СВІРГУН ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ
«Я хочу, щоб залишилась пам’ять…»
(Тетяна Свіргун)
Віктор Михайлович Свіргун
(1978-2022)
Віктор Михайлович Свіргун народився 3-го березня 1978 року в місті Нова Каховка Херсонської області. Після успішного завершення загальноосвітньої школи Віктор продовжив навчання у місцевому ПТУ, отримавши робітничу професію слюсаря. Строкову військову службу проходив у м. Павлоград Дніпропетровської області. Трудову діяльність розпочав слюсарем на заводі «Електромаш» у Новій Каховці.
2010-го року Тетяна і Віктор зустрілись, згодом – одружились, а сім років тому в родині народилась донечка Дашенька. Здавалось, життя проходило щасливо. Віктор був зразковим батьком та зразковим чоловіком. Для нього на першому плані була родина, її добробут і життєдіяльність. Жив він, як і переважна більшість батьків, винятково для родини: для дружини та донечки. Начебто ситуація складалась добре і ніщо не сповіщало загрози.
Але 24 лютого 2022-го розпочалась російсько-українська війна. Рашисти миттєво підійшли до міст, які розташовані довкола Києва, у тому числі й до Ірпіня, де проживала сім’я нашого героя.
Родина Свіргунів десять днів перебувала в рашистській окупації і вкінці-кінців самостійно вибралась із міста.
За словами дружини Тетяни Володимирівни, їх терпінню прийшов кінець і всі втрьох вирішили йти пішки через залізничний вокзал до населеного пункту Романівка, а там – як Бог дасть…
Дійшовши до Романівки, вони побачили жахливу картину: населенипй пункт – горів, міст через річку був зруйнований і також горів, із різних боків чулася стрілянина, далі ходу не було… Але раптом на дорозі з’явився автомобіль, який і забрав родину.
У цій жахливо-нервовій ситуації ніхто не запам’ятав, як вдалося вибратись, проте все-таки вони з Божою допомогою виїхала з Ірпіня.
Куди рухатись далі?... Вибору не було і вирішили йти через станцію Гребінка прямісінько до села Остапівка Варвинської громади, до малої батьківщини Тетяни Володимирівни, де живуть її батьки та рідні.
А з часом, як законослухняний громадянин і патріот України, Віктор відвідав ТЦК і висловив бажання підти на захист України.
Тож, 29 липня 2022-го, Віктор Михайлович був мобілізований до ЗСУ і відправлений на Донецький напрямок, а 24 серпня 2022-го в ході бою під населеним пунктом Новомихайлівка Донецької області героїчно загинув.
***
За словами командира, який сповістив Тетяні Володимирівні про трагізм ситуації, саме 24 серпня, у День Незалежності України, рашисти не могли не розпочати бою. Щоб помститися Україні (правда, невідомо за що), вони вирішили продемонструвати масштабний танковий бій, у якому втратив життя, зупиняючи ворогів, Віктор Михайлович Свіргун, патріот, людина з великої літери, яка не пошкодувала свого життя за Україну, за її Незалежність.
-Тетяно Володимирівно, Віктора Михайловича поховали в с. Остапівка, чому?...
-Як відомо, рідне місто Віті – Нова Каховка - нині окуповане ворогом, його доля і перспектива поки що не відомі, а в Остапівці живуть мої батьки, які в будь-який час зможуть навідатись до могили зятя.
-Якої державної нагороди удостоєний Віктор Михайлович за героїчну участь у танковому бою біля населеного пункту Новомихайлівка Донецької області?
-Міністерство оборони України нагородило Вітю орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
-Як Ви хочете увіковічити пам’ять про чоловіка?
-Я хочу, щоб про нього було написано, щоб люди і через багато років пам’ятали про подвиг мого чоловіка та його побратимів, які віддали життя за Україну!
Слава Україні! Героям Слава!
Розповідь продовжує Ніна Іванівна Хижняк, заступник директоа Закладу неповної середньої освіти.
-Ніно Іванівно, що Ви можете розповісти про Віктора Свіргуна?
-За своє життя я знала багатьох людей, серед яких були гарні й дуже гарні люди, але з повним правом можу сказати, що така людина, як Віктор Свіргун, повірте мені, народжується один раз на тисячу років… Повторюю, один раз на тисячу років. Це – свята правда. І єдине, що можу сказати, Віктор – свята людина, подібних рідко народжує українська земля.
За десять років нашого сусідського життя запам’ятала його як неперевершеного, уважного й самодостатнього українця, справжнього патріота України, господаря свого дому.
Віктор постійно приїздив до тещі й тестя, але тут, на остапівській землі, він ніколи не шукав когось, щоб розважитись, а намагався завжди допомагати батькам дружини по господарству.
Вітя дуже любив доглядати за садом. Він систематично обрізував зайве гілля на деревах, формуючи правильну крону; господарював на городі, порався по господарству.
Якось я проснулась дуже рано, вийшла в двір і чую розмову між Антоніною Григорівною, тещою, і Віктором, зятем.
Пані Антоніна каже: «Вітю, ще дуже рано, лише п’ята ранку, ти б поспав?...»
А зять у відповідь: «Антоніно Григорівно, для мене найбільшою насолодою є поспілкуватися з Вами…»
Мені ж Антоніна Григорівна колись говорила, що в неї із зятем було дуже багато спільних ідей і тем для бесіди.
Віктор часто розповідав про свою маму, яка залишилась в окупованій Новій Каховці і доля якої невідома.
-Які захоплення мав Вітя?
-Дуже любив рибалку і часто з моїм чоловіком ходили на ставок. Якось, пам’ятаю, встали вони о п’ятій ранку, пішли ловити рибу, а до сніданку Віктор уже запік духмяного ставкового коропа.
Якщо дивитись на родину Свіргунів збоку, то можна зробити висновок: Віктор усього себе віддавав родині, а особливо - вихованню донечки Дашеньки. Він завжди говорив: «Я хочу, щоб у моєї дитини було все… Для цього я живу…»
Словом, якщо лаконічно охарактеризувати Віктора, то він був «душа» - людина. Дійсно в народі кажуть: «Бог забирає кращих…» По-іншому не скажеш, інших слів не підбереш…
Слава Україні!
Слава Віктору Свіргуну!
Любов Миколаївна Лісова, мешканка Остапівки.
-Любове Миколаївно, Ви працювали секретарем Остапівської сільської ради. Яким Ви запам’ятали Віктора Свіргуна, зятя Антоніни Гончар?
-Віктор був людиною не місцевою, а тому дуже добре я його не можу знати, але, що видно було, як кажуть не «озброєним» оком, говорило про те, що Вітя – надзвичайна людина і це – очевидно.
По-перше, всім мешканцям села було зрозуміло, що Віктор - гарний батько. Він робив усе можливе для своєї донечки Дашеньки. З нею ходив на прогулянку, до лісу, на ставок, а для дитини це була небачена радість.
По-друге, Віктор був дуже толерантна і добродушна людина, яка завжди відгукувалась на всі проблеми інших людей. Вітя був роботящий чоловік і ніколи не сидів без діла.
До тещі приїздив, щоб не просто відпочити, а щоб щось допомогти, адже він був справжнім господарем.
По-третє, коли розпочалась повномасштабна війна Росії проти України, він у перші дні пішов у тероборону і чергував на блокпосту. Адже тоді, в перші дні війни, блокпости були в усіх населених пунктах.
Зауважу, що Віктор чергував на блокпосту не лише вдень, але й вночі. Деякі місцеві мешканці вибирали винятково денні чергування, а Віктор до цієї справи підходив із великим розумінням і чергував переважно вночі, не рахуючись із власним часом і сном.
Цей факт «говорить» про те, що Віктогр був небайдужий до долі України, до долі мешканців держави, рідної Варви та Варвинщини та був готовий стояти до кінця за її Незалежність.
З огляду на це, я роблю висновок: Віктор Михайлович Свіргун, був відповідальним, небайдужим до долі України, патріотичним; із задоволенням відгукувався на проблеми інших людей та України в цілому.
Якщо лаконічно охарактеризувати Віктора, то він був «душа»-людина. Інших слів не підбереш. Дійсно в народі кажуть: «Бог забирає кращих…» По-іншому не скажеш…
Словом, Віктор був такою людиною, яких мало народжує наша українська земля.
Слава Герою – Віктору Свіргуну!
Слава Україні!
До розмови долучилась Антоніна Григорівна Гончар, теща Віктора Свіргуна
-Пані Антоніно, розкажіть, будь ласка, про свого зятя, Віктора Михайловича, про якого всі знайомі й сусіди відгукуються дуже гарно.
-Віктор був моїм зятем і я його дуже цінувала й любила, як рідного сина. Я маю трьох дорослих дітей, а четвертим був - зять Віктор.
Він був світлою, «золотою» людиною, які народжуються винятково рідко. Повірте, всі найкращі людські риси уособлював зять. Родина для нього була на першому плані, родина була – понад усе…
Щовихідних Віктор планував час спільного проведення дозвілля з родиною.
Мій зять і донька довго чекали на народження дитини, а тому цей факт став справжньою великою й захоплюючою подією, якою дуже пишався Віктор.
Зять дуже любив донечку Дашеньку і завжди повторював: «Я зроблю все можливе, щоб вона була щасливою…»
-Антоніно Григорівно, сусіди кажуть, що Віктор був оригінальною людиною. В чому його оригінальність?...
-У бажанні спілкуватися з тещою й тестем. Адже ні для кого не було таємницею, що у невістки зі свекрухою і у зятя з тещою не дуже складаються стосунки. Рідко трапляється, щоб ці дві категорії жили «душа в душу» одне з одним… А щоб любити?... Мабуть…не дуже…
А стосунки в нашій родині – це унікальне явище, яке зустрічається вкрай рідко…
Наступна тирада - це щира розповідь Віктора, якому тоді виповнилось 46 років, про своїх дідуся й бабусю: «А мої дідусь і бабуся також цю страву готували…» або «А мої дідусь і бабуся таке-то робили…» Пригадую, як Віктор оптимістично відгукувався про них. Я була вражена всім цим.
Третє, Віктор був людиною широкої натури. Він мав швейну машину і прекрасно шив, а тому я попросила пошити мені наплічник. А за день-два він мені запропонував кілька штук.
Ми з ним були рідні душі… Він активно «влився» в нашу родину.
-Пані Антоніно, знаю, що в окупованій Новій Каховці у Віктора залишилась мама й брат. Чи знають вони про дану ситуацію?
-Так. У травні нам вдалося все-таки дотелефонуватись до мами й брата. Вони начебто почули й зрозуміли ситуацію, а після цього на зв’язок вийти не вдається.
Я постійно думаю про Віктора і сльози навертаються на очі. Він був такою людиною, яка притягувала лише гарних людей. Про таких, як Віктор, у народі говорять «золота» людина. Ніколи й ніякої образи на нього ніхто не мав.
Шановні, часто вдень виходжу в двір, сідаю на лавочку і дивлюсь на хвірточку, а раптом вона відчинеться і … зайде Віктор?…
Чим більше думаю про це, тим більше схиляюсь до думки, що хлопців «вирвали» із життя; їх послали на смерть не підготовлених… А особливо серце кров’ю обливається, коли чую від семирічної внучки: «Бабусю, у людей більші родини, а в нас із мамою – маленька: тільки мама і я…»
Що і як дитині поясниш?... Або Даша часто повторює: «Бабусю, а ти знаєш, шо мене навчив їздити на велосипеді тато?…» Тепер дитині потрібно вчитися жити без тата... Дитині це сприйняти дуже й дуже важко і не зрозуміло, чому в інших є тато, а в неї – немає…
Дивлюсь я на Дашу і знаходжу велику схожість між нею й Віктором…У них навіть захоплення спільні… Даша – викапенний татусик: поведінка, характер, звички…
Кажуть люди: «Пройде час і біль затихне…» Ні, пройшло вже два роки, а біль не вщухає…
24 серпня 2024-го року виповниться два роки, як загинув Віктор.
24 серпня 2022-го, 0 16-й годині, Віктор зателефонував до дружини. Це були останні хвилини їхнього спілкування. Потім відбувся запеклий танковий бій… Віктор служив оператором протитанкової зброї і брав найактивнішу участь у бої.
Важко, боляче й неприємно говорити, але я скажу: «Так гине цвіт української нації… Кращі з кращих хлопців ідуть від нас, захищаючи Україну». Такою є проза життя…
Вельмишановні мешканці Варвинської територіальної громади!
Пам’ятаймо кращих синів і дочок України, які віддали свої життя за нас, за Незалежність, територіальну цілісність і недоторканність України.
Пам’ятаймо героїчний подвиг українських танкістів 24 серпня 2022-го року під населеним пунктом Новомихайлівкою та участь у цьому бою Віктора Михайловича Свіргуна, який віддав своє молоде життя, захищаючи нашу рідну українську землю.
Він жив як патріот, він жив із Україною в душі, він жив для родини й з родиною в серці.
Слава нашим прославленим Героям, які захищають Україну!
Слава Україні!
Героям слава!
