Неперевершений оратор і педагог
До 90-річчя Миколи Сіромолота
Преамбула до зустрічі…
Як часто нам випадає нагода послухати виступи славетних ораторів?...
«Певно, ні…» - зниже плечима невибагливий слухач. – «Та мабуть нині в цьому й особливої необхідності немає, адже в наш інформаційний час, - скривиться він, - гаяти дорогоцінні хвилини аби послухати оратора – це невиправдана розкіш, бо всі квапляться заробити гроші. Тож у будь-яку мить - увімкнув диво техніки і до твоїх послуг - розмаїття новин…»
Нині - не те, що в давнину… Тоді оратори збирали тисячні натовпи і були найповажнішими людьми, бо володіли секретом впливу на інших – словом.
Але, якщо говорити предметно, то протягом багатьох років, навчаючись і навчаючи інших, виступаючи і слухаючи, спілкуючись і переконуючи, я завжди звертала особливу увагу на вміння людини володіти ораторським мистецтвом, постійно намагалася збагнути його таємниці. І скажу чесно: рідко зустрічалися люди, які б сповна опанували цю стежину. Проте понад сорок років тому я зустріла могутню постать, сильну й дієву особистість, оратора від Бога і знаного в окрузі педагога – Миколу Яковича Сіромолота, тодішнього директора Варвинської десятирічки.
Його сміливо можна назвати неперевершеним оратором та славетним педагогом Варвинщини.
Пригадую виступи колег на різноманітних зібраннях (а їх тоді вистачало): говорили кваліфіковано, зі знанням справи, щиро й переконливо, проте присутні з нетерпінням очікували виступ патріарха педагогічної справи – Миколи Яковича. Неквапливо й упевнено він підходив до трибуни. Зазвичай, ґречно звертався до аудиторії, витримавши певну паузу.
Постава, вдале звернення, шляхетні манери, яскравий природний тембр і широкий діапазон звучання, а головне – вміння вдало вар’ювати голосом у будь-якій ситуації, витримувати паузу для підсилення сказаного, поважний помах руки, - усе це формувало в словах Миколи Яковича переконаність і правоту.
Тож після його промови виступати було програшно, а тому я, як й інші мислячі педагоги, розуміючи це, намагалася виступити раніше…
Село моє, для мене ти єдине…
Є на Варвинщині село з милозвучною й красивою назвою – Антонівка. Розташоване воно на підвищенні, де колись протікала річка Субота, притока Удаю, яка з роками пересохла. Чарівна природа Антонівки манить заїжджих своїм розмаїттям і живописністю.
Проте відоме село не лише природним різнобарв’ям, а й людьми. У селі жили й працювали п’ять Героїв соціалістичної праці. Вихідцями з Антонівки є визначні вчені. Добре відома в усій окрузі місцева поетеса Надія Кольцова, яка вже багато років проживає на Київщині.
Саме тут, у простій селянській родині, народився Микола Сіромолот. Батьки дали йому не лише життя, а й привчили до роботи, виховали повагу до людей, вміння переборювати труднощі та випробування.
Мирне життя хлопця, як багатьох мільйонів людей тодішнього Союзу, перервала Друга світова війна, яка в кожну родину принесла горе і втрати. Не обминула вона й родину Сіромолотів. Батько, Яків Макарович, загинув на фронті в 1942-му.
А по війні здібний і наполегливий Микола закінчив Антонівську десятирічку та вступив до Глухівського учительського інституту. Потім відслужив у лавах Збройних Сил, закінчив Черкаський педагогічний інститут, працював учителем у рідній школі. Згодом він став директором, потім працював у райкомі партії та директором Варвинської загальноосвітньої школи, звідки й пішов на заслужений відпочинок.
Таємниця душі ЛЮДИНИ
І ось через десятки років, погожого травневого дня, сидимо ми з Миколою Яковичем у його домашній зеленій альтанці, обплетеній крученими паничами та прикрашеній квітучими мальвами, і стиха бесідуємо:
-Де взявся у мене неперевершений ораторський хист? – задумливо перепитав Микола Якович і по паузі продовжив:
-Багато працював, формував у собі цю особливість. Ніколи не наважувався виступати експромтом, глибоко продумував кожну тезу, акцентуючи голосом, на важливості сказаного.
Ще в юності взяв собі за правило: доносити до людей лише ту інформацію, якою достовірно володів, яка стала частиною моїх переконань, власного життєвого досвіду.
-А що примусило Вас, СМиколо Яковичу, тоді, вкрай молодого директора, задуматися над вправністю виступів?
-Саме той факт, що через десять років після закінчення Антонівської десятирічки, я був призначений туди ж директором, і складно довелося працювати в оточенні колишніх учителів, а потім і колег, які всіляко намагалися продемонструвати той факт, що директор – їхній учень. Я мав сконцентрувати максимум зусиль та знань, аби сформувати в собі неабиякі переконання й організаторський хист, щоб довести всім їм, колишнім моїм учителям, а нинішнім колегам, що я є гідним призначеної посади.
-Чи важко було в перші роки роботи?
-Я отримав школу від Євгенія Петровича Кутового. А він, як відомо, був винятково ерудований педагог, естетично розвинутий та захоплений художньою самодіяльністю.
Зрозуміло, що я мав успішно продовжувати традиції, встановлені ним. Ми організовували концерти, виступав хор і драматичний колектив, випускався «Бойовий листок» - своєрідне віддзеркалення сільського життя.
Педагоги з величезним успіхом ставили спектаклі: «За другим фронтом», «Фараони», «За двома зайцями» та інші. Я особисто брав участь у виставах, власним прикладом показуючи акторську гру. Пам’ятаю, як в одній із п’єс я тісто місив…Крім того, ми з педагогом Володимиром Демченком завжди заспівували. У нашому дуетному виконання особливо полюблялася сельчанам пісня «Берёзы».
А через деякий час для школи мені вдалося придбати вантажівку, пробурити артезіанську свердловину, купити інструменти для духового оркестру, під урочисті, величальні звуки якого, сходилися тоді майже всі мешканці села.
А потім Миколу Яковича очікувало нове призначення: робота в райкомі партії, керівництво відділом освіти, а з 1975-го року і впродовж чверті столітті пан Микола був очільником та першим заступником директора Варвинської загальноосвітньої школи.
Доводилось і ремонтувати шкільну споруду, яка, як на зло, тріснула на наступний день після призначення директором, і будувати гаражі, перекривати дах будівлі початкової школи, замінювати водопровідну мережу, здійснювати газифікацію котельні та ще робити чимало невідкладних справ.
Тож із часом у результаті небаченого самовдосконалення Микола Якович досяг вершин слави, ставши авторитетом громади, геніальним педагогом та неперевершеним оратором, якого народила Варвинська земля.
-Миколо Яковичу, з огляду на те, що близько п’ятнадцяти років пліч-о-пліч я працювала з Вами, знаю, що Ви все своє життя багато читали і продовжуєте читати, любите поезію, а «Євгенія Онєгіна» знаєте майже напам’ять. Знаю, що Ви ще й пишете поезії… Коли пробудилося це захоплення?
-Ще з юності, як працював директором Антонівської школи. Тоді ж і розпочав публікувати в районці свої віршовані витвори. Пригадую, їх дуже полюбляв тодішній поетичний корифей Петро Жулай.
-Які теми до снаги?
-Усмішки, громадянське звучання і безумовно – кохання.
-Пригадую, Ваш «Гімн випускникам» на музику Ніни Савченко багаторічно звучав на випускному.
-Так. – І Микола Якович молодечо й захоплено процитував:
Мов дивний сон, шкільні літа
Пішли від нас в минулий час.
Та юність з нами золота,
І їй звучить прощальний вальс.
Святковий вальс, чарівний вальс
Звучить, як гімн шкільним рокам,
Звучить для вас в останній раз,
На згадку всім випускникам…
-Вельмишановний Миколо Яковичу, Варва і варвинці пам’ятають та глибоко цінують Ваш «Гімн Варви» на слова Анатолія Варфоломієва, який став урочистою, величальною піснею, символом Варви:
Живи, мала Вітчизно мила!
Як кріпость Варин, ти зуміла
В історію звитяг на всі віки
Вписати славні сторінки.
Квітуй земля хлібів і нафти!
Грими звитяго козаків.
Щоб в ріднім краї завжди щастя
Було у наших земляків.
Ми, варвинчани, маєм право
На честь, на гідність і на славу.
І як борці за щастя й волю,
Своєї Варви творим долю!
-Дорогий Миколо Яковичу, найшанованіший наш друже та істинний патріоте Варвинської землі! Ваші побажання варвинцям, які Вас люблять, шанують та глибоко поважають, цінують Вас та Вашу неперевершену мудрість.
-Примножувати риси людяності, адже цивілізація в цілому йде по шляху прогресу. Вважаю, найбільше випробування – залишатися Людиною і це вдається лише тим, хто на перший план не ставить власні життєві втіхи, а намагається наполегливо йти вперед.
А колегам бажаю по-справжньому любити дітей і постійно самовдосконалюватися.
-Чи бачите Ви, так би мовити, світло, в кінці вітчизняного суспільно-політичного та економічного тунелю?
-Сподіваюсь і вважаю, що світло настане лише тоді, коли керівна еліта України сповна оволодіє державницькими ідеями і буде сповідувати їх у власній практичній діяльності та намагатиметься сприяти поступальному ходу історії.
Ось такий Микола Якович Сіромолот, життєвим кредом якого були і залишаються цікаві рядки: «Никогда не выделяться, больше значить, чем казаться». І в них – увесь він, титан думки, духу й слова, неперевершений оратор і славетний педагог, якого народила древня Варвинська земля.
Валентина Саверська-Лихошва, селищний голова,
Марія Качаєва, голова ради ветеранів
