Дивне поєднання: з одного боку – фонтан енергії, з іншого – увага до людей поважного віку… Миколай Анатолійович Микитченко
З біографією сина та найвизначнішими віхами в його квітучому житті знайомить мама Миколая – Тетяна Михайлівна Микитченко:
-Пані Тетяно, зазвичай, дітей прийнято називати українськими іменами, а Ви сина назвали на церковнослов’янський манер - Миколай?...
-Так, нам із батьком подобалось ім’я «Миколай» і ми вирішили нічого не змінювати, а просто так і назвати дитину. Крім того, це ім’я носить відомий святий, покровитель дітей, водіїв, подорожуючих та багатьох інших категорій – Миколай-Чудотворець…Тож, порадившись із чоловіком, ми й вирішили дати дитині таке благородне й величне ім’я…
-Яким у дитинстві та юності був Миколай?
-Якщо брати в цілому, то Коля був звичайнісінькою дитиною. У дитинстві поведінка сина була типовою: щось чи когось слухав і чув, а, бувало, - й не слухав…Траплялась – похвала, а інколи – приносив зі школи й зауваження… Було, як в усіх, – різне… У школі навчався до 9-го класу, а після – продовжив навчання в Чернігівському ліцеї з посиленою військовою та фізичною підготовкою…
Ми раді були, що син вступив до ліцею, а подвійно раді, що його туди взяли… Ми були впевнені, що в ліцеї син перевиховається, його кипуча енергія буде направлена в правильному руслі…
-Тетяно Михайлівно, перед розмовою з Вами, я зустрічалась із мешканцями Журавки і розпитувала їх про Миколая… Багато з пересічних мешканців, особливо людей старшого віку, відзначали, що Коля мав повагу до людей поважного віку: деяким він воду носив, іншим - доставляв продукти харчування…
Декого із людей старшого віку я зустріла в місцевій церкві, то вони говорили, що ставлять свічку за Миколая, бо він їм багаторічно допомагав…
Хто сформував у душі Колі шанобливе ставлення до старших?...
-Валентино Василівно, повірте, не дуже й зручно говорити, але все це виявилось уже після його відходу в інший світ… Про це мені люди старшого віку говорили й нині говорять…
Можливо тоді я була дуже зайнята домом, роботою, домашнім господарством, дітьми, і з усіма синовими питаннями я й не була обізнана… А він - самостійно все це вирішував… Коля нічого не бачив у цьому особливого… А зараз, коли його немає, про його добрі справи згадують люди і ставлять його в приклад…
-Які захоплення мав Коля в дитинстві та юності?
-Мабуть у 3-му класі в ході медичного огляду в нього виявили сколіоз і лікарі переконливо рекомендували займатись фізкультурою, робити фізичні навантаження, робити це – винятково правильно, щоб не спровокувати погіршення здоров’я.
І що ви думаєте?... Вже в 5-му класі сколіоз значно зменшився, а з часом – його не стало… Це практично небувалий випадок, щоб дитина сама себе вилікувала великою наполегливістю та безмежним зусиллям волі…
-Як це трапилось?... Розкажіть детальніше…
-По-перше, син відвідував спортивну секцію з боротьби, яку очолює Роман Потапов.
-По-друге, Коля дуже цікавився виконанням різних складних спортивних фігур і щодня, по кілька годин «крутив сонце» та інші складні фігури.
-По-третє, син хотів бути в центрі уваги однолітків, а тому й робив усе те, що могло відрізняти його від інших…
Це, як подивитись… А, можливо, з одного боку, прагнення бути відмінним від інших, є досить непоганою рисою особистості, адже саме вона формує оригінальність і неповторність індивідуму…
Я вдячна Роману Потапову, що він узяв сина до себе в групу, бо вчив тренер лише добру. Роман думав тоді таким чином: якщо в дітей до 18 років не сформуються негативні риси, не будуть вони вживати алкоголь і курити, то пізніше є менша ймовірність їх формування… А тому я добре пам’ятаю, як тоді син повторював слова тренера: «Мам, Роман сказав, якщо ми не будемо пити й курити до 18 років, то щорічно він нам буде платити по 10 доларів кожному…» Спочатку я подумала: «Навіщо?... А добре проаналізувавши, - зрозуміла філософію тренера…»
-Як син відчував себе в ліцеї?...
-На першому курсі Коля важкувато звикав до дисципліни й порядку… Нам часто повідомляли про порушення ним поведінки… А з часом - усе нормалізувалось… Він був дуже задоволений ліцеєм, а ми задоволені тим, що син там навчався, і ліцей також був дуже задоволений сином…
Ми вдячні Чернігівському ліцею за те, що він поставив сина в рамки, а далі Коля зрозумів, як потрібно жити… Дякуючи цьому, син рано подорослішав. А колись про цей період життя Коля сказав: «Я вдячний батькам, за те, що віддали мене у Чернігівський військовий ліцей, дякуючи якому, я став людиною…» А я думала, що син буде ображатися на нас із батьком за те, що рано «випхали» з дому і за те, що спрямували у військовому напрямку…
Після закінчення ліцею син вступив до сержантської школи Харківського авіаційного університету ім. Івана Кожедуба. Наша родина дуже зраділа. Я їздила туди. Познайомилась із викладачами… Було дуже приємно.
-Чим запам’ятався Вам, Тетяно Михайлівно, новий період життя сина?
-Аналізуючи нині цей період життя моєї дитини, приходжу до висновку: все, що не робиться, робиться на краще…
Коли ще в школі у Колі з’являлись якісь, відмінні від інших дітей, риси, я думала: «Це мій син – хвастун!» Або думала: «Це він хоче бути в центрі уваги!...» А коли я поїхала в сержантську школу на перші батьківські збори і молода жінка-викладач розповіла курйозну історію про те, що хлопці в її групі, високі, як на підбір, і широко крокують, а вона – низького зросту, крок у неї невеликий і більшим зробити його просто неможливо… То, що ж ви думаєте?… Який вихід придумали хлопці?... І, дивлячись на мене, розповіла, що Миколай зібрав хлопців і категорично попросив усіх їх марширувати меншими кроками, щоб усім було зручно й красивіше виходило… Я й пригадала: школу, ліцей і всі особливі риси, які з’являлися тоді в характері сина…Тож, аж ось, де знадобилось усе це… Дуже добре, що взагалі знадобилось…
-А що далі було?...
-Після закінчення сержантської школи хлопці були направлені у військову частину Львівської області.
Через деякий час Миколая з побратимами перекинули у зону бойових дій під Луганськ командиром артилерійського батальйону. Тоді йому було лише 20-ть…За це син отримав звання «Старший сержанта» і медаль «Учасник бойових дій».
Далі обставини склалися так, що командир дав Колі рекомендацію для вступу до Харківського авіаційного університету ім. Івана Кожедуба.
Скільки було радості!... Накінець-то здійснилась заповітна мрія!... Накінець-то вийшла на фінішну пряму довга дорога в дюнах!...
Адже син ще з дитинства марив небом і професією льотчика. Він завжди говорив: «Буду льотчиком!...» Але всім зрозуміло, що до заповітної мрії – величезна дистанція…
Син був зарахований до 14 групи на спеціальність – «Пілот-штурман». Його було призначено командиром курсу (на курсі навчались 28 хлопців).
У сина розпочиналось красиве й насичене подіями життя. Група, в якій навчався Коля, була дуже дружна. Хлопці робили все разом: отримували передачі з дому і їли їх - разом, відвідували театри чи музеї – разом, спільно працювали і спільно – відпочивали…
-Пані Тетяно, Ви як мама, не могли не відчувати душі своєї дитини… А тому таке запитання, якою найхарактернішою рисою володів Ваш син?
-Він квапився жити…Інколи я думала: «Ну, куди ти квапишся?... Не гони коней!... Ще встигнеш…» - А, воно, бачите, і не завжди так виходить, як думаєш…
Крім того, коли Коля подорослішав, у нього почали активно проявлятися лицарські якості: він вважав за честь вручити пані квіти, пропустити в дверях чи відчинити дверку авто… Можливо відчувався військовий вишкіл…Але в будь-якому разі мені було дуже й дуже приємно від цього…
Коли син навчався в школі, я думала, що він – вредненький, бо того не послухає, інше не зробить… Але жодний педагог на нього не ображався і на ображається…
Правда, Коля був гіперактивний у квадраті, але добрий… Висидіти цілий урок мовчки в сина аж ніяк не виходило, бо його «полонив» фонтан енергії…
Пам’ятаю, якось скаржився Коля, що змушений був на відкритому уроці просидіти цілих сорок п’ять хвилин мовчки, то ж усю перерву він вистрибав, компенсовуючи «прогаяне» на уроці… А якщо образив когось із учителів, то завжди відчував ніяковість і розумів це. Тож часто син брав квіточку, йшов до вчителя і абсолютно свідомо, без будь-якої незручності, вручав її, перепрошуючи…
Пригадую, як учителька філології Віра Іванівна Оленіч після трагедії написала поезію, в якій змалювала даний епізод: якось у реальному житті Коля щось не виконав, а на вечір прийшов до її дому з трояндою…
…Взагалі-то син був людяний і добрий…Я коли переглядала синові світлини, прийшла до висновку, що на кожній із них він усміхається… Немає жодної світлини, щоб Коля був серйозним… Це, напевне, про щось говорить…
Крім того, син любив працювати. Деяких людей потрібно спонукати до праці, а він сам шукав, що потрібно зробити і отримував від цього задоволення… Коли був на канікулах, то щовечора писав собі завдання на наступний день. Наприклад: сінник розібрати, лавку зробити й установити тощо.
Перебуваючи на канікулах, розпорядок дня не порушував і вставав о 05.30. Я, зазвичай, запитувала: «Чому, синок, ти так рано встаєш на канікулах?» - А він у відповідь: «А як же, мамо, тренуватись буду. Не хочу порушувати розпорядок». Ось так за роки навчання змінилась свідомість сина…
Крім усього цього, Коля був наполегливий…Інколи я його про щось просила, а йому це зовсім не імпонувало. І щоб не сваритися зі мною, син говорив: «Добре… (аби я не хвилювалась)» - А сам робив те, що запланував…
-Які захоплення мав Коля?
-Захоплювався спортом і любив техніку, але батько дуже боявся за його безпеку та життя. І тому не дозволяв Колі користуватись автомобілем і продав мотоцикл…
Але тільки-но помер батько Коля підійшов до авто, сів і поїхав. Я – аж оціпеніла… «Як ти навчився?» - запитую. – «Я дивився і все давно зрозумів».
А коли син навчався в Харкові, то вони з другом продали кожен свої «Жигулі», купили спільне авто і таксували Харковом, заробляючи додаткові кошти…
-Тетяно Михайлівно, кажуть, Коля зустрічався з Владою ще з 9-го класу?...
-Так, з 9-го…До одруження вони пройшли довгий шлях випробувань, адже як Коля, так і Влада довго навчались і навчання їх було в різних містах. Коля навчався в Харкові, а Влада – в Полтаві. Вона отримала спеціальність стоматолога й нині працює в Прилуках. Відгуки людей про її роботу гарні. Вона дуже уважно ставиться до пацієнтів.
-За яких обставин трапилась трагедія, адже це були тренувальні навчання курсантів-льотчиків?... Як таке сталось?...
-Планувались польоти для 11-ти курсантів, але з якихось причин трапилась накладка: мали летіти курсанти 3-го і 5-го курсів (9-ть із третього і 11-ть – із п’ятого), а також мали бути два пілоти і два штурмани. Людей було значно більше, аніж передбачено.
Перший день відлітали нормально, а на другий – відбувся зрив літака, а при падінні в нього ще й відірвався «хвіст»… Це трапилось, кажуть, через технічну несправність…
-Диверсія, халатність чи несправність?... - запитую.
-Хтозна… Про це ніхто не знає… Всі хлопці загинули, крім одного, який перебував у «хвості»… Він залишився живим…
-Мабуть це була жахлива смерть?...
- Я бачила тіло сина… Воно було повністю обгоріле… Шкіри не було,… але м’язи не були роздроблені від падіння…
Я запитала командира: «…Напевно, хлопці пережили страшенні муки?...» - А він мені й каже: «Ні…Після розриву літака і при його падінні люди втрачають свідомість і смерть для хлопців наступила у несвідомому стані… Вони болю не відчували…»
Хочу зауважити: коли таке непоправне горе трапилось, приходило багато людей: знайомих і не дуже знайомих, і всі висловлювали співчуття, розповідаючи про доброту Миколая. Особливо акцентуючи увагу на допомозі людям старшого віку.
Я дуже вбивалась за сином, але мені було дуже приємно, що люди так високо оцінювали мою дитину, так характеризували його, так хвалили… Навіть у церкві… й там – хвалили, на вулиці - хвалили… Люди приносили кошти і прагнули допомогти усім, чим могли… Я не сподівалась на таке…
Я щиро дякую людям, своїм односельцям, дякую Долі й Богу за сина. Всі ми разом: родина, суспільство, освітні заклади, у яких він навчався, сформували його Людиною з великої літери. Він прагнув допомогти всім і це – відрадно…
Синочок! Ти завжди будеш у наших серцях і душах!
Герої не вмирають!
Слава Україні! Героям слава!
Владислава В’ячеславівна Род, дружина Миколая:
-Пані Владо, будь ласка, розкажіть усе, що Ви вважаєте за потрібне, про свого чоловіка – Миколая Микитченка.
-Зустрічались ми ще з 9-го класу. Він був на рік старший за мене. Я – 1999-го року народження, а він – 98-го. Але в нас були спільні інтереси й захоплення.
-Які?
-Я й Коля любили мати багато друзів… І нині наші спільні друзі відвідують мене і ми дружимо…Ми з Колею виросли разом і тому це наклало свій позитивний відбиток…Ми часто їздили до лісу, на річку чи на рибалку.
Обоє любили спорт, захоплювались плаванням, любили легку атлетику. Коля в юності захоплювався дзюдо і відвідував спортивну секцію з цього виду спорту…
Чоловік оперативно виконував будь-яку роботу по дому та господарству, і з великим задоволенням робив це…
-Владо, кажуть, що Коля був специфічною людиною. Він міг будь-кому сказати все те, що вважав за потрібне, або те, що людина заслуговувала?...
Чи при одруженні не стала вам на заваді своєрідність чоловіка?... Чи не боялися Ви вийти заміж за людину, яка, як кажуть у народі, «поре правду-матку прямо в очі?…»
-Ні, не боялась, адже зустрічались ми аж 8 років. За цей час ми вивчили одне одного і зрозуміли, що маємо багато спільних рис і уподобань. Ми зрозуміли, що створені одне для одного. Я пересвідчилась, що ми – доповнювали один одного. Я вважала Колю ідеальним чоловіком і справді він був таким. Коля відповідав усім моїм вимогам…
-Якою найхарактернішою рисою володів Коля, яка Вам імпонувала?
-Доброта. Чоловік був доброю й справедливою людиною. Він міг будь-кого поставити на місце…
-Які у Вас були і залишаються стосунки з мамою Колі, Тетяною Михайлівною?
-Були й залишаються дуже гарними. Ми дружили й дружимо з Тетяною Михайлівною… Я щиро вдячна їй за сина, справжнього патріота України, справжнього героя України, справжнього українця-лицаря.
Я пишаюся своїм чоловіком!
Колю, дякую тобі за те, що ти був у моєму житті, що ти був саме таким: справжнім чоловіком, справжнім лицарем, справжнім військовим. Ти – захищав Україну в свої 20-ть, якби було все добре, ти б захищав її й нині…
Знай, я пишаюсь тобою. Ти – найкращий!
Слава ЗСУ! Слава Україні! Героям слава!
Світлана Василівна Биченко, вчителька початкових класів Колі:
:-Пані Світлано, яким закарбувався у Вашій пам’яті та Вашій душі образ Миколая Микитченка?
-Світлий, добрий, позитивний хлопчик, добряк від народження, навчався – добре і Коля залишив у моєму серці і моїй душі найблагородніший слід.
Навчаючись у старших класах, при зустпічі зі мною Коля завжди щиро вітався, зупинявся, цікавився моїми справами та справами класу, який я вела.
Коля дуже захоплювався спортом і велику частину свого вільного часу приділяв спорту. Тобто, Коля щоденно виконував якісь нескладні спортивні конструкції і показував їх учням. Щоденно стояв на голові… У цей момент завжди довкола Колі збиралися глядачі і захоплено спостерігали…
Валентина Володимирівна Кузьменко, класний керівник, учителька української мови та літератури:
-Яким Ви пам’ятаєте Колю?...
-Веселий, життєрадісний і шкоду робив так, що ображатися на нього було неможливо. Дуже доброзичливий, працелюбний, вихований. Він мав культ поваги до людей старшого віку. Це нині дуже й дуже рідкісне явище.
Запитаєте, як це можливо? … А, виявляється, можливо. Напевне таким потрібно народитися, бо інакше не вийде…
Лейтмотивом у шкільному житті Миколая були – шкода й добро, які межували між собою… Але, яка це шкода?... Це – звичайнісінький непослух звичайнісінького школяра…
Коля був унікальною дитиною: зробив шкоду і тут же, без затягування часу, вибачався…Умів дружити з цілим класом…
Захоплювався спортом: легкою атлетикою, футболом, волейболом.
Був дуже активний і брав участь в усіх шкільних заходах і цим саме він, Коля, вирізнявся серед інших дівчат і хлопців класу.
Словом, Коля Микитченко був дуже позитивною дитиною.
Шкода, що так рано від нас ідуть на небеса найкращі…
Слава ЗСУ! Слава Україні! Україна – перед усе!
Вперед, до ПЕРЕМОГИ!
Віра Іванівна Оленіч, заступник директора Журавського ЗЗСО І-ІІІ ст., учитель зарубіжної літератури:
-Віро Іванівно, будь ласка, розкажіть щось оригінальне, мало кому відоме, про життя Колі Микитченка?...Люди кажуть, що він був дуже оригінальною людиною… В чому його оригінальність?...
-На похороні я зачитала поезію, в якій показала весь духовний світ Миколая, образно кажучи, його цікаву зовнішність, його блискавичну реакцію на події, його високий духовний світ і його тонке бачення Всесвіту…
Природа, Бог і Доля - такі параметри поєднуються вкрай рідко і лише в окремих, Богом виокремлених людей…Тож, як на мене, такою людиною і був Миколай Микитченко…
Коли я пригадую його навчання в середніх класах, то можу сказати: розбишакуватий був хлопчик. Але дуже й дуже добрий і навіть ніжний.. От, уявіть собі таку особистість!...Чи можете придумати?... Напевно, ні…
Коля був красень у прямому розумінні слова: білявий, статний, високий, усміхнений, веселий, позитивний, голубоокий, спортивний, з добре окресленими біцепсами та прекрасною виправкою… Словом, справжній український лицар, на якого постійно оглядалися та сушили голову двічата…
Як учителька зарубіжної літератури я увесь час спостерігала за ростом, розвитком Миколая і подумки порівнювала його з тими класичними Героями-Лицарями, які учні вивчали за шкільною програмою…
Чим старшим ставав Коля, тим більше він намагався вбирати в свою душу й серце все класичне, все – найкраще: він легко й невимушено один із перших хлопчиків класу почав відчиняти двері дівчаткам і пропускати їх уперед, рано навчився танцювати вальс і запрошував дівчаток. Мав вишуканий одяг… Тобто стиль нашого життя не спонукає нас до вишуканості, а тут хлопчик сам до цього прагне…
Із Владою Коля почав зустрічатися з 9-го класу… Вона була красива й дуже правильна дівчинка… Але Коля ніколи не соромився ходити з нею за руку, підтримувати її, пропускати вперед… Тобто він намагався бути і дійсно був справжнісіньким лицарем…
Дуже шкода. Що проклята війна забирає цвіт української нації.
Слав Україні! Героям СЛАВА! Вперед, до ПЕРЕМОГИ!
