-Ірино Іванівно, цікаво довідатись, як Сергійко вступав до Академії внутрішніх справ?
- Це була цілісінька одіссея… Лист із запрошенням на іспити ми отримали в той же день, коли розпочались іспити. Коли бабуся Сергійка, Марія Миколаївна, відкрила листа, - обімліла: на випробування Академія запрошувала абітурієнта сьогодні на сьогодні, до 17.00, а на годиннику була вже 12.00. Ми миттєво найняли таксі і блискавично помчали до столиці. Прибули в Академію близько 16-ї… Сергійко – з корабля й на бал… Здав іспит якнайкраще, бо його оригінальні відповіді здивували й «роззброїли» викладачів. Вони довго в цікавості «крутили» його й оцінили найвищим балом.
Напевне Доля, Бог та його величність Наполегливість тоді допомогли й захистили мого сина. Того дня Сергійка залишили в гуртожитку для вирішення поточних курсантських справ. А наступного - я привезла йому одяг і все, що було потрібно.
Сергійко навчався легко і з великою цікавістю, брав участь у конкурсах, писав курсові та дипломну роботи. Він став, образно кажучи, стимулятором для однокурсників.
А в нас із ним, здавалось, було одне життя на двох: він просив допомогти йому і я виконувала… Так ми спільно писали його наукові роботи, так – діяли й тоді, коли він служив по контракту чи перебував на фронті. Все, що син просив, я беззаперечно втілювала.. Якось він попросив вислати на фронт фарбу, щоб пофарбувати автомат. Я запитала: «Синочок, а це можливо?...» (Я не питала, навіщо, але була впевнена: раз син просить, значить це – потрібно).
-З ким Сергій дружив? Як складались його стосунки з однолітками та викладачами?
-Був у дружніх стосунках з багатьма, інколи траплялось, що дружив навіть із викладачами. Але якось символічно складалась дружба в трьох. Така ситуація простежувалась скрізь, де вчився Сергійко. Зазвичай, люди дружать удвох, а в нього складалась дружба втрьох.
Ось відгук Олега, одногрупника по Національній академії внутрішніх справ:
«…Сергій був особливою людиною, завжди мав власну думку і не соромився її висловлювати. – Це те, що мені завжди подобалось у ньому. Він був людиною, яка могла допомогти будь-кому в будь-яку хвилину, не просячи нічого взамін. Я добре пам’ятаю той момент, коли ми стали офіцерами Національної поліції України, як тоді його очі «світились» і він хотів служити громадянам України.
Сергій – особистість, він був справжнім патріотом і завжди прагнув зробити щось корисне для людей.
Слава Сергію! Слава ГЕРОЯМ України!» - так закінчив свій спогад одногрупник.
-Чи були якість передумови Подвигу? – запитую я себе, маму Ірину Іванівну, побратимів та журналістів, які висвітлювали й висвітлюють героїчну постать Сергія Божка.
-Були, - ствердно киває мама. – З дитинства Сергійко прагнув до чогось великого. Ця ідея пройшла «червоною ниткою» через усе двадцятип’ятирічне життя мого сина. Я не лише наяву, але і в жахливому сні не могла передбачити, що сина не стане, адже йому таланило в усьому.
-Були передумови, - ствердно киває Олена Гридіна, заступник директора Ладанського ліцею. – Серед інших Сергій вирізнявся небаченим патріотизмом і його дії підтверджували його слова.
-Були, - розповідають побратими Сергія, - адже він був не такий, як усі, а оригінальний в усьому: в побуті, спілкуванні, вихованні, обізнаності… Йому хотілось пізнати все і охопити увесь білий світ… Мабуть не було такої сфери людської діяльності, в якій Сергій не був ґрунтовно обізнаний, або мав хоча б елементарні знання. Він любив і був поінформований в усьому: історії, географії, техніці, писав поезії, прекрасно малював, а ще вправніше створював із пластиліну цілі історичні баталії і дарував їх побратимам. Подібного ніхто не робив… Крім того, влучно стріляв. Про цю його особливість знали, навіть, рашисти і постійно полювали за «серпнем» (це був позивний Сергія, адже день народження мав 16 серпня), проте це хлопця не лякало.
-Сергій був справжнім патріотом України, - ствердно промовив побратим Олександр Маслик. – Його слова й дії - «йшли» в унісон.
- Якось, - наперебій продовжували побратими, - по кількох загальноукраїнських каналах пройшла розповідь про його звитяжні дії. - Тоді Сергій був на військовому чергуванні, а через кілька годин він помітив, що прямо на них суне ворожа диверсійна група. Не довго думаючи, «серпень» розрядив автомат у ворога, а за мить йому цього показалось мало, то він поповз до вбитих ворогів і позабирав трофеї: автомат та деяке екіпірування. Правда, автомат керівництво частини чомусь відразу вилучило, а екіпірування переслав до дому і воно й нині знаходиться в родині Прокопенків, як трофейний доказ синової звитяги.
За цей героїчний вчинок Сергій Божко був удостоєний Міжнародного нагрудного знака «Милосердя Боже» та додатково отримав десять днів відпустки.
Висвітлювали цей вчинок тележурналістки Тетяна Наконечна, Ярина Чорногуз і багато інших масмедіа. Ярина Чорногуз пригадує: «Всі захоплювались Сергієм, бо він був оригінальний. Він був міцний і витривалий як фізично, так і морально. Тренуючись і загартовуючи своє тіло, Сергій щоденно й довго бігав у повному екіпіруванні й позмагатися з ним у цьому з усіх хлопців міг лише один. Завжди він пив дубовий час і я констатую факт, що це було не випадково, впевнена: це було символічно, адже Сергій був міцний, як дуб».
«Сергій завжди межував із шаленим ризиком, тобто його дії були аж надто ризикованими, але він цього не боявся, - говорить побратим Андрій. Наприклад: Сергія ніхто не силував іти у морську піхоту, його ніхто не примушував іти в розвідроту чи в сапери, адже ці дві професії є найнебезпечнішими на фронті. До речі, він - єдиний із хлопців, хто отримав берет кольору морської хвилі, успішно склавши іспит».
«Сергія збагнути неможливо, - згадує одногрупниця й подруга Аня. - Він був такий непередбачуваний і різнобічний, що ним можна було лише захоплюватись».
Спогади друзів про Сергія Божка залишились для мами, батька та рідних єдиним «місточком», що з’єднує їх із сином, який завжди любив повторювати: «Перемогу потрібно щоденно здобувати, інакше Великої Перемоги ми не отримаємо!...».
-Про це важко, болісно й неможливо говорити, але Ви, Ірино Іванівно, – мужня жінка, яка народила й виховала Героя України, яким пишається не лише Варва та Варвинщина, але й увесь УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД.
Розкажіть, будь ласка, про подвиг Вашого сина Сергія, адже Ви, напевне, з’ясовували, як це було?...
-Звісно, так. Я зібрала спогади про Сергійка і з’ясувала останню миттєвість його життя перед тим, як він пішов у вічність, пішов у новітню історію України… Тож сповістив мене про цю жахливу звістку батько Сергія, який служив неподалік, а йому сказали побратими сина.
22 травня 2022 року Сергій із хлопцями окопались у лісосмузі біля села Луганське Бахмутського району Донецької області. Дві доби ворог «накривав» хлопців мінами в супроводі авіації.
Рашисти вперто намагалися прорватись і захопити частину української території. Завдання нашим було чітке: не відступати ні на крок… Миттєвість – і ворог із переважаючою силою в супроводі техніки та літаків посунув на хлопців… Зав’язався жорстокий бій… Все змішалось в купу…
За словами побратимів, Сергій вибіг із окопу, схопив дві «мухи» (протитанкові гранатомети), кинувся вперед, підбив ворожий бронетранспортер МТ-ЛБ і ліквідував 15 рашистів.
За деякий час бій стих… Хлопці почали рахувати своїх і виявили відсутність «серпня». Тоді вони на місце бою запустили дрон і побачили жахливу картину: біля підбитого бронетранспортера та понівечених рашистів лежало заціпеніле тіло Сергія. А розпізнали його побратими лише за перефарбованим автоматом, який колись, для оригінальності, пофарбував. Потім хлопці витягли тіло з поля бою.
А коли побратими приїхали на похорон, розповіли про подвиг Сергійка і сказали, що він обов’язково буде нагороджений, обов’язково. Пройшов час… і командування підготувало подання Президентові України і невдовзі Сергійкові було присвоєно високе звання – Героя України.
-Чим займався на фронті? – перепитав мене побратим Олександр. – На фронті, зазвичай, воюють, а інколи випадає нагода й перепочити… Тож майже завжди воював: заповзав на ворожу територію і розставляв розтяжки та інші «подарунки» для ворога, щоб «кошмарити» його. А ще Сергій попросив маму вислати йому чорнобривці і тут, посеред українських воєнних позицій, посіяв чорнобривці і вони – зійшли…, як символ дому… Дуже любив природу, Всесвіт, а тому, мабуть, майже всі його фото відображають небо. Воно в нього бувало різне: темне, з хмарами, або світле, у лагідних промінчиках сонця або в купчастих легких хмаринках; фотографував природу, рослини й квіти із бджілками, які сидять на них; схід та захід сонця… І все це, як не дивно, в ході воєнних дій!...
Захоплення Сергія були різними, - продовжував побратим. - Він часто говорив про це: якщо не воював, то завжди читав або грав у шахи. Де брав книги? З дому присилали, а ще Сергій підписувався на нові видання і отримував їх через відділення «Нової пошти».
Сергій був у нас філософом ґатунку Григорія Сковороди. До речі, часто цитував висловлювання мандрівного філософа. Крім того, колекціонував шеврони та монети. А коли, служачи по контракту, перебував у відпустці, придбав мотоцикл і захопився мотоїздою. На згадку, мама подарувала Сергіїв мотоцикл хлопцям…
-Дуже хотів навчатися, - додав побратим Олександр, - а тому він мріяв закінчити декілька вузів, прагнув бути госпітальєром, хотів опанувати професію військового медика. Навіщо?... А щоб надавати допомогу, рятувати життя інших людей, бути обізнаним в усьому… За час двох контрактів Сергій опанував п’ять військових професій та закінчив два курси Луганського факультету журналістики. Навіщо?... Вважав, що знання знадобляться для мирного повоєнного життя… А крім того, хотів служити в СБУ… Знову ж таки для знешкоджування ворогів та їх прихвостнів.
-Ірино Іванівно, безперечно, Сергійко мав якусь мрію. Чи вдалося синові реалізувати її?
Серед усіх мрій найґрандіознішою була - стати військовим і він ним став.
- Боляче про це запитувати, але, наостанок, яким Сергійко залишається у Вашій пам’яті?...
Сергійко – мій єдиний син, моя кровиночка, і тому він для мене – найкращий, але він таким і справді був… Ставши дорослим, він дуже турбувався про мене, хотів, щоб я поїхала на відпочинок і завжди повторював: «Поїдь, мам, а я оплачу поїздку».
Я все життя допомагала сину і робила це з великим задоволенням. У нього були розмаїті захоплення і я завжди підтримувала, хоча інколи мені було й не зовсім легко.
Оглядаючись назад, я переконано скажу: ми з сином прожили одне життя на двох, тому що завжди доповнювали одне одного, мали спільні уподобання і навіть любили однакові продукти харчування. А його неосяжному патріотизму можна лише по-доброму заздрити. Патріотизму б вистачило на кількох!...
Нині ж мій день починається з молитви за упокій душі сина та за життя його побратимів.
***
Вельмишановне товариство!
Якби не трапилась ця героїчна трагедія, якби не перепинив Сергій Божко дорогу ворогам, якби не здійснив свій патріотичний вчинок, за який держава в особі Президента України присвоїла найвище державне звання - Героя України, можливо б ніхто й ніколи не аналізував, якою є ця молода, наполеглива, глибоко інтелектуальна людина?... Але з погляду сьогодення я з переконаністю маю сказати: Сергій Божко створив себе сам. Він бачив у людях найкращі, найблагородніші та найпатріотичніші риси і обов’язково їх виховував у собі. Таким чином, він сформував у себе: щирість, щедрість, благородство, всебічну ерудицію і шалений патріотизм. Словом, Сергій квапився жити, хотів багато чого зробити для інших, вважав, що кожний день має бути прожитий не даремно, а з користю для суспільства.
Аналізуючи молоде й квітуче життя Героя України – Сергія Божка, - стовідсотково можна зробити висновок: Сергій - зробив себе сам, сформував себе таким, яким вважав має бути ідеальна ЛЮДИНА.
Образно кажучи, Герой України Сергій Божко був і залишається для всіх живих діамантом, обшліфованим власноруч.
