Найоригінальніший і найталановитіший учень школи… Едуард Володимирович Асратян
Едик Асратян народився 1 грудня 1972-го року в селищі Варва Варвинського району Чернігівської області.
Навчався у Варвинській та Журавській середніх школах… 1989-го року отримав атестат про середню освіту.
Трудову діяльність розпочав 1994-го р. у комунальному підприємстві «Господар» Варвинської селищної ради. У цій сфері пропрацював 30-ть років.
Ранком 24 лютого добровільно пішов до ТЦК і був мобілізований до ЗСУ. Службу проходив у військовій частині в званні солдата на посаді старший стрілець.
Трагічно загинув 11 квітня 2024-го року біля населеного пункту Бердичі Покровського району Донецької області.
Похований на кладовищі Зарічка в селищі Варва.
***
Вельмишановне товариство, я була класним керівником Едика Асратяна. Напевне, ніхто краще від мене не знав Едика… Зрозуміло, краще за мене його знала лише мама, Ольга Леонтіївна, але вона рано пішла в інший світ…
Для більшої об’єктивності образу Едика (а він був людиною дуже неординарною і своєрідною) я вирішила підготувати нарис про нього у формі діалогу, інтерв’юерами якого умовно виступатимуть наші читачі… Якщо ви погоджуєтесь, шановні, то, будь ласка, прошу вас…
Вважаю, так буде краще для сприйняття образу неперевершеного друга, товариша, патріота України, який віддав своє життя, захищаючи незалежність, територіальну цілісність та недоторканність держави, самовідданого працівника комунального підприємства «Господар», людини, яка обіймала увесь світ у прямому й переносному розумінні цих слів, людини з великим серцем, людини з Великої літери, яка йшла всім на зустріч і на допомогу, - Едуарда Володимировича Асратяна, який завжди допомагав людям, а вони його не забули і прийшли провести в останню дорогу ту людину, яка щиро любила людей і завжди допомагала та виручала їх, і все своє свідоме життя працювала слюсарем дільниці водопостачання КП «Господар» Варвинської селищної ради.
Тож, розпочинаю…
***
-Коли і як Ви познайомились з Едиком - запитують вельмишановні читачі.
-Я не пам’ятаю, якого року це було, але точно пам’ятаю, що один єдиний раз в історії педагогіки початкові класи шкіл України випускали учнів до середньої школи після 3-го класу.
Тож, будучи законослухняним педагогом і враховуючи вказівки дирекції, з січня, за пів року до завершення школи, я почала відвідувати уроки в 3-Б класі, так як була призначена майбутнім класним керівником у цих учнів.
Я прийшла на один із уроків до класовода Галини Іванівни Нагорної…
Ось там і тоді я вперше побачила Едика…
На себе звернуло увагу іншомовне прізвище - Асратян… Ми тоді пам’ятали його батька - Володимира або як його тоді у Варві називали – Вальдемара Асратяна…
-Як познайомилась?... - перепитую я допитливих читачів.
-Зайшла до 3-Б класу… Почався урок… (пам’ятаю, це був урок читання). Я сіла за крайню парту й почала слухати… А за кілька хвилин на себе звернув увагу хлопчик, який не сидів тихо: то він крутився, то – підказував, то вголос висловлював власні думки й судження…
За хвилинку я зрозуміла, що це був Едик Асратян…
… Ця дитина справила тоді на мене, вже досвідченого педагога, незабутнє враження і я вважала його найталановитішим учнем школи…
***
-Якою людиною був Едик Асратян?... Як Ви вважаєте, чому на похорон до нього прийшли майже всі жителі селища?... Це – неймовірно, але - факт…
Як Ви гадаєте, це – вияв людяності варвинців, це – повага до Едика, людини, яка допомагала всім і кожному, це – вияв монолітності земляків у воєнні роки?... Що це, Валентино Василівно?...
-Якщо сказати лаконічно: Едик був унікальною людиною… До всього в житті він мав оригінальний підхід… У нього, напевне, в однаковій мірі були розвинуті обидві півкулі головного мозку. Я не помилилася, вперше таке бачу… Взагалі-то вчені доказують, що в людини має розвиватися або ж ліва, або ж права частина мозку, яка відповідає за гуманітарні або точні науки… А на прикладі Едика природа, напевне, вирішила провести експеримент…
Коли він був у школі я вважала його чистим гуманітарієм, а вже знаючи його дорослим, коли він працював у КП «Господар», кращого й тямущішого спеціаліста важко було знайти… Мешканці Варви та Варвинської громади залюбки зверталися до Едика за допомогою.
-Яке враження справив на Вас Едик у середніх класах?... Яким він був учнем? … - цікаво всім тим, хто не пам’ятав Едика в дитинстві.
-Навчаючись у початкових класах, Едик справляв на всіх педагогів, не лише на мене, незабутнє враження.
Як на мене, то не народжувала ще Варвинська земля настільки талановитих дітей…Пропрацювавши 32 роки в освіті, мені не доводилось зустріти жодної дитини, з більшими природними задатками, аніж були в Едика… Їх тільки потрібно було вчасно розвивати й направляти в правильне русло… А в Едика не було кому це робити: тато рано пішов із родини, залишивши сина з мамою… А мама була добросовісною жінкою, проте для хлопчика обов’язково потрібний тато, як неперевершений авторитет…
У середніх класах Едик навчався на «відмінно» й «добре»; брав найактивнішу участь в усіх класних і загальношкільних заходах, де тільки міг, там і використовував свої знання, вміння й навички та природні таланти…
-Які предмети любив і які гуртки відвідував?...
-Всі навчальні предмети Едику давались легко, але особливо любив гуманітарні, з яких він отримував винятково відмінні бали.
Безперечно, вже ні в середніх, ні в старших класах Едик не вчив домашні завдання. Йому цілком вистачало лише розповіді вчителів, щоб отримувати відмінні й добрі оцінки. Все інше Едик досягав методом аналізу й синтезу.
Пам’ятаю його найоригінальніші відповіді й роздуми на уроках історії… Інколи траплялось, що він і мене наштовхував на певні роздуми, зміну суджень, уявлень, бачень історичних процесів, явищ та подій…
Едик продукував безліч запитань… Йому було цікаво все на світі… Якби учень формував безліч запитань, перебуваючи не в 4-му, 5-му чи 6-му класах, а в старших, то я б могла зрозуміти, що він навмисне затягує час, для того, щоб учителька не запитала учнів, а в середніх класах?... На обличчі дитини появлялась щирість і непідкупна зацікавленість у отриманні відповіді на всі поставлені ним запитання…Тож траплялось, що уроки затягувались і на перерву через надмірну допитливість Едика…
Він брав участь у роботі всіх гуртків гуманітарного спрямування. Наприклад, із великим задоволенням відвідував роботу театрального гуртка. Ми тоді ставили багато п’єс і жодна з них не обходилась без Едика.
Едик був ще за кулісами, ще далеко було до його виходу, але зал уже кричав: «Асратян!!!... Біс!!!» і його виступи по кілька разів переривались довготриваючими оваціями, після яких ще певний час не було можливості продовжити виступ через збудженість глядацької зали…
Із величезним задоволенням Едик відвідував туристичний гурток.
Ми з учнями з 4-го до випускного класу на кожних із чотирьох канікул їздили на екскурсію чи ходили в туристичний похід…
Тож, пам’ятаю, на одних класних зборах я говорю батькам про чергову поїздку і запитую їх про те, хто з них буде супроводжувати дітей.
… А сидить одна мама й говорить: «Валентино Василівно, я сказала своїй Лесі: або ти їдеш в екскурсійну поїздку, або я тобі купую нове пальто… Вибирай…»
Такого повороту справи я не сподівалась почути… Замовкла… і на деякий час «згорнула» поїздки, але відмовитись від цього було вже неможливо, адже діти і я були «заряджені» ентузіазмом подорожей і вони в прямому розумінні підштовхували мене до чергового турне…
А були ми скрізь: здійснювали пішохідні походи довколишніми місцями області, відвідували дендропарки Чернігівщини, були в Чернігові й Києві, їздили за маршрутом: Чернігів-Новгород-Москва-Чернігів. Здійснили захоплюючу подорож Київ-Сімферополь та побували в «Кримській кругосвітці» містами Кримського півострова… Всі маршрути неможливо перерахувати…
-Що оригінального запам’яталось за роки шкільного життя?...
-Пам’ятаю, як і кожній людині, Едику не все давалось однаково: щось швидше й краще, а щось - повільніше і не так філігранно…
Якось, я як класний керівник, дала вказівку всім учням класу записатися до гуртка бального танцю… Зрозуміло, що всі діти балеринами й солістами балету стати не могли, але я була щиро переконана, що хоча б елементарно навчитися танцювати всі учні класу мають.
Тож ми класом щопонеділка, замість так званої виховної години, яка всім достатньо набридла, почали відвідувати заняття бального танцю в Будинку культури, що проводила Людмила Анатоліївна Скудна.
Едик ходив також… Але потрібно було бачити його навчання…У нього, делікатно кажучи, не зовсім філігранно виходило… З огляду на це, він трішки старався навчитися, а більше смішив учнів і розважав їх власними найдивовижнішими показами…
Шановні читачі! Звертаю увагу, за всю історію випускних у ЗЗСО №1 це був єдиний клас, всі учні якого на випускному танцювали вальс на Центральній площі селища… Грав духовий оркестр і через усю Центральну площу вальсували випускники… Це було незабутнє видовище…
А ще, пригадую, в ході «Кримської кругосвітки» до Сімферополя ми добирались потягом за маршрутом Київ-Сімферополь. У Сімферополі, як в адміністративному центрі Криму, існувала така традиція, якщо потяг прибув зі столиці України, то на пероні вокзалу звучав вальс і люди танцювали…
Тож, коли ми приїхали до Сімферополя, на пероні вокзалу зазвучав вальс і ми разом зі всіма пасажирами вийшли з вагону і почали танцювати… Дуже добре, що навчились це робити. Разом зі всіма успішно вальсував й Едик.
-Чим іще захоплювався Едик? – запитують з цікавістю читачі.
-Легше сказати, чим він не захоплювався…
Захоплювався екскурсійними походами й поїздками… Завжди брав активну участь…Практично не було діток, хто б не бажав взяти участь в їх проведенні… А тому Едик завжди був перший… Завжди їхав із величезним бажанням, піднесеним настроєм і веселим сміхом…
-Які цікаві моменти зі шкільного життя найбільше запам’яталися?...
-Епізод перший.
Це було понад 20 років, а тому тонкощі моменту я вже встигла призабути… Їхали ми, здається, в місто-Герой Брест, хотіли подивитися Брестську фортецю. Маршрут пролягав: Брест-Мінськ… Настрій – зашкалював… Всі учні були на піднесенні…
Тож, настав пізній вечір… Діти вже влаштовувалися спати…
З огляду на те, що учні чотири рази за рік здійснювали туристичні походи чи екскурсійні поїздки, всі вони чітко розуміли і знали, що завжди потрібно виконувати розпорядження класного керівника, бо можуть бути й санкції за певні недоречності окремих поїздок… А таке серед дітей все ж траплялось, адже хтось впаде з третьої полки потягу, а хтось - відстане від групи і заблудиться в незнайомому місті…
Словом, у походах і поїздках усім учням потрібно чітко виконувати розпорядження класного керівника і … крапка.
Тож, о 23-й учням потрібно було готуватися до сну, як передбачено Правилами пасажирських перевезень. Тобто готувати місце для сну на першій та другій полках, а третя призначена для перевезення вантажів.
Всі діти лягли, як потрібно, а Едик лізе на третю полку…
Я йому: «Не лізь, бо впадеш…» - «А я хочу…» - «Впадеш, тобі кажу, і заб’єшся…» - «А я хочу…» - і поліз…
…Тож Едик заліз на третю полку… Я, скільки могла, прагнула не спати. Але з часом сон таки зборов мене… А через деякий час усіх пасажирів розбудив глухий звук… Це Едик упав із третьої полки… Я миттю кинулась до нього… Дуже добре, що він умудрився впасти, обмотаний одіялом, і не дуже забився, а лише добре злякався… І в той же момент у вагоні зчинився невмовкаючий дитячий регіт… Після повернення до дому Едик був відсторонений від кількох подорожей, адже його проїзд на третій полці міг завершитись трагічно…
Епізод другий.
Пригадую, як ми їхали в екскурсійну поїздку в Чернігів. Поїздка була економна: до Прилук – автобусом, від Прилук до Чернігова – електричкою, а в Чернігові домовились жити на станції юних натуралістів…
Тож, ми сіли в електричку… Я нагадала правила безпечної поїздки… Акцентувала увагу на тому, що категорично заборонено вставляти в двері електрички при її закритті сторонні предмети або руки…
…В цей момент диктор попередив пасажирів про закриття дверей… Едик умудрився блискавично всунути руку в двері, а ті, закриваючись, вдарили. Правда, проектувальник вагонних дверей завчасно передбачив подібні випадки і двері були обтягнуті резиновими прокладками, що зменшило силу удару… Потім двері широко розчинились…
Едику виявилося замало цих пригод, тож він між двома половинками дверей вставляє голову… Двері повторно зачиняються, вдаряючи по шиї Едика…і широко розчиняються…
…Це трапилось на очах спантеличених пасажирів… Довга… павза… А за кілька хвилин провідник з’явився у дверях вагону…
-Як трапилось, що Едик закінчував не Варвинський, а Журавський ЗЗСО? – хотілося б об’єктивно знати читачам.
-Як на мою думку, із року в рік він «вростався» і «врісся» таки в образ «центру Всесвіту» і вже, коли не виникало ніяких підстав бути в центрі уваги, він не міг не бути в його апогеї… Едик шукав привід навіть штучно бути в центрі уваги… Ситуація доходила до циркової і директор Варвинського ЗЗСО запропонував хлопцеві змінити навчальний заклад…
…Я казала, кажу й буду казати, що від природи й від Всевишнього Едик отримав у подарунок найбільші задатки. Він був найталановитішою та найобдарованішою дитиною, яких я знала за всі роки моєї педагогічної діяльності… Проте все потрібно розвивати й направляти в правильному руслі…
-Якими характерними рисами володів Едуард?...
-Умів дружити, був дуже подільчивий, не дивлячись на те, що багато говорив, все ж таки намагався дотримуватись слова.
Був патріотом України. 24 лютого 2022-го він із працівниками КП «Господар» пішов до ТЦК і добровільно записався до Збройних Сил України. Не всі це зробили, а Едик зробив, бо був переконаний, що потрібно захищати Україну.
-Чи відчули Ви, Валентино Василівно, позитивні зміни в особистості Едика в ході його служби в ЗСУ? – відповідь на це питання цікаво буде почути мешканцям мікрорайону «Зарічка».
Спостерігаючи за життям Едика до російсько-української війни і під час її, я бачу разючі зміни, які відбулися з Едиком за цей період.
Саме тепер, у ході війни, Едик визначився: пішов до ЗСУ, не зловживав алкоголем, вирішив зібрати певну суму коштів і в перспективі планував одружитися…
Час від часу Едик заходив до мене, коли приїздив до дому з передової.
Якось, можливо тижнів за два-три до трагедії, відчиняються двері мого робочого кабінету і на порозі з’являється Едик… Я піднімаюсь і йду йому на зустріч. Міцно тисну руку й обіймаю: «Звідки? Коли?... На довго?... Добре, що завітав… Я щиро рада тебе бачити… Розповідай: що і як?...» - закидала запитаннями Едика.
І він спокійно почав: «Приїхав ненадовго…(потім розповів кілька епізодів із воєнного життя), а в кінці сказав фразу, яка мене дуже вразила: «Я, Валентино Василівно, хочу підзбирати грошей (я вже й почав це робити), купити квартиру й одружитися…». - Я похвалила його намір, стисла руку, а про себе подумала: «Дай-то, Боже!...»
Як виявляється, коли розпочалась російсько-українська війна Едик переосмислив своє життя…
На похоронах, перед труною побратима Едуарда Асратяна, офіцери розповідали про звитяжні бойові вчинки Едика, про його безмежний патріотизм, про його безумовну хоробрість, про те, що він завжди й скрізь був першим, не боявся дивитися смерті прямісінько в очі… Завжди йшов добровільно й першим на завдання, не дивлячись ні на що, й ні на кого…
…Дехто з нас може сказати, можливо це від того, що Едику не було чого втрачати?... Але, мабуть, швидше за все через те, що Едик усе життя, практично від народження, був патріотом. Настав час - і він проявив себе, проявив свій вроджений патріотизм…
-Визначіть найхарактернішу рису, яка виокремлювала Едуарда серед інших людей?...
-Безвідмовність…
-Як Ви міркуєте, Валентино Василівно, чому саме Едика, у якого не було ні родичів, ні рідних, прийшли провести в останню дорогу багато варвинців, зійшлися практично всі мешканці селища: і малий, і старий?...
-Я впевнена, що тут наклались кілька аспектів:
-По-перше, Едик дув дуже безвідмовною людиною, практично не було в громаді жодної людини, яка б попросила Едика допомогти, а той відмовив.
Мешканці вулиці Заводська та кількох, що до неї прилягають, згадують, якщо щось десь протекло чи прорвало, вони біжать прямісінько до Едика, а той іде й допомагає… Якщо зранку недільного дня відсутня вода, то Едик уже комусь щось ремонтує...
… На диво, в Едика були добре розвинуті обидві півкулі головного мозку. Поряд із гуманітарними питаннями, він прекрасно орієнтувався в техніці. Тридцять років працював на одному місці, в комунальному підприємстві «Господар», і всім мешканцям Варви та Варвинщини допомагав. Це, мабуть, основна причина.
-По-друге, напевне, із-за того, що жодної рідної людини в Едика не було… І мешканці Варви розуміли, що саме їм потрібно прийти й провести в останню дорогу патріота, захисника, військовослужбовця, людину, яку всі знали в громаді і яка всім допомагала.
-Начебто був і є в нього дядько в Києві?... – перепитують читачі.
-Так, є … Дядька відшукали сусіди… Він приїздив на похорон, проте з різних причин якоїсь певної діяльності від нього добитися неможливо…
***
-Яким залишився Едик у пам’яті побратимів та офіцерів батальйону тероборони і військової частини ЗСУ?...
Олександр Бутенко, заступник командира батальйону:
-По-перше, з Едуардом ми - земляки і майже ровесники. Знайомі були ще з довоєнних часів…
Проживати у Варві і не знати Едика Асратяна, – неможливо. Практично всі мешканці селища знали його… Знав Едика і я.
-По-друге, з огляду на харизму Едуарда та природні дані, його знали всі військовослужбовці частини… Його не можна було не знати… Якщо його хтось і не знав, то Едик сам звертав на себе увагу сторонніх і люди обов’язково про нього дізнавалися…
Тож можу охарактеризувати Едуарда винятково з позитивного боку: товариський, справжній патріот України, оптиміст, завжди був налаштований рухатись винятково вперед і вгору, не звертати уваги ні на які труднощі…
Едуард Володимирович завжди ділився з усіма тими знаннями, які сам мав… Не боявся труднощів і не боявся ніякої роботи… Любив працювати. Робота йому приносила задоволення й наснагу… Роблячи щось корисне, він бачив потрібність, значущість і важливість власної справи і власного «Я»…
А ще Едик був неперевершений оповідач… Він годинами міг розповідати анекдоти й бувальщини: яскраво, красиво і в ролях… Куди тим артистам… У частині він був свій, доморощений артист, ще й який!...
Андрій Пуговкін, офіцер, побратим:
-Перебуваючи в теробороні, Едик зробив для розвитку підрозділу більше, ніж декілька осіб разом узятих…
Як відомо, з перших хвилин російсько-української війни у Прилуках на місці колишньої дитячої колонії відкрили підрозділ тероборони. Опалення в цій споруді було геть розбалансоване…Триповерхова будівля… і відсутнє опалення, а коштів для його поновлення не було і не було де взяти…
І я подумав: «Не може бути такого, щоб хтось із хлопців не підказав шлях вирішення, адже український народ – мудрий народ…»
Тож я озвучив дану проблему перед хлопцями… Едик сказав: «Потрібно подумати… Для цього мені бажано мати день часу…»
А наступного дня він озвучив детальний план дій… Для допомоги я йому виділив двох підсобних робітників і за деякий час опалення приміщення тероборони було зварено… Керівництво і всі хлопці ніколи не забудуть цього…
-Чи були Ви спільно з Едуардом на передовій?...
-Так, двічі: під Білогурівкою (3,5 км від лінії розмежування) та Кремінною (8 км від лінії фронту).
Не дивлячись на те, що Едик любив поговорити, перебуваючи на фронті, він чітко виконував поставлені командуванням завдання. Двічі повторювати розпорядження йому не доводилось…
Едик завжди першим кидався виконувати поставлені завдання. Він все виконував оперативно й правильно…
Не подумайте, що я так говорю тому, що його вже немає серед нас, ні… Він дійсно був таким… І всі, хто знав Едика, обов’язково підтвердять правильність моїх слів.
Артем Онищенко, побратим:
-Я спостерігав за Едиком начебто збоку: я бачив його дії, його реакцію на деякі команди, його налаштування…За два роки спільної служби я вже міг передбачати його людську реакцію на все, що відбувалося…
Він був відважним кулеметником… Кулемет – це саме те, що потрібно було побратиму в бойовій обстановці… Кулемет – це саме те, що виокремлювало Едуарда як особистість на полі бою. Саме з кулеметом у парі він міг проявити себе й підкреслити, що він - існує, що він – боєць, що він – захисник рідної землі…
Дивлячись на Едуарда, я бачив його «зрощення» з кулеметом… Він відчував себе єдиним цілим зі своїм другом – кулеметом.
Я боюся навіть і подумати, що Едик міг би колись «включити» задню… Ніколи… Він жодного разу не побоявся «засвітитися», адже робота кулеметника – є завжди відкритою… Тут не сховаєшся, не замаскуєшся, не заляжеш… Тебе завжди видно й чути, як на долоні… І саме цього не боявся Едуард, а, здавалось, пишався цим.
…Хтозна…, а, може, й боявся… Тепер у нього не запитаєш… Можливо, як усі люди, й боявся, але вмів переборювати страх…
Коли керівництво оголошувало завдання, Едуард ніколи не роздумував, ніколи не говорив: «Ні!», ніколи не «тягнув» час… Він завжди був готовий до виконання: і в день, і в ночі… І в цьому була свята правда, і в цьому був увесь Едик…
Едуард Володимирович мав найкращі в світі риси: терплячість, товариськість, готовність вибити ворога з української землі.
-Пане Артеме, це ж Ви знаєте Едуарда як військовослужбовця, а Ви не знаєте, який він був талановитий актор, як прекрасно читав поезії та виконував найрізноманітніші ролі у виставах…
-Я здогадуюсь, що це було саме так з того, що коли він починав розповідати анекдоти чи бувальщини, бурхливий сміх стояв довкола… Я впевнений, і це – факт, що так театрально імпровізувати низькоінтелектуальна людина не зможе…
***
-Хто взяв на себе вирішальну участь в організації й проведенні поховально-поминальних заходів Едуарда Володимировича Асратяна?...
-Варвинська селищна рада, КП «Господар», сусіди, однокласники, представники ТЦК, друзі, близькі, знайомі, всі люди доброї волі, які розуміли важливість даного моменту.
Від імені Варвинської селищної ради, виконавчого комітету та депутатського корпусу щиро дякую всім за єдність та згуртованість, за допомогу ближньому…
Особливу вдячність висловлюю сусідам. Адже саме вони запропонували кілька ініціатив: щодо приведення в належний порядок дворища Едика, щодо похорону, встановлення прапора, поминання, збирання коштів на встановлення пам’ятника герою тощо.
Ще раз висловлюю щиру вдячність усім за чуйність, людяність, повагу та співпереживання.
Зичу всім людям доброго здоров’я на довгі роки та найшвидшого завершення воєнних дій на території України!
Вперед, до ПЕРЕМОГИ!
Слава Україні!
