Він був скромним і мовчазним, та це не завадило йому стати Героєм
CКРИПЧЕНКО Віталій Миколайович народився 4 червня 1988 року в селі Озеряни на Варвинщині. Середню освіту здобув в Озерянській школі - з 1994 по 2005 рік. У 2008-му році закінчив Прилуцький агротехнічним коледж, де опанував спеціальність "технік - гідротехнік”.
Протягом 2008-2009 років проходив строкову військову службу, останнім часом працював охоронцем у маркеті "АТБ”. У грудні 2022 року Віталій долучився до лав оборонців України.
Службу ніс у складі одного з підрозділів військової частини А4123.
28 травня 2023 року під час виконання бойового завдання на Луганщині Віталій Скрипченко загинув.
Попрощалися з воїном 8 червня 2023 року на його малій батьківщині, в Озерянах.
...Війна. Страшно, боляче, гірко, сумно. Поетично можна сказати так:
Хіба неневисть більшою буває?
Вони ж її копнули надглибинно...
Вона в душі, як магма, закипає
До ворогів, хто йде з мечем і хто підтримав.
Прийшли вночі на нашу рідну землю підло,
У літніх людей украли старість,
У дитячій усмішці забрали світло,
У віруючих відібрали святість...
Ми за два роки прожили всі двадцять
І на сто років, певно, постаріли.
Страху немає. Тільки сльози давлять,
Ростуть на наших цвинтарях могили.
Ненависті - на декілька життів,
А ще мерзенне почуття огиди.
Передамо нащадкам козаків,
Бо кров невинну вже з мечів не змити...
Зараз щастя і радість - рідкісні гості в наших домівках. Війна кістлявим кулаком постукала в наш спільний дім - Україну, посіяла міни та смерть на полях, де колись зерном наливалися жита і пшениці. Війна щодня забирає у свої страшні тенета кращих синів і дочок - наших незламних захисників. Смуток і розпач панують у серцях тих, втратив своїх рідних: дітей, чоловіків, батьків, онуків, братів, сестер, зятів, друзів, коханих. За ними плаче вся Україна.
Не оійшла лиха доля і родину Скрипченків з Озерян. Загинув на Луганщині найстарший син Віталій.
Микола та Галина вже багато років разом. Тут, на Варвинщині, в мальовничому куточку - хуторі Берізка народилися, а вже в Озерянах вчилися в середній школі, закохалися, одружилися, придбали житло. Народили та виховали двох синів: старшого Віталія та молодшого Сергія та доньку Світлану.
Прості сільські трударі, для яких праця - мірило їхнього життя: постійно тримають багато худоби, птицю, обробляють землю.
І діти, адже вони сільські, змалку звикли допомагати батькам. Усе робилося разом. А коли випадала вільна хвилина, Микола Михайлович брав синів на риболовлю. Нею захоплювався сам і прищепив любов до цікавого відпочинку синам. Не раз всі троє поверталися додому з чудовим уловом, гарним настроєм та захоплюючими враженнями. Дочка ж з мамою готували смачну вечерю...
У кожної людини є дві батьківщини - маленька й більша. Мала - це село або місто, вулиця, будинок, де ти народився. А більша - це країна, держава, громадянинином якої ти є.
Малою батьківщиною для Віталія було рідне село Озеряни, звичайний населений пункт, така собі цяточка на мапі. Здавалося б, нічого особливого, але для Віталія воно було неповторне, найкраще, найрідніше. Він тут мужнів, дорослішав. І де б не був, його кликала батьківська земля, росяні світанки, запах духмяних трав. А ще спогади...
Маленьким був такий слухняний. У садочку виховательки Тамара Василівна і Надія Володимирівна, було, не натішаться ним, жодного зауваження ніколи не отримував: грався собі тихенько, мирився з усіма.
У школі по-особливому шанував вчителів. Наталія Костянтинівна, перша вчителька, за приклад ставила розбишакам. Із задоволенням вивчав літературу, географію. Любив грати у футбол і у школі, і з друзями на вулиці. А ще любив рибалити. Тут і красою природи можна насолодитися, і задоволення отримати. Зберуться з друзями - Саша Борсук, Женя Ройко, Олег Радченко, Іван Дробушев, Олег Ткачов, Роман Мащенко - і гайда за пригодами.
А на велосипедах... Яка то була насолода: мчати рідними вуличками, побачити знайомих, позмагатися з хлопцями, хто швидше. До щему все особливе і незабутнє.
Після школи - навчання у Прилуцькому технічному фаховому коледжі. Хороші спогади залишилися у викладачів про Віталія. Далі - у армію, служив у Десні. Півтора роки пролетіли швидко, привіз подяки від керівництва.
Зустрів хорошу дівчину Юлю - одружилися. Жили в Прилуках, у будинку дружини, разом із її мамою. А на вихідні - додому, у рідні Озеряни. Батькам же допомога потрібна.
-Як нам не вистачає такого сина, - витирає сльозу із вицвілих від горя очей мама, - серце крається. Не вистачає його допомоги, адже тільки подорослішав, став нам поміччю. У школу ходив - тільки є вільна хвилина - до господарства, поїхав навчатися - щовихідних обов'язково додому, щоб допомогти. Уже й працював - у вихідні дома, бо роботи багато. Зайшов у двір, переодягнувся - і кипить робота в руках: косить, рубає, складає...
Не вистачає його підтримки, дотепного слова, поради. Віталій був найкращим у світі синочком, братом, чоловіком. Ще так багато мав зробити в житті...
Пам'ятаю день, коли принесли повістку. Я була в будинку, він - на вулиці. Побачив незнайомих, покликав мене. Але невдовзі зрозуміли, що то до нього.
"Якщо потрібно, значить, буду захищати Україну". І пішов. У 67-му бригаду попав, а хотів чомусь у 72-гу. Спершу перебував у Львівській, Волинській областях, потім у Дніпрі на полігоні, далі переправили у Бахмут.
Рідко говорили по телефону, а коли і говорили, розповідав мало: "Усе добре, не хвилюйтеся". Хоча знали, яке "добро". Та він ні на що не скаржився. Переправили в Луганську область, у Діброву, отримав поранення, контузило. Просили, щоб на лікування відправився, навіть командир просив. "Я побратимів не покину, я там потрібний". А потім у відпустку приїхав. Сумний ходив."Не просто там, там такі бої... Не знаю, чи повернуся, а дома так добре. Найкраще вдома."
Так, може б, на лікування? - запитували сина. "Ні, я хлопців не залишу. Вони мене там чекають. Як я залишу своїх друзів - побратимів. Вони ж такі, як я. Так само люблять Україну, так само моляться і вірять. Усі намагаються говорити українською й так само ненавидять ворогів. Зачекайте ще трохи. От переможемо, і я повернуся додому. Ви не хвилюйтеся за мене. Закінчиться війна і будемо шашлики смажити за хатою..."
Я просила, що й нам поміч треба, намагалася вигадати різні причини, а разом з тим розуміла, що чоловіки мають стати на захист держави, бо хто ж, як не вони.
Перед тим, як іти до війська, бензокосу нам купив за гроші, отримані при розрахунку з роботи, щоб нам легше було. "Це вам від мене, щоб згадували".
...Я те горе передчувала зранку. Неспокійно на серці було. Не відповідав уже третій день. Думала, у батька день народження - повинен привітати... Мовчання. Зателефонувала Юлі - не знає нічого.
До 2 червня жили у хвилюванні, в тривозі, тривожні думки снували в голові. І ось дзвінок Юлі: "Віталій загинув у нерівному бою як герой..." Пам'ятаю, як крикнула, а далі - провалля. Темрява заполонила оселю. Ні, я не ридала, не кричала. Усі емоції, які жили в мені досі, завмерли, зупинилися. Заніміли невимовлені слова. А потім страшні, чорні дні поховання.
Було якесь незрозуміле відчуття. Тепер живу спогадами. Він житиме до скону в моєму серці живим. Говорю з ним думками, звертаюся за порадами..."
"Скрипченко Віталій Миколайович з 14.02. 2023 по 20.05.2023 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи у населеному пункті Оріхово-Василівка Донецької області, населеному пункті Дубово-Василівка Донецької області, населеному пункті Діброва Луганської області
Служив солдатом обслуги кулеметного взводу механізованого батальйону військової частини...
Загинув від вибухової травми. Розтрощення та обвуглення голови, тулуба та кінцівок, ушкодження внаслідок військових дій, спричинених вибухами та осколками..."
На впізнання їздили дружина Юля та сестра Світлана. Впізнати було неможливо, ідентифікували по вставлених зубах, при ньому був військовий квиток, паспорт і телефон.
...Збилося зі звичного ритму одиноке серце дружини. З чоловіком їй так пощастило. Дуже хороший був. Скільки разів уявляла їхню зустріч після перемоги, стільки планів, мрій прекрасних було. Не судилося...
...Знову переживає той моторошний день Микола Михайлович. Батьківське серце знову і знову стискається від горя і туги. Воно не може змиритися з такою жахливою втратою.
Напевне, ці сльози вже нікому й ніколи не стерти, не осушити. Хоча, здається, вже всі їх виплакали.
Згадує, як Віталій отримав десятиденну відпустку. Приїхав до дружини і до батьків. На запитання про службу все більше відмовчувався. Син дуже змінився, зауважував про себе, це вже не той жвавий, життєрадісний чоловік, яким був. Певно, багато довелося побачити і пережити, і тим не хотів травмувати нас і змушувати переживати...
Глибоко символічно і хвилююче... У день поховання Героя, коли батьки вранці вийшли на подвір'я, вони побачили сім лелек, які, квилячи, кружляли над хатою... Що то був за знак? Говорили, що сімох "накрило" в тому бою...
Віталій був першим загиблим Героєм, з яким прощалися Озеряни... Машину на колінах зустрічали жителі Прилуцького району, а потім похоронний кортеж вирушив на малу батьківщину. Усе село зібралося... З квітами, зі стягами. Він востаннє побував на рідній вулиці, в рідній домівці.
...Похоронна церемонія наближалася до завершення. "Вічна пам'ять Воїну, Захиснику, Герою України" - звучало у батьківському домі під супровід плачу та криків розпачу. Воїни, які приїхали віддати честь побратиму, супроводжували похоронну процесію. Труну вкрив синьо-жовтий стяг. Воїни, вишикувавшись у ряд, чекали команди, щоб зробити постріл в той простір, котрий провів Героя через нові двері буття. Вічна пам'ять і слава...
Життя людини - ніби Богом запалена свічка, яку кожен несе по-різному. В одного вона тліє довго і тихо, в іншого - згорає швидко, але яскраво. Життя Віталія було недовгим, але пам'ятним, незабутнім.
Згадує класний керівник Валентина Іванівна Місько:
- Народження дитини - найбільше щастя для батьків. На дітях зупиняється Всесвіт. Маленькі ростуть. Згодом батьки передають своїх дітей у дбайливі вчительські руки. Школа зустрічає їх, бере у свою велику родину, щоб навчити добру і виховати для добра, згодом провести вродливих і розумних по одній із тисячі доріг у широкий світ. Проводжає і чекає своїх випускників на зустрічі.
Говорити важко, ніби ком у горлі... Але сказати про Віталія - мій обов'язок. Коли дізналася, що загинув, - не повірила... Потім сиділа і згадувала його, наші спільні шкільні роки. І перше, з чим асоціюються мої спогади про нього, - доброта і сором'язливість. Цю сором'язливість намагався завжди сховати за ледь помітною посмішкою. Він завжди посміхався.
Зростав вихованим, дисциплінованим учнем, фізично загартованим юнаком, який успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству та відпочинок з однолітками. У шкільні роки він найбільше товаришував із Сашею Борсуком. На превеликий жаль, невиліковна хвороба забрала його на Небеса. Тепер на цвинтарі два друга поруч, ніби на ще більший жаль...
Патріотизм, вірність присязі та любов до батьківщини, на мою думку, сформувалися в нього, перш за все, в школі. Патріотом він залишився до останнього подиху. Шкода, що таких хороших і добрих людей треба і на Небі. Наша вдячна пам'ять завжди буде берегти всіх шляхетних своїх дітей. Нехай спогади про Віталія і всіх полеглих Героїв оберігають від зневіри та надихають на працю для великої Перемоги.
Зі спогадів однокласників Віталія:
- Кожна людина неповторна. Та найголовніше, що вона лишає після себе на світі, на цій землі добрі справи. Вони живуть безкінечно довго у пам'яті рідних, друзів, усіх, хто знав людину, котра пішла за межу вічності...
Звістка про загибель нашого однокласника шокувала всіх нас, була сумною і болючою. Одна мить - все обірвалося. Не стало молодої людини - сина, брата, чоловіка, друга. Прикро, що ми не в силах це змінити...
Здається, лише вчора бачилися, говорили, будували плани на майбутнє. Ми, однокласники Віталія, вдячні долі, що він був поряд з нами, пам'ятаємо радість спілкування з ним. Його золоті руки все вміли робити, а серце - палко любити. Був напрчуд добрим, був оптимістом і життєлюбом. Найболючіше слово "був" і найбільше в житті хочеться змінити його на "є".
Та смерть людини, особливо у час війни, передбачити неможливо...
Життя його було коротким, але дійсно яскравим. Важко говорити про шкільного друга в минулому часі. Важко повірити, що життя продовжується, але вже без Віталія Скрипченка - мужньої, безстрашної людини, патріота України.
Слава Герою! Герої не вмирають, а залишаються в пам'яті назавжди.
Зі спогадів Ніни Миколаївни Науменко, куратора Прилуцького технічного фахового коледжу:
- Викладачі, друзі, однокурсники відгукуються про Віталія, як про чуйного, уважного дисциплінованого, відповідального, щирого, життєрадісного хлопця.
Він був по-дорослому виважений, серйозний, патріотично налаштований, користувався авторитетом серед однокурсників і повагою серед викладачів. В нього ніколи не було НІ. Він чітко і безвідмовно виконував доручену йому справу. І я впевнена, що коли йому вручили повістку, він безвідмовно пішов захищати цілісність нашої держави, захищати нас з вами.
Мужній і хоробрий, відданнй військовому обов'язку, ти, Віталію, загинув у бою, захищаючи рідну країну.
На далекому сході, де стогін,
Й від снарядів здригає земля, Віталію, твоє серце
завмерло навічно.
Знаєм, ворога бачив в обличчя, смерті в очі
не раз зазирав.
Та чомусь підвела лиха доля, обірвалася нитка життя.
Вже не б'ється серце
у грудях, вже від крові
аж стогне земля,
Батьки, дружина, рідні,
друзі, знайомі все ще
чекають дзвінка,
А тебе вже між нами нема.
За майбутнє ти наше поліг, ми вклоняємося тобі
на прощання.
Туга й жаль нам серця розривають.
Горе нам, горе нашій землі,
Війна кращих синів забирає.
Ти далеко, вже десь в висоті,
Добрим воїном будеш у Бога.
Вічна слава, Віталій, тобі!
Герої не вмирають, вони навіки лишаються в нашій пам'яті.
Слава Україні, Героям слава!
Захисник України, друг дитинства Женя Ройко:
- Ми в дитинстві дуже багато часу проводили разом. Робили ті речі, які давали відчуття щастя в ту пору: грали у футбол до темноти, каталися на велосипедах гуртом, крутили сік навесні, взимку каталися на мішках з гірки.
Був Віталій мовчазний, але позитивний. Завжди допомагав батькам. Якоїсь особливої винятковості не було, але ж він став Героєм. Не злякався, не переховувався, пішов захищати Україну і не зрадив своїх друзів - побратимів, не покинув свої страшні позиції, не втік. Я горжуся своїм другом, вічна йому пам'ять.
Працівники Прилуцького магазину АТБ, де перед мобілізацією працював Віталій, також сумують за загиблим колегою - відповідпльним, працьовитим, серйозним, дисциплінованим працівником.
У пам'ятні дні, долаючи до сімдесяти кілометрів, приїздять на місце поховання, щоб віддати шану, висловити вдячність, вшанувати пам'ять Героя-захисника.
І лягають на постамент найкращі квіти, як данина незабуття...
Доки ми будемо хоронити найкращих, доки ми будемо сумувати і плакати?..
Боже, усі разом у тебе просимо, щоб із синьо-жовтими знаменами вже більше ніколи не плакав вітер на могилах наших синів і онуків.
Хай краще кольори нашого прапора утверджуються в переливах золотої пшениці і усмішці чистої блакиті неба. Дай нам мир, єність, віру і молитву, які стануть щитом і Покровом воскреслої України.
Г.І. Капко, В.Н. Антоненко,
вчителі Озерянського ЗЗСО І-ІІІ ст.
