Був справжнім другом громади... Анатолій Дорожкін
Маючи значний досвід роботи в органах місцевого самоврядування, я можу стверджувати: рідко хто із пересічних мешканців будь-якої громади може підтримувати стосунки з ОМС: рекомендувати, пропонувати, порадити чи допомогти зробити… Швидше – навпаки, коли ОМС закликає мешканців до участі, наприклад, у загальній толоці, то далеко не всі люди сходяться… А, шкода…
Одним із тих небагатьох мешканців Варви, які завжди із власної ініціативи допомагали громаді, був Анатолій Дмитрович Дорожкін.
Невимовно прикро говорити про людину: "Був..."
Біографічна довідка (1973-2023).
Анатолій Дмитрович Дорожкін народився 7 вересня 1973 року. Успішно закінчив Варвинську ЗОШ І-ІІІ ст. та продовжив навчання в Сокиринському ліцеї, здобувши спеціальність пасічника і тракториста-машиніста широкого профілю.
Строкову військову службу проходив у військовій частині м. Біла Церква.
З 1993 по 1995 роки працював пасічником у Прилуцькому лісгоспі. З 1995-го року – кочегаром у Варвинському райагробуді, а 1997-го – розпочав роботу на Гнідинцівському ГПЗ ПАТ «Укрнафта» на посаді слюсаря з ремонту технологічних установок, пропрацювавши там 26 років.
24 лютого 2022-го року був мобілізований у роту охорони Прилуцького ТЦК та СП. У травні 2022-го продовжив службу у військовій частині А137… у званні солдата.
Героїчно загинув 21 листопада 2023-го року біля с. Павлівка Волноваського району Донецької області.
* * *
З огляду на те, що пан Анатолій народився 7 вересня 1973 року, за знаком Зодіаку він був Дівою, тобто дисциплінований і тактовний. Йому було притаманне розуміюче спілкування з оточуючими, а роботу завжди прагнув виконувати вчасно, якісно і обов’язково до кінця, не залишаючи на «роздоріжжі».
1973-й рік за східним гороскопом був роком Водяного Бика. Бик, як відомо, є твариною сильною й мужньою.
* * *
Перше знайомство з Анатолієм Дорожкіним…
Наближалось 17 вересня 2011-го року, День Варви, який тоді, в умовах мирного життя, щорічно пишно відзначали.
Я запропонувала творчим працівникам Будинку культури спільними зусиллями організувати й провести День Варви у формі Перекопівського ярмарку,хотілося внести якусь оригінальну нотку.
Ми з тодішнім заступником директора ЗОШ І-ІІІ ст. Василем Григоровичем Скоромцем вирішили зіграти княгиню Ольгу та Осипа Бодянського, яких, начебто, запросили на Перекопівський ярмарок. А для більшого фурору вони мали прибути на ярмарок верхи на конях… Це було б ефектно і несподівано…
Тож, я почала шукати коней. А це, виявилося, нелегкою справою… Я перепитала очільників усіх сіл тодішнього Варвинського району. І тут мені сповістили, що варвинець Анатолій Дорожкін має двох коней… Я – до нього… І, до речі, Толя з великою радістю підтримав дану пропозицію, і ми почали тренуватися в їзді верхи…
Їздили ми на конях Орлику й Зірці щодня по годині. Спочатку коні дичились нас із Василем Григоровичем, а потім звикли…
Проте, в ході ярмарку, з метою запобігання недоречностей, які можуть виникнути під час кінного об’їзду ярмарку, було вирішено, що, крім наїзників, коней мали вести господарі за повідок. Це робили батько й син Дорожкіни.
Пам’ятаю, фрагмент із сценки «Перекопівський ярмарок» ми цілком успішно розіграли, а в кінці ярмарку запрошений був для виступу народний артист України Іво Бобул, і я вирішила здивувати його: вручити пану Іво квіти, під’їхавши до співака на коні.
Я взяла букет і повільно поїхала через футбольне поле до авансцени, на якій виступав Іво Бобул. У цей момент гучно «вдарила» музика. Кінь від несподіванки став на «диби»… Я, вчепившись в уздечку, натягла її так, що кінь широко розкрив рота і готовий був будь-якої миттєвості скинути наїзницю… Ситуація стала критичною. Іще миттєвість і я б опинилась на землі, в присутності величезної кількості народу… Тут я побачила закинуту голову коня та широко розкритий його рот і зрозуміла: потрібно послабити уздечку. Я негайно її попустила і кінь набрав звичної пози…
А Іво Бобул, протягуючи руку для квітів сказав: «Ніколи й ніхто мені не вручав квіти на коні. Це – вперше… Я запам’ятаю Варву…»
Хтозна, чи запам’ятав цей момент Іво Бобул, але я, добре злякавшись, запам’ятала його назавжди…
* * *
А далі ми з Толею почали підтримувати дружні стосунки… Щоразу на День Варви та в ході концертної програми «Новий рік на майдані», на яку щорічно у Новорічну ніч сходились мешканці Варви та сіл району, я просила Толю покатати діток на конях. То він запрягав коней у сани і катав дітей до ранку… Так було роками…
* * *
Розмову я веду з дружиною пана Анатолія – Тетяною Петрівною Дорожкіною.
-Яким був Анатолій Дмитрович? Чим захоплювався? Що любив і чого, можливо, недолюблював?...
-Захоплень він мав чимало, а найбільше, напевне, коні. Любив їх із самого дитинства. Родина коней не мала, але його бабуся жила в с. Калиновиця, поруч із конюшнею. Отже, Толя на вихідних їхав до бабусі й цілісінькі дні перебував з кіньми. А траплялося, за словами бабусі, й таке: «Піду, бувало, на конюшню, а Толя спить у яслах біля коней»…
Також любив доглядати за бджолами… Тож, на пам’ятнику ми «вибили» коней і бджоли, так, як хотів Толя, і те, що він найбільше любив…
Любив зиму… Любив грати в хокей… Дуже любив рибалку…
Будучи вже дорослим і побудувавши для родини будинок, Толя розкопав і поглибив копаночку перед нашим двором, обгородив її, запустив товстолобика і там ловив рибу. А взимку, коли копанка покривалась кригою, він встановлював так звані – ґринджоли, які крутили дітей по кризі.
Крім того, самостійно викопав рублений колодязь у дворі на вісім кілець, а через деякий час Анатолій пішов на фронт, а нам із сином доручив пофарбувати колодязь і фото скинути йому. Все було зроблено. Толик був задоволений…
-А будинок сам будував?...
-Практично сам, але частково йому допомагав його ж дідусь – Герасим Герасимович Каленіченко…
-Яку здобув освіту?
-Закінчив школу та Сокиринський аграрний ліцей, отримавши спеціальність пасічника, а в Прилуцькому ліцеї – спеціальність водія.
-Як пішов до ЗСУ: добровільно чи мобілізували?
-Добровольцем, 24 лютого 2022-го року. Наша дочка навчалась тоді в Сумах і ранком 24 лютого зателефонувала й просить: «Тату, забери мене негайно, бо рашисти вже в Сумах… Все горить і палає…»
«Я вивозив доньку з-під рашистських танків, дійсно, коли вони вже були в місті…» - згадував батько.
Перебував на фронті Анатолій із 2 липня 2022-го по 21 листопада 2023-го.
Після проходження навчання в м. Конотоп, побував в усіх «гарячих» точках Сходу України: Бахмуті, Ямполі, Костянтинівці, Куп’янську, Кураховому, Вугледарі, Мар’їнці, Василькові та Павлівці…
За час перебування в ЗСУ Анатолій дуже змінився і не лише характер, але й дуже великі зміни відбулися в його зовнішності: він постарів і з’явились «мішки» під очима…
До речі й брат Анатолія – Олександр - також нині служить на Запорізькому напрямку.
-А чи не розповідав Вам чоловік про облаштування собачих вольєрів під Бахмутом? Мені ж про це розповіли рідні Колі Борща…
- Так, розповідав… Вони дійсно обживали собачі вольєри біля м. Бахмут. Ці вольєри, зрозуміло, не були в прямому розумінні собачі будки для дворняг… Це були великі будиночки, в яких жили елітні собаки, у які доросла людина мала можливість на повний зріст заходити…
Тож, Толик розповідав, що вони поставили у вольєрі два ліжка, стіл, два стільці та величезне, на всю стіну, різане люстерко, яке випросили у когось із місцевих…
* * *
Історична довідка
Вугледар… Як живе місто Донеччини на лінії фронту?...
Вугледар – невелике містечко Волноваського району Донецької області. До війни 24 лютого 2022-го року тут жило 15 тис. населення.
А що зараз?
Вже певний час тут «працюють» всі види озброєнь: гради, артилерія, кулеметні черги, дрони й безпілотники, авіація, в результаті чого Вугледар зруйновано повністю… Тут не працюють ні рятувальні, ні комунальні служби, відсутні пункти незламності, проте біля тисячі мешканців і до цього часу залишаються в місті.
З січня 2024 наступ рашистів посилився. Мешканці переховуються в підвалах, розпалюють багаття на вулицях щоб зігрітися, померлих і вбитих ховають у дворах та садках.
Російські війська продовжують наступ на Вугледар. Особливо погіршилась ситуація після окупації Волновахи.
Чим важливий Вугледар?
Місто важливе тим, що разом із шахтами воно стало форпостом ЗСУ і розташовується за кілька кілометрів на північ від єдиної залізничної колії, що сполучає Донецьк із Кримом.
Курахове під щоденними обстрілами… Попри обов’язкову евакуацію в Курахівській громаді і сьогодні проживає там 18 тис. мешканців. Місто розташоване за 18 км від зруйнованої Мар’їнки. Росіяни майже щодня обстрілюють місто.
Під час обстрілів люди перебувають у підвалах. П’ять разів на день безкоштовно ходить автобус, щоб вивозити мешканців Курахового.
Куп’янськ
2023 року ЗСУ звільнили Куп’янськ, але місцеві жителі бояться, що при недостатній кількості зброї українські вояки не втримають Куп’янськ і він повторно буде окупований рашистами.
Ямпіль
Селище на Донеччині, розташоване в мальовничій місцевості Лиманського лісництва, за 20-ть км від Серебрянського заказника.
29 квітня 2022-го рашистам вдалося встановити тимчасовий контроль над Ямполем. Селище повністю зруйноване. Практично населення виїхало і місто порожнє…
Вбивча Павлівка
Останнім для нашого героя був бій за село Павлівку. Село, розташоване на підступах до Вугледару. В ході чотириденного бою загинуло 300 рашиських морпіхів. Це – значна втрата.
Американські аналітики з Інституту вивчення війни оцінили становище російських військ біля с. Павлівка як «імовірно жахливе».
Навіщо рашистам Павлівка?
-Щоб вирівняти лінію оборони;
-щоб не зимувати у відкритому полі, армія РФ прагне оселитися в людських будівлях;
-взяти під свій контроль автомобільну дорогу Мар’їнка-Волноваха.
Населений пункт Павлівка став останнім Рубіконом у житті Анатолія Дмитровича Дорожкіна…
Усі ці населені пункти разом із іншими воїнами ЗСУ захищав земляк Анатолій Дорожкін.
* * *
-Тетяно Петрівно, хто і як Вам сповістив про жахливу трагедію, що сталася?..
-20 листопада 2023-го року я мала останню розмову з Толиком. Вночі хлопці виїхали на позицію, а наступного дня, 21 листопада, о 13.30 в результаті ворожого обстрілу чоловіка не стало. Побратим і його земляк Сергій Здоровець, з яким вони були з першого дня разом, зателефонував і сповістив… До речі, разом із Анатолієм служили багато варвинців: Сергій Козлов, Сергій Дудник, Віталій Ващенко, Славик Кіндій, Віталій Басанко та інші.
-Чи має Анатолій військові відзнаки?
-Так, має бойову відзнаку «За мужність» і командування подало документи на нагородження Толика посмертно.
-Чи мав Анатолій якусь мрію?...
-Так, мав… Дуже хотів поїхати на відпочинок до моря. У горах він побував, а на море дуже хотів… Так і не вдалося…
-Тетяно Петрівно, а якщо Ви будете мати кошти, то як Ви їх використаєте для увіковічення пам’яті свого чоловіка, Анатолія Дорожкіна?...
-У пам’ять про чоловіка, його побратимів та всіх, хто віддав своє життя за незалежність України, я втілю в життя проєкт: встановлю на Центральній площі Варви, у якій жив Анатолій і яку дуже любив, Алею пам'яті…
Я сподіваюсь, що ви, Валентино Василівно, отримаєте консультацію від районного архітектора, який і підкаже, як правильно встановити таку Алею на площі…
-Обіцяю Вам, Тетяно Петрівно, що обов’язково посприяю…
Сергій Кабалик, побратим Анатолія Дорожкіна:
-Анатолія Дорожкіна я знав як мешканця Варви. Він був виваженою, спокійною й наполегливою людиною, був колегіальною особистістю. Завжди намагався допомогти та підтримати своїм побратимам.
Усі ми, варвинці: Анатолій Дорожкін, Микола Борщ та багато інших, добровольцями пішли на фронт. Спочатку ми були в 58-ій бригаді й нас навіть не відправили на проходження військово-лікарської комісії. Потім нас «розкидали» по різних батальйонах: Анатолія - в 2-й, а мене – в 1-й.
Ольга Петрівна Авраменко, класний керівник Толі:
-Толя був спокійний і врівноважений учень. Навчався в міру своїх можливостей, але якби перед ним було поставлене інше завдання, то, впевнена, Толя б справився і з ним.
Завжди мав власну точку зору і намагався її відстоювати, проте це ніколи не призводило до конфлікту. Мав загострене почуття справедливості та власної гідності.
Дружив із однокласником В. Турком. Обидва вони мали господарські здійності і видно було, що вдома обидва мали постійні господарські доручення, які кожен із них виконував.
Характерною рисою Толі була його стійкість у власних переконаннях. Його ніхто і ні при яких обставинах «підбити на слизьке» не міг… В цілому був дуже позитивним учнем.
Сергій Козлов, побратим Анатолія:
-З Толею ми дружили. Він був прекрасним товаришем і другом. Завжди підтримував і йшов на допомогу. Перебуваючи з ним в одній роті, я завжди реально відчував плече друга.
…Фронт і передова позиція – це не прогулянка…Тут завжди потрібна допомога друзів… У будь-який момент на Толю можна було покластися…
Ось таким памятатимуть Анатолія Дорожкіна рідні і друзі...
Дорогий Анатолію Дмитровичу!
Усі ми низько схиляємо голову перед твоїм подвигом, перед твоєю самопожертвою в ім’я України. Твоє ім’я назавжди буде вписано в новітню історію Варвинщини. Ти захищав усіх нас!
Спи спокійно! Царство небесне і легкий спочинок! Земля тобі пухом!
Слава Збройним Силам України! Слава Україні!
Валентина Саверська-Лихошва,
Варвинський селищний голова
