Варва провела Олександра Олексійовича Борсука…
Біографічна довідка
(1983-2024)
30 травня 2024-го Варвинська територіальна громада попрощалась із загиблим Героєм, захисником рідної землі, який поклав своє молоде життя за незалежність і свободу Батьківщини - Олександром Олексійовичем Борсуком.
Народився Олександр 23 червня 1983 року в смт Варва Варвинського району на Чернігівщині.
2000-го закінчив Варвинську ЗОШ №1 і продовжив навчання в Прилуцькому гідромеліоративному технікумі. 2010-го заочно здобув спеціальність інженера-електрика «Системи управління і автоматики» в Сумському державному університеті.
Працював Олександр у структурних підрозділах ПАТ «УКРНАФТА». З 2004-го по 2020-й роки - електромонтером НГВУ «ЧЕРНІГІВНАФТОГАЗ» та за кордоном.
З вересня 2022-го влаштувався приладистом сектору метрології Гнідинцівського ГПЗ.
4 жовтня 2022-го Олександр був мобілізований до ЗСУ. Проходив службу в складі військовії частини 728… на Донеччині.
26 травня 2024-го року при виконанні бойового завдання Олександр Борсук загинув у населеному пункті Очеретине на Донеччині.
Поховали захисника на кладовищі Зарічка у Варві Варвинської селищної територіальної громади.
Варвинська селищна рада висловлює щирі співчуття родині покійного. Без опори й підтримки залишились батьки й старший брат Руслан.
Вічна пам’ять тим, хто ціною власного життя та здоров’я захищає Україну від російських загарбників!
Слава Україні! Героям Слава!
***
Життєві роздуми…
Колись, дуже давно, ще в юності, моя мама якось сказала мені, щоб запобігти трагізму ситуації, яке неминуче трапиться в перспективі… Хоча ніколи й ні при яких обставинах смертельній трагедії запобігти не вдавалось і не вдасться, батьки все ж таки прагнуть навчити дітей і хоч трішки їх загартувати.
Тож моя мама сказала: «Запам’ятай, Валюсю, коли я помру, тобі буде дуже боляче пів року, а потім полегшає, але ти – тримайся… Таке життя… По-іншому не можна…
Найгірше, коли батьки змушені ховати своїх дітей… То жахлива трагедія, яку пережити практично.. неможливо… Але й це люди переживають…»
Життя у кожного по-різному влаштовується…На те воно й життя…»
…Я шалено, як ошпарена, схопилася із стільця й закричала: «Мамо!... Що Ви таке говорите!?... Припиняйте!... Я не хочу більше говорити на цю тему!...»
…Пройшов час…Мама однак не послухала мене, а мовчки склала все в один вузол і підписала: речі до речей, все, як потрібно на похорон, не сказавши мені, щоб зайвий раз не хвилювати… А коли вона померла, то я розв’язала мішок, відкрила його, перечитала все і почала діяти: я все знала, що і куди застосовувати…
Тож була дуже вдячна мамі за те, що вона все придбала, систематизувала, підписала, склала і я не шукала, що і як класти, що і куди одягати, що і де купувати…
Ось такою була життєва мудрість мами – Олександри Федорівни Лихошви…А я - протестувала й сердилась…Мені здавалось, що зарано розпочинати цю жахливу розмову… Її необхідно перенести на який інший час, більш підходящий… Напевне, більш підходящих часів просто не буде… Подумайте…
***
… Нині все ще продовжується жахлива, ганебне, несправедлива російсько-українська війна… Коли вона завершиться?... Одному Богу Милосердному відомо… Ось уже пройшов і дводенний Всесвітній Швейцарський семінар, на якому світові керманичі намагались проаналізувати найважливіші питання життєдіяльності світу, Європи та накреслити перспективи розвитку…
Чи вийшло?... Поки що… ні!... Але, всім нам хочеться вірити, що в найближчій перспективі прогресивні люди Європи й світу знову будуть збиратися і знову будуть обговорювати мирні питання європейського континенту, щоб війна все ж таки не «перекинулась» у Третю світову, щоб запобігти її жахливим «щупальцям»… Адже нині ситуація «скочується» до Другої світової… А… це… не жарт!…
***
Сьогодні, 18 червня 2024 року, я зустрілась і довго розмовляла із Ганною Михайлівною Борсук, мамою захисника України, земляка-варвинця, який захищав незалежність, територіальну цілісність та недоторканність України – Олександра Борсука.
Мама, Ганна Михайлівна Борсук, говорила плутано й хвилююче:
-Валентино Василівно, я знала, що Саша не повернеться…
-Як Ви, пані Ганно, знали про це?...
-Двічі в житті в мене було таке…Одного разу, коли ще моя мама була жива (а померла вона в 53 роки), приснився їй сон, що її одного черевика так і не вдалося витягти із болотяної трясовини… Як ми не крутились, що ми не робили, а все ж таки черевика не витягли…
А ранком мама й каже мені: «Галинко, напевне, я помру, раз не вдалося витягти черевика…» - «Та що ти, мамо, говориш таке?...» - «Ось, побачиш…»
Цс материнська розмова на все життя запала мені в душу й залягла в куточку мого згорьованого серця. Я часто згадувала про цю розмову і все ж таки розмова справдилась…
… А коли мій меньшинький синочок, Сашик, сказав: «Мамо, я не повернусь із передової!» - Моє серце – навіки… обірвалось… Адже я вже пережила смерть мами і все, що пов’язане з цим… І ні в якому разі не хотіла б повторно «прокручувати» все це… Я – кричала, молилась Богу, але нічого не допомагало… Надходив час Пік…
Багато місяців я сходила з ума: плакала, журилась, гнітилась, умирала, але руки підмостити не могла…Якби могла, то обов’язково б зробила…
Ця жахлива й настирлива думка сина: «Я не повернусь звідти!» - Свердлила моє зранене серце і не давала спокійно жити…
А коли ж таке трапилось і мені стало про це відомо, я вирішила відвідати Прилуцький морг і на власні очі все побачити.
-Як? Ви – не побоялись?...
-Ні! А чому я маю боятися свого рідного синочка?... Чому я боятимусь свою рідну кровиночку?..
…Приїхали ми в морг…Там лежали три тіла в трунах, не запечатані… Я відкрила одну труну… Не моя… дитина… Закрила кришку… Відкрила другу – не моя дитини…
І ось найлегша домовина… Я відкрила її.. Це – Сашик. Його обличчя було затоновано кремом…
Я… впала на тіло, поплакала, закрила труну і поїхали до дому…
А вже вдома, серед двору, виявила, що в дитини відсутні три нігтики на руках… Я хотіла подивитись і на ногах, але чоловік та друзі не дозволили це зробити… Я погодилась… Зі мною сталась істерика…
-Ганно Михайлівно, чому таке могло трапитись?...
-Може від того, що хоч один день Сашик лежав там, на рашиській території, і вони зідрали нігтики з його зранених пальців?...
-Хтозна… Мені це не відомо…Може й таке… Люди кажуть, що може трапиться й такий факт: коли син стріляв, то сильним потоком повітря зірвало йому нігті… Кажуть, що таке буває… Хтозна… Не знаю… Їй Богу, не знаю… (і тричі перехрестилась згорьована мати…)
… А далі продовжує: «Остання телефонна розмова з сином була вечором, 10 травня 2024-го року. Хлопців завели на позиції 10 травня і не забирали аж десять днів…Були найжахливіші погодні умови, йшли дощі, не було де посушитись, одяг був мокрий, довгий час не було ротації, хлопці хворіли, були перебої з продуктами харчування… Словом, жах!…
-Галино Михайлівно, яким залишився у Вашій пам’яті Сашик?...
-Ой, Валентино Василівно, якнайкращою дитиною, якнайкращим сином. Такого, мабуть, ні в кого не було…Це я Вам без перебільшення кажу…
-По-перше, був великий патріот. Дуже любив Україну, розумів, що потрібно захищати свою рідну землю. Саша завжди говорив: «Якщо не ми, то, хто?...»
-По-друге, у житті сам усього добився. Ми з батьком не могли забезпечити Сашкові все необхідне для життя та розвитку.
Я завжди говорила йому: «Сашику, одружуйся…Одружуйся, хоч і з дитинкою… Нічого… Пройде час… Дітки виростуть… Вони не будуть вам на заваді… Одружуйся… А де ж узяти жінку без діток?»...
А Саша відповідав: «Мамо, потрібно те доробити, те зробити, те придбати…» - «Сашику, дітки мої, цьому кінця-краю не буде… А жити, коли?...»
Саша сам квартиру собі придбав, купив автомобіль, здобув освіту.
Інколи, бувало, вишле мені гроші: «Мамочко, купіть щось собі… Може, потрібно буде…»
…Не дивлячись на те, що Саша отримав великий букет хвороб, його знову відправили на передову, адже замінити було ніким…А потім нагородили медалями «Учасник бойових дій» та «Учасник десантно-штурмової бригади».
Іван Григорович Борсук, дядько Саші Борсука:
-Наш племінник був дуже гарний хлопець, просто ідеальна людина… З огляду на те, що його батьки не все могли допомогти й придбати, Саша намагався все робити власними руками. Він вважав, що так буде краще й зручніше…І в нього все добре виходило…Він не жалівся на обстановку, не шкодував, що не вистачало коштів. Він був молодець - усе своїми руками робив.
Його мама Галина Михайлівна, увесь час спонукала сина до одруження. А той все ж таки намагався відкласти цю подію, вважаючи, то одне потрібно підробити, то – інше, а потім - і у свою власну оселю можна було б привести дружину, щоб не соромно було за себе перед нею…
Ось, бачите, який совісний та справедливий був Олександр Борсук…Мабуть таких нині немає…
З метою формування міцної й дружної родити мати чітко розуміла: або раніше потрібно було одружуватися, щоб були власні дітки, або ж потрібно одружуватись з чужими дітьми: вони неодмінно підростуть і підуть у «світ» широкий… А, може, замінять і рідних дітей?... Чого в житті не буває?...
А Сашик був людиною «сам собі на умі»… Він вважав, що все потрібно зродити своїми власними руками…
Сергій Геюк, побратим Олександра Борсука:
-Познайомились ми з Олександром в одному з окопів у ході битви…Обидва були поранені…Далі служили на одному полігоні і в одній роті…Разом і лікувалися…
Сашу перекинули на Донецьк, а я залишився в Сумах…
Вельмишановні друзі!
На фронті не буває такого, щоб було не страшно… Завжди страшно, коли смерть заглядає тобі прямісінько в очі…Але ти, як людина мужня, маєш переборювати в собі цей страх, пересилювати його…Адже людина йде на війну свідомо.
До речі, ситуація на Донецькому напрямку була і залишається дуже напруженою. Я ще залишався в Сумах, а Саші вже не стало…Усе це побоїще прикривалось із повітря кабами…У подібній ситуації практично ніхто не виживе…Цього зробити нікому не вдасться…
Взагалі-то хочу відкрити вам таємницю: на передовій дружити неможливо!...
-Чому?...
-А тому, що від смерті кожен із нас знаходиться на відстані витянутої руки…
На передовій люди вмить привикають одне до одного, а коли втрачають близьких – дуже боляче становиться…
***
Дорогий Сашику! Рідна дитино! Земля тобі пухом і Царство Небесне!
Ти – Герой! Ти – найкращий! І доки будуть такі, як ти, - Україна – непереможна! І поки будуть такі, як ти, Україна – понад усе! Україна кріпиться елітою нації!
Слава Україні! Героям слава!
