Обірвана молодість… Олександр Лях
Скільки життів, молодих і квітучих, обірвала війна…Війна, яку майже ніхто не передбачав, у яку майже ніхто не вірив. Хто ж міг подумати, що в XXІ столітті розпочнеться війна?... Невже мешканців Європи нічому не навчила Друга світова, яка «втягла» в свої обійми понад 60 держав світу?... Невже всі ми не зробили висновок?... Невже історія не повторюється?... Якщо проаналізувати історію воєн, то переконливо можна констатувати: історія неодмінно повторюється, але з певною періодичністю…
Якщо порівняти події напередодні Другої світової і нинішні, то вони схожі один в один і не потрібно бути істориком, щоб не побачити цього. Якщо нині не зупинити Путіна, як колись Гітлера, то пів Європи буде підкорено… Люди, подумайте про це!...
***
… Дворічний хлопчик настирливо просить у бабусі алюмінію. Здивована бабуся збивається з толку і не може зрозуміти, що потрібно внуку.
Ну, покажи, Сашику, - говорить старенька, - що ти хочеш, відкриваючи холодильник. – І малий показує на …аличу.
…А в першому класі цей же хлопчик замість слова «вишня» написав «хероямі», - здивуванню вчительки і мами не було меж..
Тож, не буду довго інтригувати: військовослужбовець, патріот України, орденоносець, справжній герой України та своєї малої батьківщини – Варвинщини – Олександр Анатолійович Лях.
Коротка біографічна довідка
Народився Олександр Анатолійович Лях 20 лютого 1996 року в с. Світличне Варвинського району Чернігівської області.
Навчався в школі.
2016-го року – закінчив Дігтярівський професійний ліцей, за спеціальністю «Слюсар із ремонту сільськогосподарської техніки». Цього ж 2016 року був призваний для проходження строкової служби в Збройних Силах України.
З початком російсько-української війни, 24 лютого 2022 року, був мобілізований до лав Збройних Сил України згідно Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 №69/2022.
Служив стрільцем військової частини А 73 ...
02 березня 2022 року загинув при виконанні бойового завдання між селами Сухополова та Полова Прилуцького району Чернігівської області.
Похований 4 березня 2022 року в с. Світличне Прилуцького району Чернігівської області.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вулицю, на якій проживав воїн, у с. Світличне перейменовано на честь Олександра Ляха.
***
-Яким був Ваш син у дитинстві, юності? Чим захоплювався? Що любив? – запитую я маму Олександра – Оксану Володимирівну.
-Був спокійний, врівноважений, тихий, сором’язливий і, напрочуд, щедрий. Ніколи й нікому не створював проблем…Дуже любив батьків і я не пам’ятаю жодного прикрого випадку. Коли розпочав самостійне життя і почав працювати, неодноразово давав нам гроші. Пам’ятаю, одного разу дав аж 5 тисяч гривень.
Пригадую, у шкільні роки діти вибили в класі вікно. Вчителька запросила нас із батьком до школи і ми, вибачившись, вставили шибку, проте, як вияснилось пізніше, вікно вибив не Саша, але він, навіть, не подумав виправдовуватись.
***
-Син рано почав працювати, - продовжує мама. – Був великим трудоголіком… Після школи поступив у Дігтярівський професійний ліцей, який успішно закінчив, отримавши спеціальність «Слюсаря із ремонту сільськогосподарської техніки». Деякий час працював у СТОВ «Дружба-Нова» («Кернел») охоронцем.
Пригадую, як Саша неодноразово повторював: «Мам, хоча б швидше закінчився вечір і я знову піду на роботу… - Я такої щирої, невдаваної відвертості ні від кого більше не чула. Мабуть йому було комфортно на роботі, бо інакше б син не вів себе подібним чином… - зробила висновок пані Оксана.
-Саша вмів дружити і цінував дружбу. Його друг влаштувався монтажником пожежних машин на Ладанський завод ППО. А за кілька тижнів Саша попросив, щоб той допоміг і йому туди ж влаштуватись.. На заводі працівники так полюбили Сашка, що за кілька місяців його фото вже не сходило зі шпальт газет та не знімалось із Дошки пошани.
Потім він відслужив в армії і знову повернувся на завод. А тут – 24-те лютого 2022-го…Проснувшись зранку 24-го, я, - розповідає мама, - зателефонувала до сина в Ладан: «Синок, ти знаєш, що – війна?...». – «Знаю», - лаконічно відповів Саша.
О 9-й ранку Олександра викликали до Центру комплектування і соціальної підтримки і дали час для збору… Хлопці роз’їхались по домівках збиратися…
…Мама негайно поїхала у Варвинську «Аврору» і купила все необхідне, чого не вистачало вдома…Почувши про таку ситуацію, в односельців спрацювало споконвічне почуття національної єдності, то вони почали приходити і приносити все необхідне. Наостанок, мама дала ще й 1000 гривень… Думала, може потрібно буде, хоч цигарок купити?... Правда, де?... Хтозна…І їх із другом дитинства Сергієм Тарасенком, з яким ще до війни працювали на заводі, забрали до війська. Саша двічі попрощався з мамою та рідними, а пані Оксана двічі перехрестила його…
Тож, коли через деякий час Сашка привезли «на щиті», то в кишені його одягу було нерозтрачених 600 гривень…
…Першу ніч після мобілізації хлопці переночували в приміщенні колишньої дитячої колонії в Прилуках. Тут до Саші підійшов односелець Ігор Тетянишко: «Ну, що, земляче, будемо служить?...» Їх забрали до підрозділу територіальної оборони, який невдовзі перекваліфікували у військову частину А 73…, а зранку хлопців відправили під Ічню, адже рашистські танки вже сунули з Сумського кордону через Плиски, Велику Загорівку на Ічню… Саша був стрільцем у військовій частині.
Рідко хто із хлопців скаржився на страх чи важкість ситуації… Всі мобілізовані чітко розуміли: йде війна і вони захищають Україну… Тож на питання мами: «Синочок, як там?» - Саша, зазвичай, лаконічно відповідав: «Рашисти сунуть…» - і все…
А коли ситуація стала критичною і рашисти вступили на Ічнянщину, Сашко зателефонував мамі: «Вони вже тут… Ховайтесь у погріб» - і відключився…
Події розгортались так стрімко, що тероборонівці не встигли навіть окопатися, не говорячи про те, що були лише з автоматами, а рашисти повільно рухались на танках та бронетранспортерах… Вороги, демонструючи свою зверхність, безпечність та непереможність, повилазили навіть на верх техніки, повсідались і з цікавістю розглядали місцевість
За словами свідка окупації Ічнянщини головного бухгалтера відділу культури Наталії Миколаївни Ющенко, яка перебувала тут, у селі Припутні Ічнянської громади, впродовж місяця, доглядаючи за хворим батьком,
Коли перше враження і шок пройшли, мешканці почали пиляти дерева і завалювати ними дороги, щоб ворог не пройшов, але рашистські танки безперешкодно розгорнули колоди і пішли далі.
За підрахунками мешканців, в одній із наших колон було 137 одиниць техніки…, В селі Припутні не порушувався телефонний зв’язок і люди комунікували між собою. Коли ворог вступив у Крупичполе, мешканці телефонували старості в Припутні, а той об’їжджав село і попереджав людей.
26-го лютого в селі пропало світло, бо вороги перебили лінію, а в с. Дорогінці мешканці підірвали вороже авто, за що рашки розбили школу, завалили старий міст через річку Удай, інтенсивно вели обстріли населеного пункту та мародерили.
Прилітали ворожі гелікоптери, сідали на поле з кукурудзою, попередньо обстрілявши його і пересвідчившись, що наших там немає, забирали поранених рашистів та скидали своїм їжу. Потім вони наводили дула військової техніки на мирних жителів та на їх будинки, щоб залякати людей, а також підпалили ліс, ліс і поле, засіяне кукурудзою. Жахлива була картина… Здавалось увесь світ горить, палає і нема йому кінця-краю…
Довгих двадцять днів у селі Припутні не було продуктів харчування, ніхто нічого не завозив…А через декілька днів окремі мешканці почали з трудом прориватись в Ічню, щоб закупити й привезти продукти населенню, і роздавали їх по списку на всіх 364-х осіб по пів хлібини та по 140 г. олії.
Війна згуртувала сільчан, вони стали дружнішими та милосерднішими, допомагали один одному.
У село Вишнівку із Припутнів їхали чоловік і дружина, щоб поховати свого старенького батька. Ворожа танкова колона йшла дорогою, подружжя зупинилось на обочині, відкинувши велосипеди, а щоб рашисти їх не зачепили, ще й попадали на коліна. Колона кадирівців пройшла, але останній танк, зупинившись, розстріляв бідолах, не подивившись, що ті стояли на колінах. Двоє дітей залишились сиротами.
А обстановка на передньому краї становилась ще напруженішою: вдалині, на відкритій місцевості, з’явились ворожі танки. Відстань від танків до захисників була чимала, до кілометра. Ворогу було видно захисників, як на долоні. Спереду хлопців розміщувався блокпост. Друг Сергій крикнув Сашкові: «Ти – прикривай, а я побіжу на блокпост…» А коли повернувся, то Сашу вже «прошила» ворожа куля. Сергієві показалось, що друг іще живий. Він кинувся до нього і почав трясти, але очі… вже закрились…».
Після трагедії Сергій зателефонував до дівчини Сашка, прошепотівши: «Настю, Саші немає…»
-А мені сповістила цю жаливу звістку Настя, - говорить Оксана Володимирівна. - Через деякий час тіло Саші забрали з поля бою і відправили в Прилуцький морг. Забирали сина з моргу батько з хрещеним, попередньо випивши по сто грам, бо інакше людська психіка не витримає, і поїхали в морг.
-А коли мені довелося сказати про це бабусі Саші, моїй мамі, - говорить Оксана Володимирівна, - то та, бідолашна, наче з глузду з’їхала: чотири дні не їла, не пила, говорила невпопад і не впізнавала нікого…Та, слава Богу, відпустило…
-Зі мною, - відверто зізнається мама, - також казна-що творилось. Коли чоловік зателефонував, що вже везуть тіло, я з відчайдушним криком кинулась за село, на зустріч ритуальній машині.… А потім я цілу ніч сиділа біля сина, грівши його руки своїми…Чомусь працівники моргу поклали разом із тілом й одяг Саші. Це був не одяг, а шматок розтерзаної і пошкодженої кулями, землі… Краще б я його й не бачила, адже цей одяг ввижався мені упродовж кількох місяців.
На похороні всі люди плакали. Не випускала кілька днів із рук Сашкове фото і його дівчина Ірина, а друг Сергій – взагалі розгубився і не дуже розумів, що з ним коїться. А після поховання я ще довго ходила вулицями села й гірко думала, побачивши людей: «Уесь світ – живе, а моєї дитини немає…» В заспокоєння люди, зазвичай, говорили: «Треба було не пускать…». Але як, не пускать?... Син – дорослий, він відслужив термінову службу, він захисник, стрілок… А хто ж тоді, якщо…?
Після похорону Олександра його сестра Анастасія, добре подумавши, сказала мені: «Знаєш, мамо, мабуть існує Доля в людини. Наш Саша в дитинстві дуже хворів і був у небезпеці; в підлітковому віці через невдале видалення зуба він також опинився в Чернігівській обласній лікарні і був на волосинці від смерті, а помер … на фронті, як Герой… Мабуть так мало бути… Мабуть у нього така доля…
-Шановна Оксано Володимирівно, Ви розповідали мені, що Саша був на диво слухняною дитиною. Скажіть, будь ласка, чи виховували Ви, як мати, в ньому терпимість, урівноваженість, самоволодіння?
-Ні. Це, напевне, далося самою Матінкою-Природою, тобто генетично. Від самого народження і до дорослості ми з батьком ніколи і ні в чому не відмовляли дітям, звісно, коли мали фінансову можливість.
Дві бабусі Саші мали земельні паї і переписали їх нашим дітям. Тож, за один із них ми купили синові автомобіль «Шевроле». Яка ж то була радість!... Він із нього не вставав.
Тож, шановні батьки, - звертається Оксана Володимирівна, - не жалійте для своїх дітей нічого, якщо є можливість, бо можете й пошкодувати про це…
За проявлену мужність при обороні Прилук Указом Президента України Олександр Анатолійович Лях був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Вручав орден начальник військової частини, у якій служив Олександр.
-Оксано Володимирівно, яка була мрія в Саші і чи здійснилась вона?
-Звісно, ні. Саші було вже 26 років і він хотів одружитись. Він сім років зустрічався з дівчинкою, і обоє прагнули бути разом до кінця своїх днів, але, виявляється, не судилось…
-Що Ви робите в пам’ять про сина?
-Ми з чоловіком встановили пам’ятник, щодня відвідуємо могилку, носимо туди квіти та цукерки, зібрали спогади про сина, у будинку щодня зранку я запалюю свічку і молюся за Сашика, у квартирі організувала своєрідний іконостас із синових фотографій, зустрічаюсь із школярами…
-Багато людей, - продовжує мама, - які заходять до нас, запитують: «А, може, не потрібно було б виставляти фотоіконостас та свічку в квартирі, адже це постійно нагадує про сина?...» Але мені легше, коли я бачу його фотографії. Мені здається, що син – живий, він – поруч, він – біля нас і ми з батьком зовсім на розлучалися з ним.
