Герой із Світличного - Віктор Анатолійович МЕЛЬНИК
Продовжую писати нариси і з глибоким сумом відзначаю, які ж молоді хлопці пішли…, захищаючи нас, Україну і рідну Варвинщину… Як це несправедливо?... Невже таке може бути?... Але, як не гірко, є… Скільки вже кращих синів України полягло...
Людина, про яку я хочу розповісти, тільки розпочала своє свідоме життя, тільки зробила перші, може, ще не зовсім упевнені кроки в дорослому житті, і її не стало… А було цьому юнаку усього 25.
Згадаймо разом... Віктор Анатолійович Мельник.
Біографічна довідка
Віктор Мельник народився 27 червня 1990 року в с. Світличне Варвинського району Чернігівської області.
В 2007 році закінчив Дащенківську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Потім відслужив у лавах Збройних Сил України.
Після служби в армії розпочав свою трудову діяльність у м. Бровари.
11 березня 2015 року був мобілізований на військову службу в зону АТО.
4 грудня 2015-го року біля смт Зайцеве Донецької області рашистська куля забрала життя військовослужбовця.
Указом Президента України №522/2016 від 25 листопада 2016 року Віктора Мельника нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно): «Зо особливу мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».
Крім того, Віктор нагороджений відзнакою Президента України «За участь у антитерористичній операції» (посмертно), почесним знаком «57-а мотопіхотна бригада» та почесною відзнакою «За оборону Зайцевого».
Вулицю в с. Світличне, на якій проживав герой АТО, перейменовано на його честь.
***
Для більшої об’єктивності висвітлення я зустрілась із мамою Віктора Тамарою Михайлівною, сестрою Вірою, кількома односельцями та побратимами.
Після цих зустрічей вималювався яскравий, світлий, велично-героїчний образ молодої, але мудрої людини, що поєднала в собі непритаманну молодості життєву мудрість, багаторічний досвід із сімейністю та веселою оптимістичною вдачею, яка успішно проявлялась упродовж 25-літнього життя і ніколи не підводила, а навпаки – виручала в житті.
- Бувало, - пригадує мама, - телефоную до сина і запитую: «Синочок, як там у тебе?...» - І чую: поруч – постріли та розриви снарядів, а він у відповідь: «Нічого, мамо, все нормально! – і весело сміється, жартує… - Що тут скажеш?...»
***
Відповідаючи на моє питання, яким був Віктор у дитинстві, юності, дорослому житті, що любив і, можливо, чогось недолюблював, після павзи Тамара Михайлівна стиха розпочала свою розповідь:
- Дуже сімейним. Родина для сина була найбільшою цінністю… Адже я рано втратила чоловіка, син – батька, а він дуже хотів мати повну родину… Після смерті батька я сказала Віті, якому тоді було лише вісімнадцять: «Дітки, тепер ти будеш за старшого… На тебе ляже вся відповідальність за родину. Ти маєш допомагати мені й сестричці Вірі. Ти їй будеш не лише старшим братом, але й маєш замінити батька…» І ця моя настанова чітко врізалась синові у свідомість і, напевне, залягла там до кінця його днів.
Пам’ятаю, першу по-справжньому чоловічу справу, яку син зробив ще в свої неповні десять років: назбирав горіхів, повіз їх на варвинський ринок, продав, а за виручені гроші купив собі й сестрі ...дві синтепонові ковдри. Не купив солодощів, які дуже любив і які міг їсти кілограмами, не купив одяг, а купив ковдри і був страшенно радий з того, що сестрі зробив приємність.
А пригадую, коли йому виповнилось вісімнадцять, то саме в цей день він поїхав у Київ влаштовуватись на роботу, а начальник відділу кадрів підприємства, подивившись у паспорт юного робітника, переконливо попросив: «Приходь, синку, завтра, адже в тебе сьогодні день народження, відсвяткуй його вдома, з родиною…»
Якби Віктор встиг одружитись, то, я впевнена, син був би зразковим сім’янином. Упродовж тих років, які доля відміряла Віті на землі, він для мене був не лише сином, але й другом, порадником… Не проходило жодного дня, щоб ми кілька разів не порадились… Сестрі Вітя був не лише братом, він дійсно замінив батька; він перебрав на себе деякі батьківські функції, не дивлячись на те, що був старший за сестру всього лише на два роки.
Вітя захоплювався рибалкою. Майже щодня їздив на ставок і зазвичай мені говорив: «Поїдь зі мною, мамо, на рибалку… і відпочинь…»
Після закінчення Дащенківської ЗОШ І-ІІІ ст. Вітя не продовжив навчання, бо розумів, що допомога потрібна родині, і почав їздити зі мною на заробітки в Київ. Спочатку працював робітником у столичному ТОВ «Фоззі-Фуд». Заробив грошей, приїхав додому і придбав пральну машину та мікрохвилівку. Яка це була радість для родини і для сина!...
Потім відслужив строкову службу в Збройних Силах України і знову повернувся на те ж столичне підприємство контролером. До речі, став найкращим контролером на підприємстві.
А в цей час дочка вступила до вузу, то він фінансово допомагав їй навчатись і щиро радів із цього.
Сестра Віра зі сльозами на очах пригадує, як брат говорив: «…Маленька, ти, головне, вчися, а я буду тобі допомагати…»
- Які, на Вашу думку, риси людської вдачі домінували у Віктора? – запитую.
- Перш за все, вважаю: людяність, доброта, сімейність, компромісність, весела вдача, креативність. Але поруч із цими рисами якимось дивним чином у сина поєднувались справедливість, уміння відстоювати власну точку зору і мистецтво говорити про це, не загострюючи стосунки з оточуючими, - говорить мама.
-Розумів мене, - продовжує Тамара Михайлівна, - як кажуть, із пів слова. У нас були ідентичні темпераменти і схожі характери, а тому я завжди передбачала, що скаже чи зробить син і відповідно діяла. Винятково із-за цього мені було дуже просто й легко у стосунках із ним, бо я наперед знала та розуміла дії сина.
Вітя любив робити подарунки мені, сестрі, побратимам, бабусі…
Коли був у відпустці, то купив побратимам пігулки від кашлю, промовивши: «…Адже хлопці так кашляють…»
Віктор мав напрочуд веселу вдачу, не соромився з мамою чи з сестрою ходити під руку вулицями Світличного чи Києва. При зустрічі й при прощанні обнімав та цілував рідних і не соромився цього. В усіх, хто знав Віктора, складалося враження, що він мав вишукане європейське виховання…
А сестра додає:
-Віті не потрібно було мати багато друзів… Він знав ціну справжньої дружби…Ще з дитинства він дружив з Андрієм Наталенком, і їх дружба була міцною, щирою і справжньою. Вони значний відрізок часу проводили разом, підтримуючи та допомагаючи один одному. І нині Андрій часто приходить на могилку до Віктора, аби поговорити, розповісти про щось важливе або й просто… помовчати…
Андрій пригадує, як Віктор, заробивши свої перші кошти, придбав довгоочікуваний для нього мотоцикл; як вони катались і як ремонтували у дворі, і Віктор постійно повторював: «Послухай, як гуде моя «ластівка»…»
У ході другої його відпустки, я сказала: «Синочок, дитино моя! Я так боюся і так Бога молю, щоб ти не потрапив у полон…Адже це перенести неможливо…»
На що син спокійно, але переконливо відповів: «Мамо, не хвилюйся, я ніколи не потраплю в полон, не встигнуть взяти, адже в мене завжди з собою пістолет і одна куля…»
І коли його тіло доставили до дому, то з ним також була ця одна куля…, яку ми вкинули в яму, поруч із труною…»
-Чи Ви, Тамаро Михайлівно, виховували в синові риси сім’янина?...
-Ні. Думаю, що це заклалося природою, іншими словами – заклалось на генетичному рівні. Він говорив мені: «Мамо, я можу всіх не послухати, крім тебе… Ти для мене – свята і я безумовно виконаю все, що ти скажеш…»
-Як і коли Вітя пішов до Збройних Сил України? Його мобілізували чи добровольцем пішов?
-Мобілізували 11 березня 2015-го року. Проходив вишкіл на Яворівському полігоні під Льововом, здобувши військову спеціальність снайпера.
Служив снайпером під Луганськом та Донецьком і мав позивний «Меля».
В АТО Вітя прослужив 9-ть місяців і двічі приходив у відпустку. Пам’ятаю, син завжди любив повторювати: «Головне для людини – це її життя, а все інше – дрібниці…»
У ході відпустки також не сидів без роботи: продовжував робити ремонт нашого будинку, який розпочав ще до мобілізації.
-А тепер найважче питання: як загинув Вітя, адже він був у числі перших героїв, справжніх патріотів України, хто віддав своє життя за Україну і нашу Варвинщину в ході АТО?
Напевне, Ви досліджували це болюче питання? Напевне, зустрічались із офіцерами чи побратимами Віктора?
- Пригадую, коли Вітя приїхав у другу відпустку, то сказав пророче: «Мамо, я приїхав у гості…» А я у відповідь, сплеснувши в долоні: «Що ти таке говориш, синочку?... Які гості?... Ти приїхав до рідного дому!...» Проте, як виявилось, син, наче у воду дивився, адже через три тижні його не стало…
…Як відомо, на фронті Віктор був снайпером. Зазвичай снайпери працюють у парі. Їх посилали за 30-40 км вперед від основної лінії. Стріляли, зазвичай, раз, але влучно… Напарник був завжди поруч…
Напарницею Віктора була жінка з позивним «Рись», вдвічі старша за нього, проте вони дружили і завжди працювали в парі.
Тож Вітя з напарницею перебували на бойовому чергуванні цілу ніч, до восьмої ранку, а потім пішли відпочивати. Близько дев’ятої ворог розпочав снайперський обстріл позиції. Вони обоє вискочили на позицію…
При зустрічі з мамою «Рись» розповіла:
-Трагедія трапилась 4 грудня 2015-го року біля смт Зайцеве Донецької області на позиції «Надія»… Вітя вистрілив, а за мить я глянула на нього: він захрипів, посунувся і… замовк. Я кинулась до нього: звільнила грудну клітку і почала робити штучне дихання…, але це було вже – ні до чого… Контрснайперська куля миттєво «прошила» голову на виліт…Це було близько 9.30…
Я сфотографувала місце загибелі побратима, всю місцевість, до найменших дрібниць, навіть кров Віті, що розтеклась по снігу, рясно окропивши Донецьку землю, також сфотографувала…
… Тоді я була впевнена, що колись обов’язково покажу батькам місце загибелі побратима.
Тож я закрила очі Віктора і хутко викликала бригаду, яка під градом пострілів винесла тіло з поля бою. Картина була містична: хлопці несли тіло Віктора, але його закриті мною очі відкривались, а права рука весь час спадала з носилок…»
Один із побратимів, який ніс тіло Віктора, при зустрічі з мамою сказав: «Повірте, весь час, поки я не приїхав до Вас і не побував на могилі Віті, у мене перед очима стояла картина: ми несемо тіло…, оглянусь - у Віктора відкриті очі і права рука звисає… Підправлю, а через деякий час усе повторюється…
Лише після того, як я побував на могилі Віктора, трішки заспокоївся…і трагічне видіння зникло…Але, як не гірко, як не боляче, як не образливо, як не кощунськи звучить це, проте філософськи мислячи, чесно скажу вам: Вітя заслужив благородну смерть… Він не встиг навіть злякатись…А, не доведи Господи, взяли б у полон?... Найжахливіше потрапляти туди розвідникам чи снайперам…Людина подібного катування витримати не зможе…»
Життя Віктора і його втрата оповиті символізмом, адже життя він втратив на позиції «Надія», сестру мав – Віру, а любив усіх рідних і залишив усім рідним свою щиру, велику, сповнену добром, Любов…
Зайцеве – історична довідка
За даними Інтернету смт Зайцеве Світлодарської міської громади Бахмутського району Донецької області розташоване в долині річки Бахмутка за 5 км від залізничної станції Микитівка та за 64 км від Донецька. Населення – бл. 4 тис осіб. Сучасна територія селища Зайцеве витягнута на 10 км з півночі на південь уздовж р. Бахмутка.
З 20 липня 2015 року почались обстріли, від яких у Зайцевому загинув місцевий житель, 26 липня того ж року підірвався на міні військовозобов’язаний Станіслав Душа.
Далі обстріли стали систематичними. Перестрілка щоденно велася з обох боків, були вбиті й поранені.
Нині центральна частина смт Зайцеве перебуває під контролем рашистів. Тут облаштований блок-пост Майорське. 4 грудня 2015 року від ворожої кулі загинув наш земляк Віктор Мельник.
***
-Указом Президента України від 15 травня 2015 року Віктор Анатолійович Мельник був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) та іншими відзнаками. Як це було і де отримали інші нагороди? – запитую я маму.
-На сесії Чернігівської обласної ради мені було вручено орден та інші відзнаки сина. Я не сподівалась, що церемонія буде такою гучною…Інформація була опублікована в обласній газеті «Деснянська правда» та в Інтернеті.
-Безперечно, Вітя мав якусь мрію. Чи вдалось її реалізувати? – запитую я в сестри Віри.
-Проникшись воєнними подіями, Вітя мріяв після завершення війни пов’язати своє життя з військовою справою і вступити до військового училища. Проте його мрії не судилося здійснитись…
-Ви, мабуть, і в жахливому сні не уявляли, що Вітя піде на фронт і… загине?... Хто і як сповістив Вам про це? – запитую маму.
-Я була в Києві на роботі. Сповістили працівники військового комісаріату… Я впала на коліна і надривно кричала: «Люди!... Як же я житиму без синочка?...»
-Пройшло вісім років з тієї жахливої миттєвості, коли Ви, Тамаро Михайлівно та Ви, Віро, отримали трагічну звістку про втрату сина і брата. Розумію, що цей біль ніколи не загоїться...
Що Ви робите в пам’ять про Віктора?...
-… Встановили пам’ятник, ділимося спогадами про Вітю, які зібрали, зустрічаємось із учнями місцевої школи та побратимами, - проказала сестра. – Він взагалі був такою людиною, на яку можна покластися і яка завжди приходила на допомогу іншим.
-Дуже хочу відвідати містечко Зайцеве, побувати на місці, де закінчилось земне життя мого сина, але шкода – дане містечко нині окуповане рашистами… - стиха мовила мама. - Я неодмінно поїду туди після визволення…
***
Пройшов час… Яким залишився Віктор Мельник у пам’яті народній?...
Безперечно, залишився яскравою, колоритною особистістю, веселим, життєрадісним, із щирою усмішкою на вустах, Він, як смолоскип, – загорівся і… згас…, виконавши свою місію на Землі… Адже ніхто не знає, як влаштований світ…
…А стосунки матері з сином заслуговують особливої уваги, адже найрідніші люди мали величезну духовну спорідненість… Впевнена, що подібні стосунки - «батьки-діти» - його величність Бог, доля чи природа рідко кому дарують, і то - за особливі заслуги… Напевне, так. …А як по-іншому можна розцінювати?...
-Тож я вдячна Господу, далі продовжує Тамара Михайлівна, - що він благословив мене таким сином.
А я, як автор, у свою чергу, констатую: якщо філософськи «підходити» до життя, то, безперечно, можна зробити висновок: чим яскравіше «горить» людина, тобто яскравіше живе, тим швидше, нажаль, згорає… А раз людина згорає, значить вона виконала свою місію на землі?... Правда, незвична думка?... Проте саме таке твердження виправдовує поняття «життя» і «смерть».
Віктор був генератором, який наповнював життя щастям, радістю, задоволенням та щирістю. Він постійно сміявся, радів, був у прекрасному гуморі, говорив компліменти мамі, а коли позитивні емоції зашкалювали, то він міг підхопити на руки сестру і прокрутити її кімнатами будинку…Такою безпосередньою і неординарною особистістю був Віктор Мельник, який дуже любив родину і був дуже прив’язаний до неї…
-Приходячи у розмаїтих, духовно-філософських снах до матері, син часто говорить: «Я буду вічно з тобою, мамо!... або «Матусю, я тебе так люблю!...» - згадує Тамара Михайлівна. - Вітя завжди допомагає нам: мені, сестрі та бабусі… Він нас любить так, як любив заживо: не лицемірно, не очікуючи взаємності, а щиро та безкорисливо…
Чому Бог забрав сина?... – Немає відповіді, – підсумовує мама.
Тамара Михайлівна переконана, що упродовж восьмирічного життя її супроводжує син і що вона обов’язково зустрінеться з ним…
Як усе це пояснити?... Невідомо: збігом обставин, роботою людського мозку, який направлений на вихід із ситуації і який не хоче миритися із реальністю, втручанням інших, надприродних сил чи впливом душі покійного на життя близьких?... І знову відсутня відповідь на дане питання…
А ми тільки й можемо пояснити це лише близькістю і винятковою спорідненістю душ рідних, які й після розлуки не можуть віддалитися...
Вельмишановна Тамаро Михайлівно, будьте мужньою, і нехай заспокійливі сни частіше відвідують Вас, нехай хоча б так вони зігрівають теплом Вашу зранену душу. Вірте, Ви обов’язково зустрінетесь із сином, адже духовний зв’язок – вічний…
Віктор Мельник щиро вірив у Перемогу і любив повторювати: «Перемога буде за нами!...» І вона таки дійсно буде!
Слава Збройним Силам України!
Слава Україні!
Вперед, до ПЕРЕМОГИ!
Валентина
Саверська-Лихошва
