Жив-був у Журавці звичайний хлопець… Олександр Якименко
Біографічна довідка
(1988-2023) Народився Олександр Вікторович Якименко 30 квітня 1988 року в смт Ладан Прилуцького району Чернігівської області.
Після закінчення 11-и класів Журавської ЗОШ І-ІІІ ст. ім Георгія Вороного продовжив навчання в Ладанській філії Прнилуцького професвійно-технічного ліцею №34 та отримав спеціальність «Зварювальника-штукатура»
З 2007-го по 2008-й роки проходив строкову військову службу. Перші пів року навчався у військово-методичному центрі ******, а далі продовжив службу у військовій частині *********.
З 2014-го по 2015-й роки брав участь у бойових діях у зоні АТО на території Донецької та Луганської областей.
24 лютого 2022-го, з початком повномасштабної війни Росії проти України, добровільно пішок до РТЦК і був мобілізований у роту охорони Прилуцького РТЦК і СП. Пізніше проходив слдужбу у військовій частині ******… у званні солдата.
Трагічно загинув 16 грудня 2023-го року біля населеного пункту ************************ Запорізької області.
Похований на кладовищі в с. Журавка.
***
Характеристика знаку зодіаку за
Східним календарем
Олександр Якименко народився 30 квітня 1988-го року.
1988-й рік – це був рік Дракона, який характеризується великою внутрішньою енергією та лідерськими якостями.
Люди, народжені під цим знаком, є незалежними у власних поглядах і діях, мають сміливий дух, упевненість у собі, сильну волю і не бояться викликів долі.
Народжені 30 квітня – є Тельцями. Даний знак зодіаку характеризується великою працездатністю, рішучістю та велелюбністю. Силі волі Тельців неможливо протистояти. Трапляється, що рішучість Тельця дозволяє йому долати перешкоди й досягати поставленої мети.
Жив-був у Журавці звичайний хлопець…
Якщо охарактеризувати біографію людини, то, напевне, потрібно розпочати з родини, бо саме в родині формується повага, любов, дружба, взаєморозуміння і взаємодопомога, працелюбство та інші найкращі людські риси.
***
…Чоловікові було 35 років…Родина, в якій він жив, складалася з мами Людмили Сергіївни, сина Олександра, доньки Аліни та її малолітнього сина – Кирюші, цікавого й на диво допитливого 5-річного хлопчика, якому до всього є діло, який бігає будинком, голосно кричить і співає…
Як відомо, життя людське - досить нелегке, а життя сільських мешканців - нелегке в квадраті. Перевага особистого будинку та подвір'я полягає в тому, що є певний власний простір, є можливість побути на одинці, тебе ніхто й нічим не обмежує…
А проблема полягає в тому, що на території власної оселі потрібно багато працювати, щоби вона мала гідний вигляд, вбо запрошувати в допомогу, якщо наявні фінансові можливості, спеціально навчених людей…
Тож…, ближче до теми…
Якщо в родині був лише один чоловік, то, зрозуміло, на нього покладалися всі чоловічі обов’язки і він успішно справлявся.
Після розмови, проваджаючи мене до воріт, мама Людмила Сергіївна, плачучи, говорила: «Як же нам допомагав Саша!... Він усе вмів зробити…Ми на нього надіялись…і практично жили за його мужнім плечем…»
Саша вмів заробляти гроші, проте дуже важким шляхом: здійснював ремонти власних помешкань людей. Робив це в різних місцях України, бо розумів, що родині потрібно виживати…
Вельмишановні читачі!
Знайомтесь: Олександр Вікторович Якименко, його мама – Людмила Сергіїівна, сестричка Аліна Вікторівна та її 5-річний синок – Кирюша. Родина проживає у мальовничому селі Журавка, в десяти кілометрах від Варви.
16 грудня 2023-го в звичайну сільську родину «постукало» жахливе лихо: проклята війна і трижди прокляті рашисти забрали Сашу, Олександра Вікторовича Якименка, улюбленого сина, прекрасного брата, доброго й привітного дядю й хрещеного для свого малолітнього племінничка Кирюші, подільчиву людину, компанійського товариша, великого оптиміста, патріота України, справжнього героя України, людину з великої літери…
Першими, до кого я звернулась, щоб почути розповідь про Олександра, була його мама та сестра.
***
-Вельмишановні Людмило Сергіїівно та Аліно Вікторівно!
За словами односельців, друзів та знайомих, ваш син та брат – Олександр -був досить просунутою людиною. Він мав величезну кількість друзів, з усіма знаходив спільну мову, вмів із кожним спілкуватися, мав із усіма спільні інтереси, знав кому, що і як сказати…
У серцях і душах людей, мешканців Журавки, Олександр Якименко залишився оптимістичним молодим чоловіком, веселим і життєрадісним, якому було всього лише 35-ть, який не встиг створити родину й народити діток, а тому так палко любив свого племінничка Кирюшу.
Тож, яким Саша залишився у вашій пам’яті?...
Людмила Сергіїівна:
-Позитивним, веселим, завжди був «душа» компанії…Мав багато друзів: Артем Оганесян, Олександр Первун, Діма Нічик, Оксана Хмеловська, Макс Сотченко, Сергій Ягнюк, Сергій Биченко, Олег Мельник, Андрій Білоног та багато-багато інших.
-Які захоплення мав Саша?
-Рибалка…, але в основному Саша був такою людиною, в якій поєднувались робота й хобі… Що це означає?...А дуже просто… Для нього просто хобі – це не є відпочинком… Для Саші завжди так було: його робота – це і є його хобі… А займався він переважно ремонтами… Це було його хобі і була його робота, яка приносила задоволення та певні фінансові статки…
Але найбільше в житті любив племінничка Кирюшу. Він був його хрещеним. Дитина також була прив’язана до дяді, як до рідного батька…
-Де Саша навчився робити ремонти, адже ремонтувати квартири й будинки – це дуже відповідальна справа? - запитую рідних.
-Свого часу в Ладанському ПТУ Саша отримав спеціальність штукатура-маляра. Тут вперше було закладено основи основ будівництва. А далі Саша сам удосконалювався… - говорить сестра.
- Пані Людмило, чи проходив Саша строкову військову службу?
-Так, служив у навчальному центрі ********* та ще пів року – у військовій частині *********. Він здобув спеціалізацію «розвідника-кулеметника».
А 2014-го Саша був мобілізований в АТО. Служив у Донецькій області й отримав посвідчення ветерана війни.
-Як і де зустрів Саша 24 лютого 2022-го?...
-Він робив ремонти в містах Західної України. Коли розпочалась повномасштабна війна Росії проти України, Саша негайно повернувся в Журавку й того ж дня пішов до РТЦК та СП. Перші чотири місяці він перебував у теробороні. Потім його з товаришами відправили на навчання до Словаччини. А після цього їх перекинули на Запорізький напрямок фронту, - розповідає мама.
-Він служив ***********************************, - доповнює сестра Аліна, - і мав позивний «Яким».
-Ніколи й ні на що не скаржився. Для Саші завжди все було так. Він був дуже невибагливою людиною: веселою, жартівливою, з особливою дотепністю підтримував розмову за столом, коли збиралися рідні, родичі, друзі…
Зазвичай виходило так: Саша більше віддавав, аніж брав… - підсумовує мама.
-Чи часто за ці два роки Саша приходив у відпустку?
-Кілька раз. Останній – із 30 вересня по 13 жовтня, на день народження племінника Кирюші, - продовжує Аліна. - 5 жовтня, в день народження племінника, за столом, Саша був дуже веселий, влучно й дотепно жартував і все примовляв: «Ми рашистам накидали «кабачків» і гайда до дому…» або «Не хвилюйтесь, панове, все буде добре…»
Після оголошення повномасштабної війни Росії проти України мама як і багато інших мешканців Журавки стала добровільно допомагати ЗСУ. Вона систематично ходила в школу, щоб в’язати маскувальні сітки для воїнів Збройних Сил України, постійно думаючи: «Допоможу хоч тим, чим зможу…», - розповіла сестра Аліна.
Інколи ці сітки надходити до синової військової частини, а інколи – іншим воїнам, але головне – вони надходили до хлопців ЗСУ, які потребували маскувальних сіток. Мама систематично телефонувала синові, розповідаючи про події дня, а він зазвичай жартував: «Мамунику, сітка гарна, витривала, а головне – солона… Напевне, всі жінки добре плакали, коли в’язали…» - і Людмила Сергіїівна від цих слів сина завжди усміхалась… - підсумовує Аліна.
-Як Ви довідались про трагічну ситуацію, яка трапилась із сином?...
Мама Саші – Людмила Сергіївна:
-Чим більше я аналізую трагічну ситуацію, що трапилась у нашій родині, тим більше вірю в Долю людини. Мабудь нікому з нас, земних людей, не дано керувати Долею. Вона буде такою, яка запрограмована. Трагічні моменти людина ніяким чином не зможе змінити чи обійти.
До чого я веду?... А до того, що Саша відчував, що, можливо, його життя обірветься… Як відчував? … Інтуїтивно…
Саша періодично телефонував нам із Аліною і ми до нього також телефонували. Часто я плакала… Я не хотіла цього робити, але сльози котилися річкою…А Саша відразу заспокоював, жартуючи: «Сергіївно, не плач…Якщо що, я – допоможу… Ти ж знаєш, що я – оптиміст. Я завжди на позитиві… Ти – надійся на мене, адже я твій захисник, Сергіївно»…
16 грудня 2023-го зв’язок обірвався… Ми – чекали, телефонували побратимам і друзям… 19 грудня 2023-го нам сповістили, що Саша зник безвісти. За словами пробратимів, Саша з командиром виїхали на позицію…Це було безпосередньо біля села ******** Пологівського району Запорізької області. У цей час розпочався сильний обстріл. Хлопці бачили все на власні очі й розповідали, що вогонь був настільки шквальний, що ніякі окопи чи бліндажі не могли врятувати воїнів…
Обстріли тривали до місяця і через це хлопці увесь час не могли забрати тіло Саші та інших воїнів, які полягли за Україну під населеним пунктом *****************.
- …А трапилось це в переддень від’їзду в чергову відпустку, - після довгої павзи продовжила мама. – Він нам з Інною, друзям і тьоті урочисто сповістив: «Дорогенькі мої! Я їду у відпустку… Сьогодні зроблю останній вихід на позицію і – їду до дому… Тож, «Здрастуй, дім!...»
Ось так у житті буває: завтра Саша мав би бути у відпустці, а сьогодні доля винесла діаметрально протилежний вердикт… Ось і плануй що-небудь, ось і прогнозуй…
…Ніколи й ніщо не передбачало трагічного. Я ніколи не могла й подумати про таке, адже Саша мав певний бойовий досвід: був в АТО, а в ході повномасштабної війни служив мінометником…
Цей бій був настільки сильний, що наші втратили сто воїнів Збройних Сил України, а із підрозділу Саші загинули всі бійці, крім одного. Бійців катастрофічно не вистачало. А ну ж, лишень, із одного підрозділу в одному-єдиному бою втрачено понад сто осіб…
На позиції хлопців спочатку прилетів один дрон, щоби розвідати обстановку. Саша був поренений у ногу. Його побратими перенесли в бліндаж, щоб через деякий час, коли ситуація нормалізується, забрати до шпиталю. Але несподівано над головами побратимів прокружляв інший дрон, нещадно обстрілявши хлопців.
Саша був убитий… Командир підбіг до нього, а в цей момент ворожа куля смертельно поранила і його.
Після такої події побратими щоденно робили спроби дістати тіла, але все було марно… Через деякий час хлопцям все ж таки вдалося забрати.. тіла… Потім було зроблено ідентифікацію тіла Саші… Побратими казали, що вони також упізнали тіло…
-А чи була у Саші улюблена леді?...- запитую я маму.
-Так, була. Одного разу, перебуваючи у відпустці, я запитала Сашу, чи не думає він оформити відносини з цією леді? І у відповідь почула: «Обов’язково зроблю це, але тільки після завершення війни…»
Аліна Вікторівна, сестра Саші:
-Я хочу доповнити. Слідчі моргу міста Запоріжжя вислали й мені для впізнання світлини Саші… Видовище було жахливе... Я, повірте, на цілий місяць втратила сон і апетит…
12 січня 2024-го тіло Олександра було ідентифіковане, а 14 січня 2024-го ми отримали від представників ТЦК звістку про смерть…
Після цього в моєму житті все змінилось.. Мені стали снитися жахливі сни. Я почала думати, що, можливо, Саша живий…Може все переплуталось… Може це – неправда…Мозок не приймав жахливої звістки. Я не хотіла вірити, я противилась цьому…
Людмила Сергіївна, мама:
-Я щиро вдячна сусідам, знайомим і близьким людям та висловлюю персональну вдячність Люді й Славі Тищенкам, Вові й Наташі Охріменкам, Наталії Федоренко, сусідам, колегам та керівництву ТОВ «Журавка», які у важку годину підтримали та допомогли нашій родині.
Нехай вам Бог дарує гарне здоров’я на довгі роки.. Будьте живі, здорові, щасливі, а головне - щоб якнайшвидше закінчилася ця клята війна!…
Слава Україні!
Артем Оганесян, друг Саші:
-Із Сашою я дружу давно… У моєму розумінні він був значною особистістю в прямому розумінні цього слова. Як на мене, не просто був особистістю, а - неординарною і своєрідною …
Він був патріотом і не просто патріотом, а шаленим патріотом…
Станом на 2014-й рік ми з Сашою працювали в СТОВ «Дружба-Нова» («Кернел»). Була робота, була й бронь… А 2014-го Сашко добровільно пішов в АТО. Ось так: узяв наплічник і пішов на війну, твердо сказавши мені:
-Артемку, я йду на війну!... - А я у відповідь:
-Сашо, подумай, може потрібно перечасувати… Ситуація зміниться… Може все нормалізується або обійдеться?...
-Ні, я маю бути там… - переконливо повторнив Олександр.
Повірте, 2022-го, він точно так же вчинив… Приїхав із Західної України, де працював, і добровільно пішов на фронт…
Хочу звернути увагу на своєрідність Сашка: він завжди був стабільний, він ніколи не мінявся… Його можна було не бачити пів року і не спілкуватися з ним, але коли зустрінешся, сміливо можна продовжувати розмову, ніби вчора попрощався… Практивно він був дуже послідовним у своїх думках, мріях, уподобаннях…
Саша - гарний співбесідник. Я наведу такий приклад. Зрозуміло, як усі зайняті люди, ми з Олександром не систематично зустрічалися, але через деякий час він, бувало, телефонує і я чую його радісний голос у слухавці: «Привіт! Шо ти?...»
А подальша розмова начебто «розчиняла» той час, що ми з ним не бачились…Взагалі-то Саша жив серцем, емоціями, а не холодним розрахунком. Бездіяльність його дуже гнітила. Якби постав вибір: робота вдома і десь, в іншому місці, на виїзді, то він безперечно обрав би другий варіант, пов’язаний із поїздкою, новизною, емоціями і трішечки з авантюрою…
Таким я його запам’ятав…
-Артемку, яка характерна риса домінувала в характері Саши Якименка?
-Послідовність та бажання дарувати безкорисну допомогу іншим, хто цього потребував. Я можу привести приклад, моїй мамі потрібно було встановити паркан. Я попросив Сашка. Він, не роздумуючи, погодився. І ми швидко встановили паркан. Подібних прикладів можна привести безліч.
Діма Нічик, друг Саші:
-Саша був на п’ять років молодший за мене, проте ми почали дружити ще зі шкільних років. Правда, у школі до певної міри відчувалась різниця у віці, а ось уже після завершення навчання ця різниця практично «стерлася» і нас об’єднували багато спільних тем. Ми обидва любили подорожувати і багато місць України відвідали. Інколи це були планові поїздки, а інколи – мої відрядження і зазвичай я брав із собою Сашу, який із величезним задоволенням приєднувався до мене. Так ми неодноразово відвідували Полтаву, їздили містами Західної України тощо.
Крім того, ми мали багато спільних мрій, частина з яких здійснилася, а частина – ні…
-Про що ви мріяли?...
-Як і всі люди – про різне…Це була ближня й дальня перспектива. Ближня – з’їздити на рибалку, а дальня – мріяли про життя з коханими, про створення міцних родин та про дітей, адже Саша так любив діток… Він би точно був зразковим батьком. Потрібно лишень подивитися на фото Саші з племінником, щоб у цьому пересвідчитись…
-Дімо, яким ти запам’ятав Сашу?
-Безперечно, Саша був звичайною людиною, як і всі ми, мав свої позитивні риси й свої мінуси…Проте, повірте мені, мінусів я не пригадую…
-Яку, на твою думку, характерну рису вдачі Олександра можна виокремити?
-Любов до роботи. Рідко зустрічаються такі людщи, які просто люблять працювати… Одним із таких унікальних працеголіків і був Саша…Він усім усе допомагав і робив це з величезним задоволенням…
Крім того, він завжди виступав за чесність і справедливість.
Нині мені дуже не вистачає Саші, адже у моєму житті його роль була вагомою і це, на жаль, ми оцінюємо лише після того, як втрачаємо…А… шкода….
Олег Мельник, військовослужбовець ЗСУ, друг Саші:
- А я хочу сказати кілька слів про Сашка, як про військовослужбовця, адже нині я також воюю і добре знаю фронтову обстановку не з розповідей очевидців, а сам постійно переживаю й витримую проблеми фронту, проблеми перебування на передових позиціях.
Звертаю увагу на великий патріотизм друга. Вдумайтесь самі: це небачений людський подвиг – двічі добровільно підти на фронт. Не вірте нікому, що там не страшно, що ми – не боїмося… Ми – такі ж люди, як усі. І Саша був точно такою ж людиною, але він умів керувати своїми емоціями, вмів переборювати себе, вмів підкорювати волю особистому обов’язку.
Як справжній патріот України Олександр прекрасно розумів, що чоловіки зобов’язані служити Україні і захищати її. Це чоловікам визначено природою й Долею…
Подвиг друга має слугувати за зразок для наступних поколінь.
Андрій Білоног та Ірина Ніканорова, подружжя
Андрій:
-Ми з Сашком багато років займалися ремонтами квартир і будинків. Ми постійно проживали разом, проводили час разом, працювали також разом. За цей час ми зріднилися і стали, наче брати. Ми знали уподобання та бажання кожного… А тому мені безмежно боляче, що Саші не стало…Такого друга ніколи в житті більше не буде…Доля такими людьми не «розкидається»…
Ірина:
-Саша Якименко був добряк у прямому розумінні цього слова. Всі його розмови, вчинки, задуми та бажання були уособленням доброти й людяності. Здавалося, що Саша жив лише для того, щоб дарувати людям добро й затишок…
Він мав багато друзів і зазвичай був, як кажуть у народі, «душею» будь-якої компанії… Він швидко й легко сходився з людьми. Потім душею «приростав» і далі підтримував стосунки як із давніми приятелеми… А головне – він умів підтримувати дружні стосунки, адже якщо в дружбі обидві сторони не зуміють підтримувати стосунки, то ці відносинип зійдуть на нуль…
Відрадно, що Саша любив маленьких дітей, що не зовсім притаманне чоловікам. Але ця особливість і виокремила його серед інших…
Він був великим патріотом України. Завжди говорив патріотичні спіччі. Був переконаний, що Україна – найкраща, найдемократичніша держава світу. А щодо війни 2022-го року, то тут він - безапеляційний: «Все, я – йду на фронт… і крапка!...»
Дорогий Сашо! Царство тобі небесне і легкий спочинок! Нехай земля тобі пухом! Ми завжди будемо пам’ятати тебе!...
***
P.S.
…Ось і завершилась моя зустріч із мамою Олександра Якименка - Людмилою Сергіївною та сестрою Аліною…Мама провела мене до авто: зупинялась, плакала та згадувала сина…
А я й запитую її: «Пані Людмило, пройшов пений час від найжахливіших хвилин…Чи хоч трішки час лікує?...» – і чую у відповідь: «Ні, не лікує, а навпаки робиться ще більш боляче… Душа «кричить» від болю і безсилля, а серце – обливається кров’ю в прямому розумінні цього слова…»
Я щодня ходжу на кладовище… Довго стою там… Розмовляю з сином… Я йому розповідаю, що зроблено за день, адже він завжди був хазяїном і завжди вникав у всі домашні справи… Без нього нічого не робилося…
Можливо спрацьовує той фактор, що на могилці нині стоїть лише сам хрест, а пам’ятника ще немає, а можливо - якась інша причина, але тут, на кладовищі, я не можу так щиро, відверто й довго спілкуватися з сином…
А дома?… Дома – інша справа… Ми жиемо у просторому будинку… У Саші була особиста кімната… Він облаштував її, як вважав за потрібне…Нині я все залишила так, як було: його меблі, одяг, фото й … свічка…
А тому по кілька раз на день я заходжу до Сашиної кімнати і довго-довго говорю з ним… Особливо, коли сама перебуваю в домі…
Систематично раджуся з Сашою. Мені здається, що він відповідає і допомагає мені правильно жити… А, можливо, це я говорю з його душею?... Адже правду люди говорять: тіло – земне, в душа – вічна…
Коли закінчиться війна…
Коли закінчиться війна, розжарена від бомб земля, - воскресне…
Ти знімеш з себе автомат, Герою…
І не секрет для всіх тепер: ти – великий воїн і солдат…
Все знову буде добре, брат, не буде більше рвати «Град»
Над головою, і тільки хлопці…, що у ряд…,
Від куль, снарядів і гранат…ніколи не прийдуть назад…
Живи, живи Герой-солдат, за всіх, хто не прийшов назад,
З святих і вічних…, і та земля, що прийняла Героїв на всі століття і віки.
Все буде добре, брат, не буде більше рвати «Град» над головою,
І тільки хлопці, що у ряд, від куль, снарядів і гранат…,
Ніколи не прийдуть назад..., а ти – живи, Герой і брат,
Великий воїн і солдат – за всіх, хто не прийшов з війни, з безодні…
Живи, живи, Герой, на цій землі, святій і рідній Україні!
Вікторія Невідомська
Слава Україні! Героям слава!
Валентина Саверська-Лихошва
