Світла й прекрасна особистість Єфременко Владислав Ігорович
Готуючись до написання чергового нарису, я зв’язуюсь із багатьма респондентами, щоб довідатись про їх думку з приводу того чи іншого героя. Крім того, я вважаю, для об’єктивності образу головного героя потрібно кілька полярних думок і лише тоді вималюється реальна особистість.
Тож, як завжди, я поговорила з кількома людьми, які знали Владика Єфременка, навчались або навчали його, чи служили з ним. І всі вони в один голос стверджували: Влад був світлою й прекрасною людиною, сповненою оптимізму, віри в себе, любові до людей та життя…
Таким Влад Єфременко залишився в пам’яті всіх, хто знав його.
Біографічна довідка
Єфременко Владислав Ігорович народився 25 жовтня 1997 року в м. Первомайськ Миколаївської області. Потім батьки переїхали до смт Варва. 2015-го закінчив Варвинську ЗОШ І-ІІІ ст. №1. Навчання продовжив у Прилуцькому агротехнічному коледжі, здобувши спеціальність електрика.
У жовтні 2020-го вступив до ЗСУ за контрактом. Проходив службу старшим солдатом, командир відділення.
9 квітня 2022-го зник безвісти. 7 липня 2023-го тіло було ідентифіковане. Загинув у с. Сулигівка Ізюмського району Харківської області.
Похований 13 липня 2023-го в смт Варва Чернігівської області.
***
-Яким був у дитинстві та юності Владик? Чим захоплювався? Як і де навчався? Що любив і чого, можливо, недолюблював? – запитую я маму Влада Єфременка Надію Володимирівну.
-Був дитина як дитина. В дитинстві разом із батьком та зі мною їздив на рибалку. Закінчив школу. Вступив до Прилуцького агротехнічного коледжу (колишній гідро). Потім з’явився комп’ютер та різні електронні ігри…
-Де працював?
-Після закінчення навчального закладу в молодих спеціалістів відсутнє перше робоче місце… Вони мають самі себе влаштовувати на роботу. Тож, без певних зв’язків та протекції, гідної роботи не вдалося знайти і Владик вирішив поїхати випробовувати долю до Польщі. Проте там, як виявилося, обіцяли одне, а реально запропонували зовсім інше. Така несправедливість дуже обурила та образила хлопця і через певний час він повернувся назад.
А ще раніше Владик двічі їздив до Франції, у Париж, робити внутрішні ремонти в квартирах та будівлях. До речі, він із будівельною командою робив частковий ремонт навіть у Версалі.
Та впродовж усього цього часу дуже «тягло» в Україну, туди, де, умовно кажучи, закопана пуповина.
Але, як відомо, якщо людина втратить роботу, то в умовах Варви її знайти не дуже щастить. А тому ситуація складалась таким чином, що ми з сином періодично їздили працювати в Київ та за кордон (Німеччина й Італія – я, Франція й Польща – син).
Дома в нас залишалася бабуся Тамара Миколаївна, котра через хворобу потребувала догляду, і донька Ліза, молодша за Влада на десять років. Син спільно з батьком опікувались домом та господарством.
-Як пішов до ЗСУ: добровольцем чи мобілізували?
-Добровольцем у 2020-му році. Після складання тестів та випробувань потрапив у 95-у Житомирську окрему десантно-штурмову бригаду.
-Що за тести складав?
-Біг, фізкультуру та психологічний тест…
***
95-та Житомирська окрема десантно-штурмова бригада у 90-х та 2000-х роках брала участь у міжнародних навчаннях та миротворчих місіях під егідою ООН.
2014-го бригада в числі перших була піднята для відбиття російської агресії. Її військовослужбовці брали участь у боях за Слов’янськ та на інших напрямках Сходу України, здійснили багатокілометровий рейд тилами ворога. З 2016-го року бригаду переформовано в десантно-штурмову, підсиливши танковим підрозділом.
Із жовтня 2014-го 4 рота 2-го батальйону зазначеної бригади брала участь в обороні Донецького аеропорту.
21 листопада 2013-го 95 бригада отримала почесне звання «Поліська».
***
Після відбору Владислава до 95-ї бригади, він пройшов навчання в Житомирі, Херсоні та на Яворівському полігоні під Львовом, по завершенню якого хлопцям дали відпустку, і в жовтні 2021-го їх відправили під Донецьк.
Повномасштабна війна Росії проти України застала Владика в Житомирі. А потім їх відправили на захист Гостомельського аеропорту
Тут вперше необстріляні воїни побачили смерть, «200-х» і справжній наступ рашистів...
Влад був командиром відділення.
Бої за Гостомельський аеропорт
Бої за Гостомельський аеропорт почалися 24 лютого 2022-го в перший день російського вторгнення в Україну за контроль над стратегічно важливим аеропортом «Антонов», що біля смт Гостомель. Бої з перервами тривали до 27 лютого. Аеропорт атакували російські гелікоптери, які висадили десант.
ЗСУ відбили аеропорт, а через день рашисти знову атакували його. В ході бою ЗСУ знищили нападників і пошкодили злітно-посадкову смугу, що не дало можливості ворожим літакам ІЛ-76 переправити основні сили в аеропорт Гостомеля. Пізніше орки зайняли територію аеропорту, але вже не могли нею користуватися для прийому своїх літаків.
Станом на 21.00 год. 24 лютого 2022-го року ЗСУ відбили Гостомельський аеропорт. До 6-го березня включно йшли запеклі бої за летовище.
Військовий підрозділ, у якому служив Влад, потрапив в оточення, але успішно був виведений того ж дня вечором.
***
15 березня 2022-го військову частину, в якій служив Владислав Єфременко, було відправлено на Харківсько-Донецький напрямок: Слов’янськ, Костянтинівка, Кам’янка та с. Сулигівка…
м. Костянтинівка. 7-го вересня 2022-го рашисти вдарили по ринку м.Костянтинівка. Там було велелюдно… Результат удару – 16-ть загиблих і 33-є поранених. Так орки привітали мешканців міста із 80-річчям визволення від німецько-фашистських загарбників.
с. Кам’янка знаходиться на правому березі р.Сіверський Дінець, у 2-х км від м.Ізюм Ізюмського району Харківської області.
З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну в селі відбувались запеклі бої, внаслідок яких не залишилось жодного вцілілого будинку, а в підвалах лежали тіла вбитих мешканців.
Рашисти прагнули захопити Харків, друге місто в Україні, а с.Кам’янка стало їм на заваді. Протягом кількох місяців село та прилеглі райони зазнавали авіаударів, артилерійських дуелей та перестрілок на вузьких вуличках населеного пункту.
Село перетворилось у не придатне для життя. Восени 2022-го його звільнили ЗСУ.
с. Сулигівка – це невеличкий населений пункт на Харківщині. Площа – 1 квадратний кілометр і 200 чоловік населення. Село стало ареною запелих боїв. Тут росіяни втратили понад сто осіб і Сулигівка стала для них «братською» могилою. Оборона тривала 12 днів і останні три дні – під нещівним вогнем ворога.
Бої були настільки запеклі, що іноді наших та російських військових відділяла всього лише стіна або паркан.
За словами учасників бою за село, такої величезної кількості спаленої військової техніки воїни не бачили у жодному населеному пункті України. Село зруйноване настільки, що немає де навіть сховатися від дощу, а довколишні поля - всі заміновані.
***
-Надіє Володимирівно, Ви, напевне, з’ясували обставини останнього бою Владика?...
- Так… Це було 7 квітня 2022-го року між 16.00 і 18.00 год. в с. Сулигівка Ізюмського району Харківської області.
-Як уже відомо, коли розпочалась російсько-українська війна, Влад перебував на фронті, а ми родиною в перші дні війни евакуювались до Німеччини. Впродовж цього періоду син телефонував до нас і лаконічно говорив: «Все добре», «Все нормально», «Живий і здоровий» або листувалися в «Телеграмі».
Останній раз зателефонував 1 квітня 2022-го. Потім зв’язок обірвався… Я почала хвилюватися… Зв’язку не було… Я зателефонувала до командира… Також – павза… Лише 13 квітня ввечері зателефонували з військової частини і сказали, що Владик загинув… У ході бою за село Сулигівку в серце синові влучила снайперська куля…
Село було зруйноване, розвалинами стояли лише дві хати. В одній із них і перебували наші хлопці. Вони відстрілювалися… і тут у Владика заклинив гранатомет. Він блискавично його перезарядив і висунувся, щоб вистрілити, проте ворожа куля зрекошетила і потрапила Владу прямісінько в серце. Він загинув на місці.
Наші не встигли забрати тіло, але залишили геолокацію, по якій майже через рік було знайдено тіло Владика. Місце бою зайняв ворог…
Наступного дня, 14 квітня, ми вирушили в Україну, щоб спільними зусилля разом із рідними та родичами шукати тіло сина.
Майже після річних пошуків тіло було знайдено. У вересні 2022-го с. Сулигівка було звільнено і ми з батьком поїхали туди, щоб на власні очі побачити…
-Як знайшли тіло Владика?
-Наполегливо шукали через усі пошукові структури, канали, організації, благодійників, Інтернет…
Ми з батьком не вірили, що не стало сина… Ми думали, можливо він знепритомнів, а коли прийшов до свідомості, то потрапив у полон…
Потім ми вийшли на Павлоградський пошуково-рятувальний загін «Антарес». А паралельно звернулись до військовослужбовця 95-ї бригади майора Вольського. Його хлопці також займались пошуком зниклих. Тож майже через рік спільними зусиллями загону «Антарес» та хлопців майора Вольського по геолокації було знайдено тіло Владика.
Павлоградський пошуково-рятувальний загін «Антарес»
З початком повномасштабної війни рятувальники із навченими собаками повним ходом розшукували живих і вбитих воїнів не залежно від часу їх зникненняя, адже собаці однаково, коли зникла людина: нещодавно чи кілька років тому, вона працює по запаху.
У громадській волонтерській організації «Антарес» близько 30-ти осіб і 14 навчених собак.
«Антарес» - єдина в Україні пошукова організація кінологічного напрямку, яка бере участь у проєкті Генерального штабу ЗСУ «На щиті».
***
В Ютубі демонструється документальний фільм «Шукачі загублених душ», у якому розповідається про пошуки людей і тіл. Ведуча попросила батьків розповісти про Влада Єфременка. Лише 26 березня 2023 року знайдено тіло Владика. У населеному пункті Барвінкове під Харковом було зроблено ДНК-експертизу і підтверджено висновок.
12 липня 2023-го тіло сина доставлено в морг м. Прилуки, а 13-го – відбувся похорон.
Указом Президента України син нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Правда, орден ще не вручено.
-Безперечно, Владик мав якусь мрію?...
-Мріяв, як усі люди, одружитись, мати власну родину, дітей…
А ось спогади класовода Тамари Семенівни Радченко:
-Владик був зразковою дитиною: інтелектуальний, дисциплінований, добре й залюбки навчався, мав багато друзів, був комунікабельний, винятково безконфліктний і старанний учень, умів завжди і всюди «згладжувати» суперечки і завдяки такій корисній у житті особливості дружив із учнями всього класу.
Батьки проявляли велику активність у вихованні сина та брали активну участь у житті класу, а це дуже необхідно в початкових класах. Пам’ятаю, якось прийшла до школи бабуся Владика – Тамара Миколаївна, а я й кажу її, що учні ставлять сценку про запорізьких козаків і потрібні червоні українські шаровари. Бабуся запитала: «А на коли потрібні шаровари?» - «На завтра», - відповіла. На завтра шаровари були пошиті…
Пам’ятаю, учні навчались у випускному класі і перед випуском прийшли до мене. Розмова зав’язалася про майбутнє продовження навчання. Почали розповідати, хто і куди буде поступати, хто ходить і до яких репетиторів. Тож одна учениця й говорить: «А я в 11-му класі не ходила на математику, бо в 10-му мені це нічого не дало…» - А Владик миттєво й відповів: «Мало ходити… Потрібно вчити»
Інна Олександрівна Скнар, класний керівник Владислава:
-До 5-го класу Владик прийшов дуже скромною дитиною. Але він постійно рік за роком формував у собі особистість і в кінці кінців став як формальним, так і фактичним лідером. А в загальношкільному масштабі був постійним ведучим усіх програм та концертів.
Особливо хочу відзначити: до Владика попередні ведучі були вдягнені офіційно, в костюмах, а він «зламав» стереотип ведучого. Влад став суперсучасним ведучим і в одязі, і в манерах… Це різко кидалось в очі.
Взагалі-то він не боявся виділятися серед учнів і був дуже оригінальною, позитивною особистістю…
Упродовж усіх років навчання любив математику, але в силу фінансового становища родини вступив до Прилуцького гідромеліоративного ліцею.
Був абсолютно безконфліктний учень. Якщо інколи і не виконав чогось, то щиро казав про це, обов’язково обіцяв зробити і робив, а тому ніхто й ніколи не ображався на Влада.
Пам’ятаю, після закінчення ліцею поїхав на роботу до Франції. І, будучи там, організував сестричці Лізі екскурсійну поїздку, аби й вона побачила Європу.
Дуже хотів продовжити навчання… Писав поезії… В основному, як усі молоді люди в такому віці, створював інтимну лірику та поезії філософського звучання…
Про це батько розповідав у документальному фільмі «Шукачі загублених душ»: «У поезії син звертав увагу на жорстокість світу, і запитував нас із мамою, навіщо навчали його доброти й милосердя?»…
А далі батьки переповідали про патріотичні нахили сина, адже ще 2014-го він хотів поїхати на майдан у Києві, але батьки зупинили сина - мовляв, тобі зарано ще. Проте, за словами мами, вони з сином кілька разів їздили на майдан на знак солідарності з українськими патріотами.
Батьки говорять, що у військовому батальйоні, де служив син, була тисяча воїнів, а комбат особисто знав Владика. Напевне, син чимось відзначався і на нього звернули увагу…
Артем Рокочий, друг Владислава:
-Влад був світлою, сонячною, винятково акуратною, чесною і дуже правильною людиною.
Наведу лише один єдиний приклад: бувало, якщо хтось на очах у Влада на вулиці викинув папірець, то друг обов’язково просив того підняти, а для інших хлопців це було нормальним явищем…
Влад умів дружити і робив усе можливе для друзів.
Захоплювався фотографією, в «Інстаграмі» вів власний канал, знімав рекламу, яку в нього замовляли підприємці, робив відео та фото і навіть певний час стриг бороди… Влад любив свою родину і завжди намагався допомогти їй.
Владик дуже любив Варву та Варвинщину, був великим патріотом рідного краю. Ми з ним об’їздили всі села, а особливо маленькі, незаселені хутори, оглядаючи покинуті хати та господарства… Любив рибалку, обожнював походи в ліс чи на природу, дуже любив подорожі Україною та Європою, коли там працював…
Остання моя зустріч із Владом була тоді, коли він мене проводжав на строкову військову службу. Після цього ми більше й не бачились…
Нас, крім дружби та спільних захоплень, об’єднували ще й родинні стосунки: його дядьо, десантник, є моїм хрещеним.
Ось такою неординарною особистістю був військовослужбовець, наш земляк, 24-річний патріот Варви та Варвинщини – Владислав Єфременко.
Вічна Слава ГЕРОЯМ! ГЕРОЇ – не вмирають!
Влад живе серед нас і житиме вічно! Слава Україні!
В. Саверська-Лихошва,
Варвинський селищний голова
Фото з архіву родини Єфременків.
