Із "Дідом" не страшно було йти в бій. Він мав велике, благородне серце... Пам'яті Віктора Любченка - Героя-патріота України
Ми завжди думали, що на війні найстрашніше - вибухи, постріли, бій. Виявилося, - ні. Найстрашніше на війні - це війна. У неї багато лез. Вони ріжуть швидко, не завжди помітно, але завжди дуже глибоко і боляче. У неї завжди багато гострих кігтів, якими рве свої жертви.
Війна, вона різна, але залишає шрами на душі, на серці, на долі , на містах і селах, на землі.
Війни дуже і дуже багато. Шалено багато. І страшніша від війни тільки війна. Вона увірвалася у життя всіх українців. Хтось пішов захищати рідну землю, інші волонтерять, працюють кожен на своєму місці. З багатьох сімей хтось на передовій, а хтось намагається вижити в зоні активних бойових дій... Та й усі ми потерпаємо, вчитуючись у новини, обговорюючи їх із рідними, знайомими, сусідами, колегами. На жаль, війна діє на кожного з нас, як страшний стресовий чинник...
Українські військові є уособленням героїчності і мужності, самопожертви заради цивілізованого і демократичного майбутнього. ЗСУ показують зразок незламності й патріотизму. Незважаючи ні на що, вони роблять нереальне, вперто й неминуче наближають нашу Перемогу, ціною свого життя тримають небо над Україною...
"...Ніколи раніше себе військовим не вважав, бо я - людина Миру. Проте залишатися байдужим, стояти осторонь не можу. Або ти захищаєш рідну землю від агресора, або стелиш займанцю під ноги червону доріжку... Немає нічого страшнішого, ніж сліпа до чужої біди душа, глухе до прохань про допомогу серце і німа байдужість", - таким був життєвий принцип Віктора Миколайовича Любченка - Героя-захисника. Тож, саме про нього піде мова.
Мені ніколи не було так тяжко на душі, як тоді, коли почала писати цю розповідь. Часом доводилося ставити трикрапку, щоб відпочити від всього того, що просилося на волю. На очах - сльози. Зупинити... неможливо. Характерно те, що вони були різні: це сльози незбагненної втрати, сльози співчуття рідним Героя, сльози радості за воістину справжнє, палке кохання Віктора та Ірини... і назавжди сльози доброти, любові і глибокої поваги до Людини - Чоловіка, Тата, Дідуся, Брата, Друга, Працелюба. Таких більше немає. Рашисти жостоко знищили його у пожежі війни...
Життя прудкокриле й непередбачуване, бо навряд чи зі стовідсотковою гарантією ми можемо стверджувати, що саме з нами буде завтра, не кажучи вже через рік...
Народився Віктор Миколайович 30 січня 1973 року в селі Озеряни, в простій селянській сім'ї Миколи Павловича та Олени Федорівни Любченків. Батько покинув світ живих, коли синочку було 4 роки. Вихованням Віті і старшої сестрички Свєти займалися мама і бабуся. Через декілька років мама вийшла заміж вдруге. Петро Іванович Скнар, хороший, надійний і достойний чоловік, полюбив дітей і став їм за рідного, допомагав, підтримував і завжди був поруч. До останніх днів свого короткого життя Віктор зберіг синівську любов і шану, стверджуючи: "Батьки - це святе!" Постійно звертався до батьківських порад: "Дивись, синку, щоб не помилився у виборі життєвої дороги. Люби землю, бо вона любить роботящі руки, господарське до себе ставлення. Пам'ятай це!" Згадувалася і мамина тепла долонька, якою пестила сина. Вона значила для Віті більше, аніж слова...
Три роки тому перестало битися велике серце маленької, тендітної мами Олі, два роки, як пішов у вічність тато Петро. Неможливо передати словами трагедію втрати двох найрідніших людей. До останнього подиху батьків син був поряд...
В школі вчився добре. Улюбленими предматими були історія, географія, фізика, трудове навчання, фізична культура. Обожнював волейбол, шахи, легку атлетику. Брав участь у шкільних, сільських, районних та обласних змаганнях. А хобі його - футбол. Знав усіх видатних футболістів. Їздив у Київ на визначні футбольні матчі.
Був дисциплінованим, енергійним юнаком, лідером у всіх хороших справах. Тому, коли створили у школі клуб "Едельвейс", він, як і всі учні, мріяв у ньому працювати. Але не кожен міг туди потрапити - тільки сильні духом, сміливі і витривалі. Це була перша важлива сходинка у його житті.
Згадують однокласники активну участь Віктора в художній самодіяльності. Атристичності юнака не було меж. Роль у сценці "Куди їдеш, Явтуше?" залишиться у спогадах кожного глядача.
Влітку працював помічником комбайнера в колгоспі, старався, аби батькам не було соромно за сина. Та хвилювався дарма, бо в колективі юнака прийняли як свого молодого колегу. Уміння, бажання хлопця працювати припали до душі досвідченим комбайнерам. Запрошували в свій загін і наступного року, і так три роки поспіль.
Змалечку непосидючий, активний, не міг сидіти без діла. Господарство, де було до чого докласти рук, рибальство, яким захоплювався все життя, "тихе полювання", коли наставала грибна пора...
Пройшов військову службу, повернувся в свої рідні Озеряни.
Трудову діяльність продовжив у місцевому колгоспі водієм. З 1993 до 1997 року працював на цегельному заводі. З 1997 до 2020 року (23 роки) - майстром з ремонту та обслуговування шкільних приміщень. Останній рік перед мобілізацією - підсобним працівником у дошкільному закладі "Калинка".
Віктор Миколайович був людиною шанованою, авторитетною через його працелюбність, професійну досконалість, умів поділитися своїми досягненнями, а іноді - і невдачами. Домагався, аби сьогоднішні результати праці були ліпшими за вчорашні. Такий підхід до кожної справи обрав із перших трудових років. І не дивно, що мав повагу, шану і довіру від колег. Відданий, принциповий, справедливий фахівець, постійно дбав про підвищення свого професійного рівня, де б він не працював. Допитливий розум, бажання щонайглибше пізнати таємниці того, що робив, що обрав, живили його уміння, стали пристрастю.
Коли запитала в нього: "Як ти добиваєшся своєї мети і досягаєш результатів? - відповідь була однозначна: "Працюю, працюю і ніколи не опускаю руки, навіть, коли не вийшло перший, другий ...восьмий раз. Потрібно вірити в свої сили і працювати. Тільки в русі, в активному способі життя можна чогось досягнути. В пасивності не буде мотивації. Все робив швидко і якісно. Завжди помічав ту тоненьку ниточку для вирішення проблеми і йшов за нею. Не давав собі пояснення, що повинно бути, ще в дитинстві розумів, що йому потрібно.
Отож, життєвий рукопис Віктора поповнювався новими сторінками, які фіксували і його здобутки, радості, і невдачі, на яких обов'язково вчився, не допускаючи промахів у майбутньому...
Віктор Миколайович любив свою рідну школу понад усе. 11 років - учень школи і 23 роки невтомної праці у ній. Силу, вміння, талант і творчість віддавав тому, щоб вона була такою красивою, звтишною, якою є сьогодні. Заходиш туди і на тебе все дивиться Вікторовими, трішки примруженими, усміхненими очима, і чітко уявляєш, що це зробили мозолясті, натруджені руки справжнього умільця.
Коли він був зайнятий чимось і міркував, як краще зробити, - не квапився, час від часу всміхався, можливо, знаходячи шляхи розв'язання проблеми, і це йому подобалося. А розмовляючи з кимось, уважно слухав співрозмовника, і ледь усміхнені вуста змивали всі перешкоди, непорозуміння у спілкуванні.
У кожного українця є якась творча жилка. У Віті - спілкування з людьми. Ніколи не "зривався", не було нервування, а тільки розуміння. Мене і всіх оточуючих дивувало те, як він поводився з людьми: інтелігентно, щиро, мудро, і все це гармонійно поєднано з благородством і відповідальністю.
Химерну карту людського життя складають, напевне, вищі сили. А як інакше можна пояснити, що за плечима Віктора не було ніяких університетів (правда, до слова, вони йому і не потрібні), проте він став таким талановитим професіоналом. Його "вузи" - золоті, працьовиті руки та гострий розум. Просто були амбіції і бажання йти вперед, не зупиняючись.
"Для нас він назавжди залишиться Зіркою, яка ніколи не згасне, в наших серцях пломенітиме вічним символом", - говорить директор школи Олег Антоненко.
Нікому не відмовляв у допомозі. Скільки будинків, квартир відремонтовано ним. Велика спортивна кімната для молодших школярів - також його фантазія.
Харизматичний, веселий, цікавий завжди і у всьому, очі заворожували, а щирість підкуповувала. Хто хоч раз побув з ним у компанії, розуміли: перед ними не якийсь там сміхун, а душа колективу. Так, жартувати любив, але не переказував вдвадцяте "бородатий" анекдот, а завертав цілу інтригу, аби оточуючі попадали зі сміху. При цьому говорив: "Хочу кожного дня в очах людей бачити радість, а на вустах усмішки, сміх..."
Із цим життєрадісним чоловіком зріднився і колектив дитячого садочка. Світлана Горюнова, завідувачка, говорить: "Ми відразу зрозуміли, що перед нами людина розумна, толкова, позитивна. Віктор Миколайович умів привернути до себе, викликати почуття симпатії, налаштувати на взаєморозуміння, повагу, душевний спокій. І дітки прикипіли до нього, полюбили дідуся (так його називали). Він пишався цим і відповідав взаємністю. Разом посадили кущ калини і деревця гібіскусу, які вкотре одягне літо в різнокольорові дзвіночки...
Вся ця краса буде нагадувати нам і діткам про Людину - сівача хорошого, світлого і прекрасного, розповідатимемо їм про Героя, мужнього і відважного патріота України. Його добрі справи житимуть в нашій пам'яті. Тільки ніколи не змиримося з тим, що все це - в минулому..."
Віктор Любченко надихав багатьох своїм прикладом і був серед перших скрізь, і в громадському житті села. Обирався депутатом сільської ради семи скликань. І люди не шкодували, що віддавали за нього свої голоси на виборах. "Наш Вітя - людина турботлива, товариська, дбає про нас", - відгукувалися про свого депутата односельці. І справді, за час депутатської діяльності і не тільки зробив немало в благоустрої села і для людей зокрема. "Я старався робити так, щоб люди були щасливими..."
Говорять, за кожним успішним чоловіком стоїть жінка, яка завжди вірить у нього і кохає по-справжньому.
Довго прокручував Віктор у голові, як повинен освідчитися Ірині, та все вийшло швидко і красиво. Відразу з порога сказав батькам: "Я дуже кохаю вашу дочку. Обіцяю, що ніколи ні Іра, ні ви не пошкодуєте, що прийняли мене в свою сім'ю". Батьки стояли і не знали, що сказати, і чи варто взагалі щось говорити. Все було дуже просто, щиро і чесно. Іра не пошкодувала, що погодилася стати його дружиною, а для Ганни Сидорівни та Миколи Михайловича Вітя став люблячим і любимим сином.
"Нам не потрібно працювати над відносинами, як зараз модно говорити. Просто комфортно і легко разом, це так природньо, як дихати. Доля... Говорять же, що дві половинки знайшли один одного. Мабуть, це велика рідкість і справжнє кохання на все життя," - говорив Вітя.
Ірина ж не втомлюється з ніжністю промовляти: "Шлюб з Віктором - подарунок долі, неймовірна вдача і величезне щастя".
Так і жили. Кризових моментів у них не було, розчарувань також. Гармонія у подружніх стосунках - це і була формула їх короткого щастя.
Разом відбудували прекрасну двоповерхову квартиру, упорядкували дворище, посадили сад, виростили і виховали сина Олексія і доньку Олесю, дали хорошу путівку в життя.
З особливою гордістю і любов'ю Віктор Миколайович говорив про дітей: "Якщо чесно, я не пам'ятаю свого життя без них. Усім, що пов'язано з важливими досягненнями в моєму житті, я завдячую їм. Вони великий стимул щось робити, вчитися чомусь важливому, новому, допомагати людям і розвиватися."
Вітя був зразковим батьком. Його принцип виховання: діти повинні рости з відчуттям внутрішнього щастя, а для цього їх потрібно любити. Батьки мають не тільки навчати дітей, а й вчитися в них. "Чому вчили мене діти? Бути хорошим. Я їм пояснював, а вони нагадували й мені. Я вчився у них бути щасливим завжди..."
В пам'яті Олексія і Олесі закарбувалися безліч миттєвостей - яскравих, цікавих, які житимуть у спогадах серця і супроводжуватимуть доньку і сина протягом життя. Мова йде не стільки про ті незабутні враження і відчуття, що пережили в дитинстві, коли пізнавали цей світ, а про дещо більше, ширше - про те, що сформувало їх світогляд, характер, поведінку...
"Тата вирізняла висока культура поведінки. Він ніколи не лихословив, не підвищував голосу, а лише переконував, проговорював, поводився так, щоб нікого не образити. Не пам'ятаю його розлюченим. Завжди знаходив потрібні слова і округлював гострі кути.
Тата більше немає. В моїй уяві щодня виникає його ніжна посмішка, як символ всього прекрасного. Ще з дитинства вона слугує для мене дороговказом у житті. Намагаюся наслідувати тата, бути схожим на нього в думках, діях, вчинках" - з притиском на кожному слові, з високим піднесенням мовив син.
Щедрим дарунком долі в родині стало народження двох маленьких сонечок - Юнуса та Міланки, котрі наповнили їхнє життя новим змістом.
Дідусь помолодів, відкрилося друге дихання. Все більше і більше обов'язків покладалося на нього. Він організовував фотосесії з дітьми і внуками, фіксуючи найголовніші моменти їхнього життя, сімейні свята, вечори-змагання в шахи, доміно, для внучат - вечори казок, прогулянки на природу, на сільські водоймища з вудочками.
Після перегляду мультиків, разом із Міланкою, граючись, обговорювали їх. Називали позитивних і негативних героїв і відповідали на численні "Чому? Чому? Чому?"
"Мене можуть розчулити і дитячі радощі, і дитячі сльози. Мої діти вже повиростали, але внуки ще зовсім маленькі"
Вітю бентежили довгі розлуки з донькою, зятем і внуком Юнусиком. Живуть в іншій країні, в рідних краях бувають рідко...
І ось короткострокова відпустка. Радості батьків і дітей не було меж. Сумував лише Юнус. З острахом спостерігав за всім і не розумів, що відбувається. Ні до кого не підходив, не хотів ні з ким розмовляти. Та яке було диво, коли внук, побачивши Вітю перший раз в житті, підбіг, подав йому свою маленьку ручку, обійняв, облюбував дідуся і не відходив від нього до кінця гостин...
Він старався викроїти більше часу, щоб побавитися з внучкою Міланкою. "Ми і накричимося, і насміємося, іноді і поплачемо разом. Це так чудово, незабутньо. Міланочка - дуже хороша дівчинка, в свої два з половиною рочки розуміла все".
Коли Міланці був рік, два, вона тільки з дідусем задмухувала свічечки на іменинномку торті...
Для внуків дідусь завжди буде тим, кого вони ставитимуть у приклад, на кого рівнятимуться і з подій життя якого черпатимуть наполегливість, цілеспрямованість, людяність, доброту, душевність, благородство, порядність...
Віктор Миколайович через все своє життя проніс родинні традиції, які яскравим променем гріли його душу. Таку єдність, згуртованість не в кожній родині зустрінеш. З великою шаною ставився до двоюрідних братів і сестер. У його лексиконі не було "невістка", "зять". Вони для нього рідні діти, а для них він - другий тато.
Зі сватами Надією і Анатолієм поріднилися. Дружба і повага панують між сім'ями Любченків і Ройків.
В цій родині за столом збиралися різновікові групи - від прабабусі до правнуків - усі разом. І місце для Ганни Сидорівни - найпочесніше. Вона в родині найстарша і є тією стіною, за якою можна сховатися, плечем, на якому можна поплакати навіть тим, кому...
У чому їхній секрет? У любові, якою обдарували Віктор та Ірина рідних, друзів, близьких, не вимагаючи нічого натомість. А головний секрет - у коханні один до одного, у повазі до всіх, хто їх оточував...
І так 28 років, пліч-о-пліч, разом.
Колись, розмовляючи з друзями, Віктор сказав: "Робота, сім'я, друзі, дім, двір, город... Таке воно - сільське життя. Нелегке, але цікаве, творче. Воно не терпить лінивих і байдужих" Мудро сказано, і таких, як Віктор Миколайович Любченко, більше немає.
Ти був би щасливим до кінця свого віку. Але російські нелюди не дали тобі цього шансу...
Життя, яке так любив Віктор, змінив ранок 24 лютого 2022 року...
Сусідня "дружня" держава посунула через наш кордон, і розлилася російською нечистю отрута смерті по всій Українській землі. Застогнала Україна від болю і горя. Заплакали матері, овдовіли дружини, осиротіли діти.
"Немає сенсу нині займатися чимось іншим, окрім війни. Спершу треба перемогти, - сказав Віктор. - Від цієї боротьби залежить майбутнє нації."
Брат Олександр зауважує: "Він міг би не йти на війну, адже мав масу хвороб. Але зі своєю наполегливістю, рішучістю, переконаннями домігся свого. Пішов захищати Україну, хотів бути корисним їй. І на війні знайшов себе, дарма, що було йому дуже важко.
Мій брат є прикладом того, коли власне здоров'я та життя стало другорядним у порівнянні зі смертельною загрозою, яка нависла над Україною. З такими, як Вітя, можна було будувати майбутнє!" - Ці слова прозвучали набатом.
Віктора Миколайовича мобілізували на захист рідної держави 26 жовтня 2022 року. Відстоюючи територіальну цілісність і незалежність рідної України, проходив службу в званні солдата в другій прикордонній комендатурі 105-го Прикордонного загону імені Князя Володимира Великого.
"З перших днів вирізнявся своєю патріотичністю. У "Дідика" - душа воїна, - зазначав командир, - незважаючи на свій вік, намагався бути першим. Був найкращим. Користувався неабияким авторитетом. Не забуду його слова: авторитет набувається роками, а втрачається за лічені хвилини. А ще постійно повторював слова з пісні Вакарчука: "Все буде добре" Дуже багато хорошого Віктор Миколайович зробив для нас...
"Дід" (його позивний) був лідером серед нас, "жовторотиків". Завжди вигадував, як покращити побутові умови на фронті, грамотний військовий. Таких на переправі не міняють" Його дуже поважали молоді воїни-захисники, а він їх називав "мої діти", оберігав їхнє життя.
"Щоб не збожеволіти, ми жартували, - розповідав він. Коли бачив, що хтось із побратимів зажурився, то витягав його звідти: "Чого ти такий сумний? Що ти хочеш? - "Рошенівської "Ромашки"... І все треба вирішувати, один із військових завтра повертається із відпустки, телефоную, прошу, щоб купив... Ми тут одна родина. У мене, крім цих хлоп'ят, нікого немає. Всі дбаємо один про одного"
Найважче для військовослужбовців втрачати побратимів... "Дід" не має страху, говорив один із воїнів, він для нас батько, друг і просто дуже достойний наставник.
Війна змусила Віктора Любченка переглянути ставлення до життя і свої цінності. Стверджував : "Війна змінила мене назавжди. Став жорсткішим, навчився відмовляти нехорошим людям, почав сприймати реальність такою, як вона є."
Воїну допомагали триматися дружина, діти, внуки, рідні, близькі, друзі, які вважали його супергероєм, та український народ, який згуртувався для спільної мети.
В кінці січня прибув у довгожданну "десятиденку". Зустріч, радість рідних. Двері вдома не закривалися. Друзі поспішали привітатися, потиснути руку воїну. Він не забув нікого, поспілкувався з усіма...
Відпустка співпала із "золотим" ювілеєм Віктора та двадцятивосьмиріччям подружнього життя. За святковим столом зібралися найрідніші. Найпочеснішу місію, за традицією, виконували іменинник і Міланочка - тушили свічку на ювілейному торті. Внучка по-діловому, по-дорослому вітала свого найкращого дідуся "Ітю". Цей обряд став для Віктора Миколайовича останнім у його житті. 30 січня 2023 року.
...Останній ясний зимовий вечір відпустки. Тихо, спокійно. На лавочці відпочивав Віктор. Його погляд був спрямований у височінь, а на обличчі - тривога, біль і сльози. "Що трапилося? - запитую. "На душі туга, важко прощатися з рідними. Журба аж за край. А ще я весь час думаю про своїх дітей-побратимів. Як вони там без мене? Моїм хлопчакам всього-навсього 19-22... 27 років..." Він сидів непорушно, а навколо сутеніло, сутеніло, сутеніло... Таким я його запам'ятала назавжди... Живим!
В останній день зайшов і в школу. Розповідав про своїх мужніх побратимів: "Я пишаюся кожним молоденьким воїном, який б'ється за Україну. Вона належить їм: сміливим, справжнім та вірним, що обрали честь, чесність і відвагу. Україна - наша земля. Вона свята, і ми нікому її не віддамо. Все це я зрозумів там... Сподіваюся, що все буде добре". Опустив зволожений погляд вниз, а колеги стояли в заціпенінні, а потім, ніби домовившись, наперебій: "Нехай щастить тобі, друже!", "Хай Бог береже тебе, а янголами-охоронцями будуть твої діти і онуки. Повертайся живим!" На прощання обійняв кожного...
Завітав і в дитсадок. Зустріли його з радістю, з обіймами. Віктор запропонував: "Давайте посидимо і просто поспілкуємося, так, як це було в мирні часи... Оглянув усіх проникливим поглядом. Прощалися зі сльозами на очах, ніби передчуваючи щось страшне, непоправне.
Проводжали рідні, друзі, куми, сусіди. "Будемо, Вікторе, чекати тебе з Перемогою!" У відповідь почули улюблену фразу воїна: "Все буде добре!" І пішов, не обертаючись...
Спілкувалися у телефонному режимі...
"В останні дні ми мало обговорювали, тому що ситуація була не з легких, - згадує дружина. - Днів за п'ять до загибелі Вітя надіслав зворушливе повідомлення: "У військових все трохи інакше відбувається, пришвидшено. Бо ми щодня розуміємо, що він може бути останнім. Іро, це буде звучати дивно, але дика, жахлива війна дала зрозуміти, хто є справжній українець, хто має право тут жити і розвиватися. Відбулося повне перезавантаження, ми розплющили очі та перестали бути сліпими. Мрію, що скоро зателефоную вам і скажу: ми перемогли! Заради цього я готовий воювати, я готовий на все... Воюємо ми всі: і на фронті, і в тилу. Обов'язково настане час, коли кожен почує омріяні слова про Перемогу...
Ірочко, знай, ти - найкраще, що могло зі мною статися. Я кохаю тебе понад усе на світі. Просто знай це"
Випадково дізналася, що Віктор дістав поранення руки. Вона відказувала повністю. В ту рокову добу йшов у лікарню... Лікарка була категорична: тільки стаціонарне лікування. Відмовився: " Не можу залишити хлопців, мушу боронити свої кордони. Буду з ними до останнього"
На зв'язок не виходив. Дружина хвилювалася. Телефонувала, телефонувала, телефонувала... Відгукнувся. Два слова почути - то вже велика радість. Сказав, що поранений, йде з лікарні. Благала його повернутися, та марно.
"В ньому патріотизм зашкалював. Заспокоював, запевняв, що ще трішки, і повернеться. Та не судилося..."
Звичайний весняний день, такий, як сотні за стільки років... А може, не такий. Похмурим, непривітним видався ранок. Занадто безжальним був вітер, нахиляв віття дерев до самої землі... Раптово все стихло. Опівдні з'явилося яскраве, пекуче сонце. Не знала родина, що цей день принесе їм неспокій. Сталося непоправне...
Телефонний дзвінок обпік серце дружини: "Ваш чоловік загинув, як герой" Вмить час для неї зупинився: знищено її кохання, її надію, залишено її дітей без батька, онуків - без дідуся...
З 13 травня 2023 року Віктор Любченко вважався безвісти зниклим бійцем. 123 дні страждань, душевного крику і гірких сліз. Низка випробувань для родини - довгих чотири місяці очікування на результати ДНК.
"Частина мого серця ніби померла з ним. Кожен день був схожим на попередній. Я мовби жила і не жила. Проте розуміла, що треба жити, берегти пам'ять про чоловіка й робити все можливе для нашої Перемоги. Мій чоловік робив все, бо справа захисту рідної країни була його пріоритетом" - каже дружина воїна.
Щодня гортала світлини, уважно вдивлялася у кожну. Зупиняла свій довгий закоханий погляд на світлині Віктора, стиха мовивши: "Любий, найрідніший..."
...16.09.2023 року Віктор Миколайович Любченко назавжди повернувся додому...
Не стало світлої, позитивної людини, безстрашного і мужнього нашого Захисника-Героя!
Попливла на плечах військових до ритуального автомобіля страшна, чорна, наглухо закрита домовина, яка мала відвезти воїна на кладовище. Прощальну церемонію супроводжувала риданням пісня "Пливе кача", впиваючись гострим болем в серця і душі сотень людей, які прийшли віддати останню шану Герою Віктору Любченку...
"Герою слава!" - тричі пролунало тисячеголосим ехом.
"Герої не вмирають!" - прогриміло прощальним салютом.
Чорна земля безжально падала на кришку домовини і відлунювала в серцях рідних чорним мороком, який заступив увесь світ. Вистраждане горенько вирвалося гучним зойком згорьованої дружини.
Хороброго, мужнього, безстрашного Героя любов'ю і шаною сповили Державний Прапор України та стяг 105-го Прикордонного загону імені Князя Володимира Великого.
В цю гірку мить осиротіла родина, осиротіло подвір'я без господаря. Осиротіло домашнє господарство. Осиротіла вулиця без сусіда. Осиротіло село без Людини - наставника, умільця, працелюба...
Минуло 7,5 місяця від дня трагедії, а рана в серці дружини не гоїться. Все без надії сподівається, що коханий з'явиться. І з'являється, але тільки у снах... Разом з нею чекають і рідні. "Для нас він завжди живий", - з тугою в голосі говорить сестра Світлана. Внучка Міланка щодня телефонувала до дідуся: "Не бере, мабуть, на завданні. Пізніше передзвонить". І так щодня. Доходило до плачів, і тато вирішив сказати правду: "Доню, тепер твій дідусь Вітя живе в маленькій хатинці на кладовищі. Ми будемо відвідувати його і вшановувати пам'ять. А він спостерігатиме і охоронятимке нас з небес. Дідусь не прийде, тепер він став нашим янголом-охоронцем".
...Обрубала війна життя. Воно розділене на до і після. Болить сьогодення в душевних ранах. "От питання, як їх загоїти?.. - говорить донька Олеся. Мабуть, ще довго не розвіють щоденні вітри-вітровії чорну моторошну журбу... Ніколи не буде прощення путінцям, що прийшли на Українську землю і забрали життя найріднішої людини-тата. Я проклинаю вас!"
Важко переживає цю втрату родина Любченків, вчиться жити із цим болем. Вони вірять, що збудеться заповітна мрія їх чоловіка, батька, дідуся. Саме заради неї він пішов захищати Україну і героїчно загинув. Ця мрія єдина для нашої родини і для всіх патріотичних українців, бо в тисяч родин забрали московити просте людське щастя, перетворивши життя на довічне горе і незгасимий біль.
Віктор Миколайович увійшов в історію сучасної України. Він і його загиблі побратими - символи боротьби з росією. Ця боротьба триває. Відважні Герої на землі, в повітрі і на морі захищають нас від рашистів. Дякуємо кожному з них і шануємо пам'ять всіх, хто віддав своє життя за Україну.
Сумним набатом звучать слова: "Герої не вмирають!" Вони просто перестають бути поруч. Відлітають... Тихенько і не попрощавшись... Герої стають зірками на небі, янголами-охоронцями. Слава Героям, слава!
Вічна слава Герою!
Валентина Никифорівна АНТОНЕНКО
