Варвинська селищна рада
Чернігівської області

Герой із Світличного - Віктор Анатолійович МЕЛЬНИК

Дата: 13.06.2024 12:42
Кількість переглядів: 28

Фото без описуПродовжую писати нариси і з глибоким  сумом відзначаю, які ж молоді хлопці  пішли…,  захищаючи   нас,  Україну і рідну Варвинщину…  Як це несправедливо?... Невже таке може бути?... Але,  як не гірко, є… Скільки вже кращих синів України полягло...

 Людина, про яку я хочу розповісти, тільки розпочала    своє  свідоме життя, тільки зробила  перші, може, ще не зовсім упевнені кроки   в дорослому житті,  і її не  стало… А було  цьому юнаку усього  25.

Згадаймо разом... Віктор Анатолійович Мельник.

 

                      Біографічна довідка

Віктор Мельник народився 27 червня 1990 року в с. Світличне Варвинського району Чернігівської області.

В 2007 році закінчив Дащенківську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Потім відслужив  у лавах Збройних Сил України.

Після служби в армії розпочав свою трудову діяльність у м. Бровари.

11 березня 2015 року  був мобілізований на військову службу в зону АТО.

4 грудня 2015-го року біля смт Зайцеве Донецької області рашистська куля забрала життя військовослужбовця.

Указом Президента України №522/2016 від 25 листопада 2016 року Віктора Мельника нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно): «Зо особливу мужність і високий професіоналізм, виявлені  у захисті державного  суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».

Крім того, Віктор нагороджений відзнакою Президента України «За участь у антитерористичній операції» (посмертно),  почесним знаком «57-а мотопіхотна бригада» та почесною відзнакою «За оборону Зайцевого».

Вулицю в с. Світличне,  на якій проживав герой АТО, перейменовано на його честь.

***

Для більшої об’єктивності  висвітлення я зустрілась із мамою Віктора  Тамарою Михайлівною, сестрою Вірою, кількома односельцями та  побратимами.

Після цих зустрічей вималювався яскравий, світлий, велично-героїчний образ молодої, але  мудрої людини, що поєднала в собі непритаманну молодості  життєву мудрість, багаторічний  досвід із сімейністю та веселою оптимістичною  вдачею, яка успішно проявлялась упродовж 25-літнього життя  і  ніколи не підводила, а навпаки – виручала в житті.

- Бувало, - пригадує  мама, - телефоную  до сина і запитую: «Синочок, як там у тебе?...» - І чую:  поруч – постріли та розриви снарядів, а  він у відповідь:   «Нічого, мамо, все  нормально! – і весело сміється, жартує…  -    Що тут скажеш?...»

 

***

Відповідаючи на моє питання, яким був Віктор у дитинстві, юності, дорослому житті, що любив і, можливо, чогось недолюблював, після павзи  Тамара Михайлівна стиха розпочала свою розповідь:

- Дуже сімейним. Родина для сина була найбільшою цінністю… Адже я  рано втратила чоловіка,  син – батька, а він дуже хотів мати повну родину… Після смерті батька я сказала Віті, якому  тоді було лише  вісімнадцять: «Дітки, тепер ти будеш за старшого… На тебе ляже вся відповідальність за родину. Ти маєш допомагати  мені й сестричці Вірі. Ти їй будеш не лише  старшим братом, але й маєш замінити  батька…» І ця моя  настанова чітко врізалась синові у свідомість і, напевне, залягла там до кінця його днів.

Пам’ятаю,  першу  по-справжньому чоловічу справу, яку син зробив  ще в свої неповні десять років: назбирав  горіхів, повіз  їх на варвинський ринок, продав, а за виручені гроші купив собі й сестрі ...дві синтепонові ковдри.  Не купив  солодощів, які дуже любив і  які міг їсти кілограмами,  не купив  одяг, а купив ковдри і був страшенно радий з того, що сестрі зробив приємність.

А пригадую, коли йому виповнилось вісімнадцять, то  саме в цей  день він поїхав у Київ влаштовуватись на роботу, а начальник відділу кадрів  підприємства, подивившись у паспорт  юного робітника,  переконливо попросив: «Приходь, синку, завтра, адже в тебе сьогодні день народження,  відсвяткуй його вдома, з родиною…»

Якби Віктор встиг одружитись, то, я впевнена, син був би зразковим сім’янином. Упродовж тих років, які доля відміряла Віті  на землі, він для мене був не лише сином, але й другом, порадником… Не проходило жодного  дня, щоб ми кілька разів не порадились… Сестрі Вітя був не лише братом, він дійсно замінив   батька;  він перебрав на себе деякі батьківські функції, не дивлячись на те, що був старший за сестру всього лише на два роки.

Вітя захоплювався рибалкою. Майже щодня їздив на ставок і зазвичай мені говорив: «Поїдь зі мною, мамо, на рибалку… і  відпочинь…»

Після закінчення Дащенківської ЗОШ І-ІІІ ст. Вітя не  продовжив  навчання, бо розумів, що допомога потрібна родині, і почав  їздити зі мною на заробітки в Київ. Спочатку працював робітником у столичному  ТОВ «Фоззі-Фуд». Заробив грошей, приїхав додому і придбав  пральну машину та мікрохвилівку. Яка це була радість для родини  і для сина!...

Потім відслужив  строкову службу в Збройних Силах України і знову повернувся на те ж столичне підприємство контролером. До речі, став найкращим контролером на підприємстві.

А в цей час дочка вступила до вузу, то він фінансово допомагав їй навчатись і щиро радів із цього.

Сестра Віра зі сльозами на очах пригадує, як брат  говорив: «…Маленька, ти, головне, вчися, а я буду тобі допомагати…»

- Які, на Вашу думку,  риси людської  вдачі домінували у Віктора? – запитую.

- Перш за все, вважаю: людяність, доброта, сімейність, компромісність, весела вдача, креативність. Але поруч із цими рисами якимось  дивним чином у сина  поєднувались  справедливість, уміння  відстоювати  власну точку зору і мистецтво    говорити про це, не загострюючи стосунки з оточуючими, - говорить мама.

-Розумів мене, - продовжує Тамара Михайлівна, -  як кажуть,  із пів слова. У нас були ідентичні  темпераменти і схожі характери, а тому я завжди  передбачала, що скаже чи зробить син і відповідно  діяла. Винятково із-за цього мені було дуже просто й легко у стосунках із ним, бо я наперед знала та розуміла  дії сина.

Вітя  любив робити  подарунки мені, сестрі, побратимам, бабусі…

Коли був у відпустці, то купив побратимам пігулки від кашлю, промовивши: «…Адже хлопці так кашляють…»

Віктор мав напрочуд веселу вдачу, не соромився з мамою чи з сестрою   ходити під руку  вулицями Світличного чи Києва.  При зустрічі  й  при прощанні обнімав та цілував рідних і не соромився цього. В усіх, хто знав Віктора, складалося враження, що він мав вишукане європейське виховання…

А сестра додає:

-Віті не потрібно було мати багато друзів… Він  знав  ціну справжньої дружби…Ще з дитинства він дружив з Андрієм Наталенком, і їх дружба була міцною, щирою і справжньою. Вони значний відрізок часу проводили  разом, підтримуючи та допомагаючи один одному. І нині Андрій часто приходить на могилку до Віктора, аби поговорити, розповісти про щось важливе або й просто…  помовчати…

Андрій пригадує, як Віктор, заробивши свої перші кошти, придбав довгоочікуваний для нього  мотоцикл; як вони катались і як ремонтували у дворі, і Віктор  постійно повторював: «Послухай, як гуде моя «ластівка»…»

У ході другої його відпустки, я сказала: «Синочок, дитино моя! Я так боюся і так Бога молю, щоб ти не потрапив у полон…Адже це перенести неможливо…»

На що син спокійно, але  переконливо  відповів: «Мамо, не хвилюйся, я ніколи не потраплю в полон, не встигнуть взяти, адже   в  мене завжди з собою пістолет і одна куля…»

І коли його тіло доставили до дому, то з ним також була ця одна куля…, яку ми вкинули в яму, поруч із труною…»

-Чи Ви, Тамаро Михайлівно, виховували в синові риси сім’янина?...

-Ні. Думаю, що це заклалося природою, іншими словами – заклалось на генетичному рівні. Він говорив мені: «Мамо, я можу всіх не послухати, крім тебе… Ти для мене – свята  і я безумовно виконаю  все, що ти скажеш…»

-Як і коли Вітя пішов до Збройних Сил України? Його мобілізували чи добровольцем пішов?

-Мобілізували 11 березня 2015-го року.  Проходив вишкіл на Яворівському полігоні під Льововом, здобувши військову спеціальність снайпера.

Служив снайпером  під Луганськом та Донецьком  і мав позивний «Меля».

В АТО Вітя прослужив 9-ть місяців і двічі приходив у відпустку. Пам’ятаю, син завжди любив повторювати: «Головне для людини – це її життя, а все інше – дрібниці…»

У ході відпустки також не сидів без роботи: продовжував робити ремонт нашого будинку, який розпочав ще до мобілізації.

-А тепер найважче питання: як загинув Вітя, адже він був у числі перших героїв, справжніх патріотів України, хто віддав своє життя за Україну і нашу Варвинщину в ході АТО?

Напевне, Ви досліджували це болюче питання? Напевне, зустрічались із офіцерами чи  побратимами Віктора?

- Пригадую, коли Вітя приїхав у другу  відпустку, то  сказав пророче: «Мамо, я приїхав у гості…»  А я у відповідь, сплеснувши в долоні: «Що ти  таке говориш, синочку?... Які гості?... Ти приїхав до рідного дому!...» Проте, як виявилось, син,  наче у воду дивився, адже  через три тижні його не стало…

…Як відомо, на фронті Віктор  був снайпером. Зазвичай снайпери працюють у парі. Їх посилали за 30-40 км вперед  від основної лінії. Стріляли, зазвичай, раз, але влучно… Напарник був завжди поруч… 

Напарницею Віктора  була жінка з позивним «Рись», вдвічі старша за нього, проте  вони  дружили і завжди працювали в парі.

Тож Вітя з напарницею перебували на бойовому чергуванні цілу ніч, до восьмої ранку, а потім   пішли відпочивати. Близько дев’ятої ворог розпочав снайперський обстріл позиції. Вони обоє  вискочили на позицію…

При зустрічі з мамою  «Рись» розповіла:

-Трагедія  трапилась 4 грудня 2015-го року біля смт Зайцеве  Донецької області на позиції «Надія»… Вітя  вистрілив, а  за мить  я глянула  на нього: він  захрипів, посунувся і… замовк.  Я кинулась до нього: звільнила грудну клітку і почала робити штучне дихання…, але це  було вже – ні до чого…  Контрснайперська куля миттєво «прошила» голову на виліт…Це було близько 9.30…

Я сфотографувала місце загибелі побратима,  всю місцевість, до найменших дрібниць,   навіть кров Віті, що розтеклась по снігу, рясно окропивши Донецьку землю, також сфотографувала…

 … Тоді я була впевнена, що колись  обов’язково покажу  батькам місце загибелі побратима.

Тож я закрила очі  Віктора  і хутко викликала бригаду, яка під градом  пострілів винесла тіло з поля бою. Картина була містична: хлопці несли тіло Віктора, але його закриті мною очі відкривались, а права рука весь час спадала з носилок…»

Один із  побратимів, який ніс тіло Віктора, при зустрічі з мамою сказав: «Повірте, весь час, поки я не приїхав до Вас і не побував на могилі Віті, у мене перед очима стояла картина: ми несемо тіло…, оглянусь -  у Віктора  відкриті очі і  права  рука звисає… Підправлю, а через деякий час усе  повторюється…

Лише після того, як  я побував на могилі Віктора,  трішки заспокоївся…і трагічне видіння зникло…Але, як не гірко, як не боляче, як не  образливо,  як не кощунськи звучить це, проте  філософськи мислячи,  чесно скажу вам: Вітя  заслужив  благородну смерть… Він не встиг навіть злякатись…А, не доведи Господи,  взяли б у полон?... Найжахливіше потрапляти туди розвідникам чи  снайперам…Людина подібного катування витримати не зможе…»

Життя Віктора і його втрата оповиті символізмом, адже  життя він втратив на позиції «Надія», сестру мав – Віру, а любив усіх рідних і залишив усім  рідним свою щиру, велику, сповнену добром,  Любов…

Зайцеве – історична довідка

За даними Інтернету смт Зайцеве Світлодарської міської громади Бахмут­ського району Донецької області розташоване в долині річки Бахмутка за 5 км від залізничної станції Микитівка та за 64 км від Донецька. Населення – бл. 4 тис осіб. Сучасна територія селища Зайцеве витягнута на 10 км з півночі на південь уздовж  р. Бахмутка.

З 20 липня 2015 року почались обстріли, від яких у Зайцевому загинув місцевий житель,  26 липня того ж року підірвався на міні військовозобов’язаний Станіслав Душа.

Далі обстріли стали систематичними. Перестрілка щоденно велася з обох боків, були вбиті й поранені.

Нині центральна частина смт Зайцеве перебуває під контролем рашистів. Тут облаштований  блок-пост Майорське. 4 грудня 2015 року від ворожої кулі загинув наш земляк Віктор Мельник.

***

-Указом Президента України  від 15 травня 2015 року  Віктор Анатолійович Мельник  був нагороджений  орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) та іншими відзнаками. Як це було і де отримали інші нагороди? – запитую я  маму.

-На сесії Чернігівської обласної ради мені було вручено орден  та інші відзнаки  сина. Я не сподівалась, що церемонія буде такою гучною…Інформація була опублікована в обласній газеті «Деснянська правда» та в Інтернеті.

-Безперечно,  Вітя мав якусь мрію. Чи вдалось її реалізувати? – запитую я в сестри Віри.

-Проникшись воєнними подіями, Вітя мріяв після завершення війни   пов’язати своє життя з військовою справою і  вступити до військового училища. Проте його мрії не судилося здійснитись…

-Ви, мабуть,  і в жахливому сні не уявляли, що Вітя  піде на фронт і… загине?... Хто і як сповістив Вам про це? – запитую маму.

-Я була в Києві на роботі. Сповістили працівники військового комісаріату… Я впала на коліна і надривно кричала: «Люди!... Як же я житиму без синочка?...»

-Пройшло  вісім років з тієї жахливої миттєвості, коли Ви, Тамаро Михайлівно та Ви, Віро,  отримали трагічну  звістку про втрату сина і брата. Розумію, що цей біль ніколи не загоїться...

Що Ви робите в пам’ять  про Віктора?...

-… Встановили  пам’ятник,  ділимося спогадами про Вітю, які зібрали, зустрічаємось  із учнями місцевої школи  та побратимами,  - проказала сестра. – Він взагалі був такою людиною, на яку можна  покластися і яка завжди приходила  на допомогу іншим.

-Дуже хочу відвідати містечко Зайцеве, побувати на місці, де закінчилось земне життя мого сина, але шкода – дане містечко нині окуповане рашистами… - стиха мовила мама. -  Я неодмінно поїду туди після визволення…

***

Пройшов час… Яким залишився Віктор Мельник у пам’яті народній?...

Безперечно,  залишився яскравою,  колоритною особистістю, веселим, життєрадісним, із щирою усмішкою на вустах,  Він, як смолоскип, – загорівся і… згас…, виконавши свою місію на Землі… Адже ніхто не знає, як  влаштований світ…

…А стосунки матері з сином заслуговують особливої уваги, адже найрідніші люди мали величезну духовну спорідненість… Впевнена, що подібні  стосунки - «батьки-діти»  -  його величність  Бог, доля чи природа рідко кому дарують, і то -  за особливі заслуги… Напевне, так. …А як по-іншому можна розцінювати?...

-Тож я вдячна Господу,  далі продовжує Тамара Михайлівна, -  що він благословив мене таким сином.

А я, як автор, у свою чергу, констатую: якщо філософськи «підходити»  до життя, то, безперечно, можна зробити висновок: чим яскравіше «горить» людина, тобто яскравіше живе,  тим швидше, нажаль,  згорає… А  раз  людина згорає, значить вона виконала свою місію на землі?...   Правда, незвична думка?... Проте саме таке  твердження  виправдовує поняття «життя» і «смерть».

Віктор був генератором, який наповнював життя  щастям, радістю, задоволенням та щирістю.  Він постійно сміявся, радів, був у прекрасному гуморі, говорив компліменти мамі, а коли позитивні емоції зашкалювали, то він міг підхопити на руки сестру і прокрутити її кімнатами будинку…Такою безпосередньою і неординарною особистістю був Віктор Мельник, який дуже любив родину і був дуже прив’язаний до неї…

-Приходячи у розмаїтих, духовно-філософських  снах до матері, син часто  говорить: «Я буду вічно з тобою, мамо!... або «Матусю, я тебе так люблю!...» - згадує   Тамара Михайлівна. -  Вітя завжди допомагає нам: мені, сестрі та бабусі… Він нас любить так, як любив заживо: не лицемірно,  не очікуючи взаємності, а щиро та безкорисливо…

Чому Бог забрав  сина?... – Немає відповіді, – підсумовує  мама.

Тамара Михайлівна переконана, що  упродовж восьмирічного  життя її  супроводжує син і що вона обов’язково зустрінеться з ним…

Як  усе це пояснити?... Невідомо: збігом обставин, роботою людського  мозку, який направлений на вихід із ситуації і який не хоче миритися із реальністю, втручанням інших, надприродних сил чи впливом душі покійного на життя близьких?... І знову відсутня відповідь на дане питання…

А ми тільки й можемо пояснити це лише близькістю і винятковою спорідненістю душ рідних, які й після розлуки не можуть віддалитися...

Вельмишановна Тамаро Михайлівно, будьте мужньою, і нехай заспокійливі сни частіше відвідують  Вас, нехай хоча б так вони  зігрівають теплом  Вашу  зранену душу.  Вірте, Ви обов’язково зустрінетесь із сином, адже духовний  зв’язок – вічний…

Віктор Мельник  щиро вірив у Перемогу і любив повторювати: «Перемога буде за нами!...» І вона таки дійсно буде!

Слава Збройним Силам України!

Слава Україні!

Вперед, до ПЕРЕМОГИ!

Валентина

Саверська-Лихошва

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь