Продовжив життя у фавні Калиновиці... - Сергій Валентинович Хромеєв
Якщо всебічно та масштабно підійти до питання розвитку Всесвіту, то можна зробити висновок: люди відходять у засвіти, а їх життя продовжується в людській пам’яті та в корисних справах. Це добре знають історики та краєзнавці, які вивчають та увіковічнюють імена прославлених діячів та визначних земляків України чи рідного краю.
Ось такою Людиною, яка сама, не розуміючи того, увіковічнила себе в пам’яті нащадків своїми добрими справами: служінням Вітчизні та висаджуванням дерев і доглядом за ними - є Сергій Валентинович Хромеєв.
Він – військовослужбовець, захисник Батьківщини, справжній Герой України, великий патріот Вітчизни та рідного краю, який своїми добрими справами, любов’ю до природи та бажанням примножити її багатства увійшов в історію Варвинщини.
Він висаджував у своїй рідній Калиновиці найрізноманітніші дерева як рідкісні, так і звичайні, але незвичайно, з найменшого саджанця, а частіше – з насіння: обгороджував їх, доглядав, вирощував і кожна рослинка, кожне деревце, неначе відчували, що їх посадили на життя, на радість, на любов і ліліють із великою шаною…
Коротка біографічна довідка
Сергій Валентинович Хромеєв народився 21 квітня 1973-го року в с. Калиновиця Варвинського району Чернігівської області.
На відмінно закінчив Калиновицьку неповну середню школу. 1991-го року, після отримання середньої освіти, розпочав строкову військову службу в Збройних Силах України.
До повномасштабного військового вторгнення Росії в Україну Сергій працював бурильником цеху капітального і підземного ремонту свердловин «Укрнафтабуріння», а в червні 2022-го долучився до оборонців України, потрапивши до складу військової частини А 45… на посаду радіотелеграфіста польового вузла зв’язку.
Воював на Донеччині. Трагічно загинув 20 листопада 2022 року під час ворожого мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Кліщіївка під Бахмутом.
30.06.2023 Указом Президента України Сергій Хромеєв нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять і слава Герою!
***
- Яким був Сергій у житті? – запитую я його дружину Людмилу Вікторівну.
- Мабуть, я, як дружина, не зможу об’єктивно розповісти, адже, напевне, це краще зробити стороннім особам, проте…
Червоною ниткою крізь усе його життя проходила любов до природи. Він був людиною Природи, він любив природу, розумів її і вона, однозначно, відповідала йому взаємністю. Він захоплювався всім живим, зберігав, підтримував його і кожна рослинка чи кожний саджанець приймалися, милуючи душу людей і особисто Сергія.
Біля нашого обійстя знаходиться прекрасний ставок, а неподалік від нього – містина, поросла чагарниками, старими деревами та пронизана сухостоєм. Сергій прибрав усе і почав засаджувати деревами, які приносив із лісу: маленькими каштанчиками, молодими туйками, обнорічними соснами, кучерявими ялиночками, папороттю, оцтовим деревом, берізками, калиною, гібіскусом, верболозом та іншими деревцями, які нині виросли вже по кілька метрів.
Серьожа був заядний грибник, але не в тому плані, щоб зібрати якнайбільше грибів, а в тому, щоб походити лісом, спостерігати за природою, милуватись нею… Він знав усі гриби, які водилися в наших лісах. Тихе полювання було хобі Сергійка з дитинства, яке він «проніс» через усе свідоме життя.
А ще одним дитячим захопленням була гра в карти. Багато років тому, ще в дитинстві довгими зимовими вечорами збиралися люди старшого віку в чиїсь хаті. Жінки – обговорювали події та лузали насіння, а чоловіки – грали в карти. Сергійко, ще будучи дитиною, обігравав усіх дідусів і дуже радів із цього, а старенькі – хвалили хлопця…
-Шановна Людмило Вікторівно, я відвідала, описаний Вами, гайок. Нині це вже величенький молодий палісадник, красивий і розкішний.
-Він органічно вписується в інтер’єр вулиці і доречно прикрашає її, а Сергій Валентинович цим своїм, на перший погляд, незначним вчинком увіковічнив себе і, образно кажучи, продовжив себе у своїх справах… До речі, цей молодий гайок красується неподалік нашого будинку.
Нині земляки Сергія в центрі даного палісадника виявили бажання встановити символічний надпис, а родина Сергія Валентиновича – лавочку. Тож і буде ошатний куточок на честь Героя біля його рідної оселі.
Коли я прибула на похорон Сергія Валентиновича, зрозуміло, я не знала його та й не могла знати всіх мешканців громади і запитала присутніх сельчан, які прийшли на похорон і стояли в очікуванні церемонії: «Яким був Сергій Валентинович?...» Тож вони наперебій розповідали: добрий, душевний, врівноважений, толерантний, прекрасний майстер-будівельник, який спільно з батьком власними руками спорудив собі двоповерховий будинок і активно відгукувався на прохання кожного мешканця про допомогу: одному – радив, іншому – допомагав, третього – консультував, адже він у свій час закінчив Остерський будівельний технікум за спеціальністю «Будівництво й експлуатація будівель і споруд». Певний час працював у колгоспній будівельній бригаді. А потім, упродовж чверті віку, доля тримала його в обіймах ПАТ «Укрнафти» - помічником бурильника та бурильником.
Протягом 1991-1993 років Сергій відслужив в армії водієм-електриком у Бортничах (Києві) .
Крім того, дуже любив футбол в усіх його проявах: колись сам добре грав, а потім залишився лише щирим уболівальником, який часто відвідував матчі в столиці України та в інших містах. Любив грати в шахи й шашки. Тож, таким спортивним був Сергій Хромеєв…
-Якою була найзаповітніша мрія Сергія?
-Серьожа мріяв дати синові блискучу освіту і саме ту, яку хотів Діма. Син став юристом і навіть більше – адвокатом, який допомагає людям вигравати багато спірних справ. А з початком російсько-української війни Діма розпочав допомагати військовим частином. В ім’я Перемоги над ворогом він посилає на передову все, що може.
Наша родина була дружна, у нас ніколи не було непорозумінь, недомовленостей, ніхто й ніколи не дозволяв спілкування на підвищених тонах, ми розуміли один одного з пів слова. Намагались не вживати жодного зайвого слова…
-А ще, пригадую, - продовжує пані Людмила, - рожеву мрію юності Серьожі – вступити до військового училища і стати офіцером, але цій мрії не судилося здійснитись, бо життя - непередбачуване: вступити до військового училища доля не дозволила, але через багато-багато років по тому чоловік загинув військовим…
А в цивільному житті Сергій мав багато різних мрій. Ось, наприклад, зовсім буденна… Майже навпроти нашого двору розкинувся розкішний Калиновицький ставок, обрамлений багаторічними старими деревами, кущами та обладнаний місцями для рибної ловлі. Тож, Серьожа завжди говорив: «Такий красивий ставок… Я ним завжди милуюсь. Треба буде колись встановити місточок… Нехай люди сидять, ловлять рибу, відпочивають і любуються живописною місцевістю… - А після павзи чоловік додав: «Можливо, й ми з тобою колись посидимо тут і половимо рибу…»
З огляду на захоплення історією, Серьожа мріяв у майбутньому відвідати Єгипет аби ознайомитись із пам’ятками стародавнього світу.
- Чи в реальному житті Сергій мав якийсь життєвий девіз і чи дотримувався його?
- Безперечно. Він був людиною високих моральних принципів і свято їх сповідував. Мій чоловік завжди жив під девізом: «Ніколи «не нав’язуй» власну точку зору іншим і ніколи не пропонуй свою допомогу тим, хто тебе не просить…» Коли ти допоміг людині, то ніколи не сподівайся на взаємність. Пам’ятай, ніхто, нікому і нічим не зобов’язаний, а допомога тобі може прийти зовсім несподівано…
Цей неписаний закон психології діє і в реальному житті. Природа свого дотримується… І я упродовж життя сто разів пересвідчилась у його правоті…
- Сергій дуже захоплювався історією Руси-України… - говорить дружина. - Володів практичними знаннями найрізноманітніших періодів нашої неньки-України. Часто він із сином обговорював розмаїті історичні події та дуже цікавився політичними. А коли в нас з’явилася невістка, то, зазвичай, і вона приєднувалась. У невістки з Сергієм були прекрасні стосунки, я завжди відчувала, що в них є спільні точки дотику і взаємне духовне споріднення… Вони могли годинами говорити, відшукуючи спільні теми.
- Чи успішною людиною був Сергій?
- Як на мене, так. Наведу лише один приклад. З певною періодичністю бурильники здають іспити. Нині, в особливих умовах, їм було дозволено робити це онлайн.
Перед іспитом Сергій трішки хвилювався, але я заспокоїла його, сказавши: «Уважно слухай, визначай ключове слово – головний смисл запитання - і з цього, образно кажучи, танцюй…»
Тож, Серьожа склав іспит найкраще. Його роботу ставили в приклад, підкреслюючи наявність великого досвіду.
Він неодноразово був нагороджений почесними грамотами. Фото Сергія розміщували на Дошці пошани.
Як на мене (а в переважній більшості й люди так відгукувалися), Сергій був інтелектуально просунутою людиною. Не було такого питання, розрахованого на пересічного громадянина, на яке б Сергій не відповів. Це стосується математики, історії, будівництва, туризму, професійної діяльності. Він чітко знав значення безлічі іншомовних слів, гарно й швидко рахував без калькулятора. У цих напрямках він блискавично орієнтувався.
А ось ще додатковий штрих до портрета - характеристика працівника КП «Господар», який упродовж кількох років забирав тверді побутові відходи від мешканців с. Калиновиця, систематично зустрічався і спілкувався з паном Сергієм.
«Добре пам’ятаю, - розповідає, - цього врівноваженого чоловіка, який завжди діяв справедливо. Деякі люди набивали мішки твердими побутовими відходами так, що мій напарник не міг їх підняти, а Сергій, коли був удома, завжди виходив і сам викидав пакети, культурно і ввічливо «перекидався» слово-другим із нами та зазвичай ще й піджартовував…»
У доповнення образу Сергія Валентиновича я зустрілась із майстром ремонту свердловин Олександром Григоровичем Кардашем, під чиїм безпосереднім керівництвом працював пан Сергій.
Отож, він розповів:
- Втрата велика. З 2007-го року ми разом працювали: я - майстром, а Сергій Валентинович – бурильником. Під його керівництвом працювала вахта, 4 працівники.
Не було людини, яка б ставилась до Сергія нейтрально. Всі його дуже поважали й любили, адже він – душа колективу. Вмів підняти настрій, дотепно жартував, завжди йшов на допомогу іншим: одному радив, іншому – практично допомагав… Людям встановлював вікна, пічне опалення, каміни… Батько Сергія був перший у селі каменяр, а тому вміння вправно будувати спадково передалось синові. Любив і вмів дотепно жартувати. Бувало, скаже кілька слів – і всі сміються. Ці ж слова повторить хтось інший – не смішно…
Дуже любив собак. Мав дородного хаскі на ім’я Мет, із яким постійно гуляв, а тепер це робить дружина, собака й досі не може змиритися із втратою господаря: протестує, сердиться, ричить, гавкає та риє нори… Сергій так здружився з Метом, що навіть хотів забрати його на фронт.
Крім того, Сергій мав, у прямому розумінні цього слова, «золоті» руки і доречно використовував цю особливість на користь іншим. Завжди проявляв надзвичайну активність, ніколи не стояв осторонь справ, був в епіцентрі подій, любив друзів, із задоволенням зустрічався та спілкувався з ними. Був щедрою людиною, ділився з колегами останнім. А головне – ніколи не «падав» духом, мав високу виконавську дисципліну. Завдання виконував оперативно, якісно і завжди з гумором доповідав: «Шеф, завдання виконано!»
Коли розпочалась російсько-українська війна, він підійшов до мене й проказав: «Олександре Григоровичу, а чого ми нічого не робимо?.. Чого не діємо? Чого ми тут сидимо?...» Кажу: «Буде команда – будемо робити… Що скажуть, те й зробимо…»
Не дочекавшись вказівок керівництва «Укрнафтобуріння», Сергій Валентинович з перших днів війни записався в добровольче формування територіальної громади і постійно чергував на блокпостах. Коли добровільно пішов до центру комплектування, нікому не відомо…
Якось заходить до мене в кабінет і «мнеться». Я запитую: «Що трапилось?...» А у відповідь – павза… Лише мовчки поклав на кінець столу повістку: «Щоб наші діти не воювали…» Так Сергій Валентинович потрапив на фронт…
Спочатку часто телефонував мені та хлопцям, запитував про роботу, скучав за нами, приказуючи: «Все буде добре. Я займаюсь корисною справою». - І, зазвичай, жартома додавав: «Я повернусь…Чекайте!... Бережіть моє місце…» - А я у таких випадках гучно вмикав телефон, - говорить майстер, - хлопці слухали голос Сергія і усміхались… Він був дуже харизматичною людиною…
Інколи листаю, заповнені ним робочі журнали, і… аж сльози «душать»…
- Шановна Людмило Вікторівно, я з’ясувала, що до війська Сергій Валентинович пішов добровільно.
-Так, добровільно. Коли побував у військоматі, я навіть і не знала. Лише ввечері сказав мені, що зранку має йти до війська, мотивуючи своє рішення: «Нашим дітям не місце на фронті… Вони там не мають бути… Досить того, що ми підемо, і за себе, й за них повоюємо…»
Що скажеш після таких слів?...
Деякий час чоловік служив зв’язківцем на північному кордоні Чернігівщини у розташуванні військ «Північ». Потім їх частину передислокували на Схід України, під Бахмут. Дорогою хлопці заїхали до нас, переночувати. Всього – одинадцять осіб. На вечерю я наварила цілісіньке відро картоплі, не вимикала тостерницю, підсмажуючи хліб, а спати поклала кого де…
Впродовж місяців служби на Сході ми взаємно телефонувавли одне одному: я вітала чоловіка з Днем сина, а він мені висилав смайлики. Коли збирався на службу, то надсилав відпочиваючого котика… Чому? Хтозна… Мабуть, символічно…
-Хто отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня?
-Син Діма, в Чергівській ОДА, вручав його голова адміністрації В’ячеслав Чаус.
-Як Ви довідались про трагічну звістку?
-Було це в понеділок. Саме в цей день у Калиновиці відбувається базар, свого роду проходить торгівля. Тож, ходжу собі між людьми і розмовляю із знайомими, нічого лихого не підозрюючи. А люди, побачивши мене, стиха перешіптувались: «Мабуть, вона нічого не знає?...» А я й дійсно не знала… Сповістив мені син у вівторок, а він довідався із місцевих чуток, що розповсюджувались по Варві. Тоді Діма зателефонував побратимам і ті підтвердили найгірше…
Чоловік трагічно загинув 20 листопада 2022 року під час ворожого мінометного обстрілу населеного пункту Кліщіївка на Донеччині.
-Олександре Васильовичу, - звертаюсь я до Олександра Дегтяренка, заступника директора Варвинського ліцею №2, а віднедавна замполіта 2-ї стрілкової роти 65-го батальйону, - мені стало відомо, що Ви з Сергієм служили разом?
-Не зовсім і разом, але служили й інколи зустрічались. Я багато років особисто знав Сергія Валентиновича. Наші діти, моя Віка і його Діма, ходили разом до школи, а Люда, його дружина, була моєю однокласницею…
3 червня 2022-го, коли сформувався 65-й батальйон, нас відправили туди для проходження служби. Сергій був направлений у взвод зв’язківців при штабі військової частини, а я призначений замполітом 2-ї стрілкової роти. Батальйон формувався в с. Петрушене Чернігівського району. Тут ми і зустрілися. Згодом батальйон «перекинули» в Новгород-Сіверський район, а вже потім – під Бахмут Донецької області, а точніше – в с. Кліщіївку, епіцентр воєнних дій, де знаходився штаб військової частини, у якому Сергій проходив службу.
Якось я прибув у штаб у справах, вийшов на господарський двір і раптом почув за спиною знайомий голос: «Як там Варва?» - Я різко повернувся і, не дивлячись на те, що Сергій був у повному обмундируванні, в шоломі та бронежилеті, я відразу впізнав його.
Тоді були рації «Мотороли» і з ними траплялися великі проблеми. То, дивись, рація не працює, то – тебе не чути, то ти не чуєш. Я про це доповідав керівництву і, реагуючи на мої доповідні, направляли Сергія для ремонту та для налагодження рації на певну частоту.
-Пане Олександре, чи відомо Вам щось про той жахливий день 20 листопада 2022-го?
-Це була ніч, - виправляє мене Олександр Васильович. – Тієї ночі був сильний мінометний обстріл штабу військової частини. У той момент, не відчуваючи загрози життю, Сергій зі своїм напарником, 29-річним Сашком, вийшли на ґанок, а в кількох метрах звідси появився і командир батальйону. Артилерійський снаряд миттєво влучив прямісінько в двір штабу.
Штаб – рознесло, по середині двору утворилась величезна вирва… Напарника Сергія вбило на місці, Сергій помер у автомобілі при транспортуванні до шпиталю, а інші військові отримали незначні осколкові поранення кінцівок…От тобі й доля…
***
-Похорон пригадую, як у тумані… - стиха проказує дружина. - Я не дуже що пам’ятаю… Увесь час думала: «Якби все це швидше скінчилось…» Лише гіркі сльози покотились по щоках, але син стиснув мою руку, сказавши: «Мамо, ми – сильні, ми – витримаємо…» і я відчула приплив сил… Я стояла… і подумки просила вибачення у чоловіка… Мабуть, і не було за що… Напевне, не було, проте, може, щось колись сказала чи подумала… А Діма проказав спокійно: «Тату, я люблю тебе, тату, я пишаюсь тобою!...»
***
Кліщіївка – ключ від Бахмута…
Село Кліщіївка – невеличке село за 6 км від Бахмута Донецької області. До повномасштабного вторгнення там жили понад 400 осіб. У листопаді 2022-го розпочались жахливі бої за село і багато односельців виїхали до тилових регіонів України. Село було окуповане з січня по вересень 2023-го. Нині цей населений пункт вщент знищений і людям немає куди повертатись.
Тож, події розгорталися так. У листопаді 2022-го, російські сили, передусім ПВК «Вагнер», почали активні штурмові дії в напрямку населеного пункту Кліщіїівка. У січні 2023-го рашисти захопили село. Вони тримались за Кліщіївку майже чотири місяці.
Орки планували рухатись далі і взяти під контроль останню логістичну артерію українського гарнізону в Бахмуті – «трасу життя» на Костянтинівку (за повідомленням кореспондента Олега Черниша «Ключі від Бахмута»).
Аналізуючи ситуацію, що склалась, можна зробити висновок: тільки-но Кліщіївку візьмуть – відкривається дорога на Бахмут… Кліщіївка, образно кажучи, свого роду, – ключ від Бахмута.
Ще в другій половині вересня 2023 року розпочались напружені бої за Кліщіївку. Було кілька повідомлень про звільнення цього маленького села…
Ось спогади захисників («Громадське радіо») та штурмовика полку «Цунамі» окремої штурмової бригади Національної поліції «Лють», - Юрія:
«…Там самі руїни, навіть від підмурків будинків нічого не залишилось. Ми, наприклад, коли заходили на захист конкретної точки, тримаюли позиції три-чотири доби. А коли доводилось робити заміну, то бачили, що від певних сільських споруд, які ще кілька днів тому стояли, не залишалось і сліду… Все було розгромлене, наче його й не було… І так - постійно… Єдине, що вціліло в Кліщіївці, – стара церква, товщина стін якої півтора метра…»
Українські сили, в першу чергу, бійці 3-ї штурмової бригади, поступово наближались до села з півдня і півночі, витісняючи ворога все далі на схід. А в середині вересня 2023-го Кліщіївка впала, рашистські війська відступили.
Чим же таке важливе це село?...
Всезнаючий Інтернет говорить: «Безпосередньо на околицях Кліщіївки є високі пагорби, що дозволяють фактично контролювати не лише сам Бахмут, який розташований у низині, але й автодорогу на Горлівку, що проходить за 4 км на схід, а це є важливою артерією постачання озброєння та продуктів харчування для російського гарнізону.
Якщо цей шлях «перерізати», то залишиться лише дорога з Бахмуту до Папасної та шлях до Лисичанська, який, щоправда, був небезпечним, оскільки ЗСУ впритул наблизились із півночі до цієї траси.
Крім того, біля Кліщіївки проходить залізнична гілка до Горлівки і далі до Донецька. Саме за цей залізничний насип відступили орки після втрати позицій.
Але в жовтні 2023-го командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал Олександр Сирський прокоментував: «Кліщіївка – наша! Бійці бригади «Лють» разом із побратимами сил оборони повернули український стяг над звільненою Кліщіївкою!»
***
- Вірю, Перемога буде за нами, бо ми – сильні, бо ми маємо мужніх захисників, бо інакше навіщо б вони воювали?... - ствердно і водночас із запитанням у голосі проказала Людмила Вікторівна Хромеєва, завершуючи розповідь про чоловіка.
Валентина САВЕРСЬКА-Лихошва
