"Приємно, що Варва мене не забула..." Олександр Васильович ШПАДАРУК
Коли я готувалась до написання чергового нарису про героїв-земляків, які віддали своє життя, захищаючи нас, українців, то неодноразово зустрічалася із педагогом Тамарою Семенівною Радченко, яка й розповіла:
- Я вийшла на заслужений відпочинок, коли 2014-го почалася антитерористична операція, яка згодом переросла в ООС, а потім - у повномасштабну війну Росії проти України, і ми з іншими патріотично налаштованими інтелігентками Варви та Варвинщини обміркували свою участь у цьому процесі й вирішили: чим зможемо, будемо допомагати Збройним Силам України, адже наші сини воюють. Тож, ми почали займатися волонтерською роботою.
Що ми робили й робимо нині?.. Ми зверталися і звертаємося до очільників підприємств та до нашого найбільшого благодійника Миколи Івановича Бойка з проханням про допомогу. І вони відгукуються.
Одного разу Микола Іванович дав туші поросят, їх безкоштовно скоптив ще один підприємець, з м’яса ми також готували тушонку, докладаючи в посилки закрутки, печиво, цукерки, овочі та фрукти. Все це упаковували й переправляли хлопцям на Схід, за адресами, які отримували в тодішньому райвійськкоматі.
Ми намагалися направляти посилки всім хлопцям, чиї адреси знав військкомат.
Починала я таку справу не сама, а в співдружності з варвинчанкою-медиком Іриною Миколаївною Кальченко, а потім до нас приєдналися й інші мешканці громади.
Тож, продовжує розповідь Ірина Кальченко:
- Розпочали цю роботу ще до початку повномасштабної війни Росії проти України. Серед інших ми направили таку посилку й Саші Шпадаруку, який воював в ООС. А через деякий час на мій Viber прийшли кілька фотографій: Саша з посилкою, Саша з хлопцями викладають продукти на стіл, Саша з хлопцями сидять за накритим столом і зворушливий підпис: «Не можу повірити, що Варва про мене пам’ятає…»
Потім Саша зателефонував і подякував. Усі ми були вкрай розчулені й у кожної з нас з’явились сльози на очах… Звісно, всім мобілізованим землякам ми не могли направити посилки, проте посилали тим, хто був у переліку і чиї адреси стали відомі…
(Продовження. Початок на 1-ій стор.)
Пам’ятаю, посилки надсилали Любчику, Клижці, Божку та іншим. Справа, напевне, не стільки у вмісті передачі, а в увазі та пам’яті до воїнів…
Ми неодноразово збирали кошти серед мешканців Варвинської громади й самі безпосередньо вкладали власні гроші на купівлю та ремонт автомобілів, придбання та пошив одягу, взуття, організовували й нині організовуємо іншу допомогу.
А Тамара Семенівна доповнює:
-За 2023-й рік зв’язали 78 пар теплих носків і стільки ж рукавичок…
* * *
Біографічна довідка. Шпадарук Олександр Васильович народився 21 квітня 1982 року в смт Варва Чернігівської області.
1999-го року закінчив Варвинську загальноосвітню школу №1.
Після проходження строкової служби Олександр працював на ГПЗ та НСЗ, а потім перейшов приладистом у "КІП".
У вересні 2017-го вирішив вступити на військову службу за контрактом до військової частини А 149. З 2018-го до 2019-го р.р. брав участь в антитерористичній операції. Служив на посаді командира відділення. На Новояворівському полігоні пройшов курс військового вишколу. Воював на Сході України (Луганська область). Звільнився, а за деякий час знову повернувся в зону бойових дій.
Загинув Олександр 9 березня 2022-го, під час артобстрілу селища Житлівка Кремінського району Луганської області.
Похований 14 березня 2022-го в смт Варва.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
* * *
За знаком зодіаку Олександр - Телець. Мама розповіла, що вона постійно бентежилась із-за цього. Син народився в середині між днями народжень двох диктаторів: 20-го квітня – день народження Гітлера, а 22-го квітня – Леніна. То Ганна Семенівна переймалась: «Якою буде доля сина?..» - занепокоєно думала вона й продовжувала: «Мені цей факт закарбувався в свідомості й переслідував упродовж усього життя…»
Саша дуже радів, коли народилася Богдана. Він зателефонував мені серед ночі й закричав: «Мамо, радійте! У нас народилась донечка!...» - і завжди називав її: «Моя доця, моя мишка!...»
Певно, Телець наділив Олександра Шпадарука терпінням, умінням і здатністю продуктивно працювати та з любов’ю ставитись до праці, знаходячи в цьому певний спосіб самовираження.
Телець проявляє спокій, здоровий глузд і терпіння. На життя дивиться реалістично й приземлено. Гарний господар. Основний принцип Тельців – любов до життя.
* * *
- Яким запам’ятався Олександр у реальному житті? – я запитую рідних, педагогів, знайомих.
Ганна Семенівна Рофаль, мама Саші:
- Якщо лаконічно охарактеризувати, то був веселий, життєрадісний, сумлінний, комунікабельний, мав багато друзів. Ще в підлітковому віці мав мотоцикл і мене постійно возив на город.
Дуже любив бабусю, дружив з нею, а вона завжди прикривала внука перед батьками, коли той трішки "проштрафився"…Пригадую, як у дитинстві Саша мріяв зайнятися бізнесом і пропонував мені: «Ви, мам, будете пекти печиво, а я його продаватиму…»
У мене, як у матері, залишились тільки найкращі спогади. Ще перебуваючи в школі, хотів здобути робітничу професію зварювальника. Дуже любив учителів: Ольгу Андріїівну Телевну, Олену Федорівну Бойко, свою першу вчительку Світлану Петрівну Таран і після уроків завжди залишався, щоб поговорити з ними. Якось у середніх класах Саша сказав Олені Федорівні: «Ось я виросту, вивчусь на зварювальника і переварю вам усе вдома…» - А Олена Федорівна лише погладила Сашу по голівці, ласкаво усміхнувшись.
Саша був дуже домашній. Любив завжди зустрічати Новий рік у колі родини і не розумів, що це свято можна десь іще, крім сім’ї, відзначати.
Мав веселу вдачу. Міг наспівувати якусь пісеньку, коли щось робив. Наприклад, мені добре запам’яталась така строфа: «Мамулько, рідненька, моя люба ненька, живіть довго…»
Після завершення школи Саша вступив до Ладанського ПТУ, щоб здобути професію зварювальника і паралельно закінчив курси водіїв. Тож працював зварювальником у цивільному житті і водієм - в АТО. До речі, скажу, що Саша закінчив школу без єдиної трійки…
Він був непоганий господар. Любив і вмів хазяйнувати.
Добре пам’ятаю його наполегливість. Ми всі, матері й батьки, не дуже помічаємо, як виростають наші діти і довго думаємо, що вони ще не достатньо дорослі, що вони ще діти і ще довго, не задумуючись, вказуємо їм, що і як робити.
Одного разу я й кажу Саші: роби те й те, а він напів жартома і напів серйозно, взяв мене за плечі, хитро усміхнувшись, і з акцентом на сказаному відповів: «Мамо, я вже виріс… Мені 18 років. Я – дорослий і сам знаю як і що робити…» - Отакої…, - я була спантеличена і не сподівалась на це, навіть не могла й подумати, що син таке скаже… Та задумалась, проаналізувавши урок, і запам’ятала його назавжди. Після цього я думала, перш ніж зробити зауваження сину…
У 2021-му році, перебуваючи кілька років в АТО, Саша зрозумів, що війна завдає жахливі душевні рани воїнам і їм вкрай потрібна реабілітація як тіла, так і душі. А тому цього ж року Саша вступив до Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя, щоб отримати фах психолога.
А коли контракт підійшов до кінця, він перевівся до військової частини в м. Пирятин.
…Пригадую й останні миттєвості сина. Коли його тіло везли додому, я ледве витримала. Мене накололи медикаментами і я все це пережила, як у тумані, але обличчя сина навічно залишилось у моїй пам’яті та свідомості… Мені ввижалось, що переді мною дві дороги життя: одна - йти за сином, а інша – залишатися тут, допомагати родині, дітям, внукам і вшановувати сина…
Нині радію з того, що з нами залишились двійко його прекрасних діток і дружина Леся, розумничка, педагог. У нас прекрасні стосунки, ми любимо й глибоко поважаємо одна одну. Нас об’єднує спільна любов до Саші. Часто ми зустрічаємось і майже щодня спілкуємось телефоном, а інколи просто поплачемо разом, згадавши його, і на душі стає легше…
А за хвильку пані Ганна продовжила:
- Ось подивіться, Валентино Василівно, що в мене висить на стіні...
Я беру в руки дощечку, на якій викарбувані правила дому бабусі й дідуся:
Внуки мають вільний вхід.
Малюків потрібно балувати.
Дітей мають годувати від душі.
Внукам зобов’язані розповідати казки.
Дітям дозволено шуміти й веселитись на повну.
Внуки зобов’язані обніматись і цілуватись...
- Як тут не усміхнешся?... Я щодня дивлюсь на цей витвір людської фантазії і в мене поліпшується настрій…
Практично, я не сприймаю той факт, що Саші немає. Моя душа відмовляється це розуміти й збагнути. Я завжди вважала й нині вважаю, що в мене було й залишається троє дітей. Саша – живий і буде жити, допоки житиму я…
Анатолій Телевний, побратим Олександра:
-Чесно кажучи, я не дуже хочу згадувати пережите, бо це дуже болісно, проте за Сашу скажу… Ми з ним чотири роки брали участь в антитерористичній операції на Сході України в складі 93-ї бригади. Він був водієм.
- Яким ти запам’ятав Олександра?
- Не задумуючись скажу: Саша – людина-герой, людина з великої літери, справжній патріот України, людина абсолютної сміливості. Він є взірцем для наслідування.
За всі роки мого перебування в АТО я більш сміливої людини не зустрічав. Він пройшов, не оглянувшись, не зморщившись, у прямому розумінні «вогонь, воду й мідні труби»… Був прекрасним товаришем і другом. За будь-яких обставин на нього стовідсотково можна було покластися. Він разом зі мною й іншими побратимами розділяв горе й радість… Саша був надзвичайною людиною.
Анатолій Миколайович Костін, колишній директор ліцею №1:
-Саша був дуже позитивний: сумлінний, зосереджений, на диво вдячний та уважний учень. Найхарактернішою рисою його єства була глибока повага до людей. Саша був дуже контактний. Я таких учнів не зустрічав за сорок п’ять років своєї педагогічної діяльності.
А ще він був великий добряк… По-іншому його не охарактеризуєш… Завжди – в гарному гуморі, з усмішкою і на позитиві. Все всім пробачав і ніколи нічим не докоряв.
А в дитинстві, як усі хлопчики, грав у футбол, любив рибалку і, зазвичай, робив усе те, що роблять діти. Пам’ятаю, як із моїми дітьми на вулиці (а ми жили поруч) жарив жаб на вогнищі…
Ольга Андріївна Телевна, вчителька історії:
- Якщо охарактеризувати одним словом, то найвлучнішим є – добряк… Саша завжди усміхався, був оптимістом, дуже старався зробити всі справи якнайкраще, любив історію і дуже цікавився істричними подіями. Словом, Саша припав до душі вчителям і одноліткам… Був винятково справедливий і зібраний…
Марія Микитівна Качаєва, голова ради ветеранів Варвинської територіальної громади:
- Саша був зразковим батьком. Він роками ходив повз наш гараж, а тому я часто спостерігала, як він водив своїх діток, тримаючи їх за ручки… Рідко яка мама так уболіває за своїх дітей…
Світлана Петрівна Таран, класовод:
- Познайомилась я з Сашком, коли йому виповнилось 6 років. Хлопчик був повністю готовий до навчання в 1-ому класі, батьки та старші сестри дали йому гарний старт… У кожного з дітей родини був власний куточок і місце для навчання.
… І до цього часу я зберегла його малюнки, твори, результати тестів, які проводились у початкових класах.
Саша дуже серйозно ставився до навчання і часто мене запитував: «А я ж молодець?...» - «Ще й який молодець!..» - Зазвичай відповідала.
Саша мав велику старанність, яка допомагала йому в навчанні, гарну пам’ять, відмінні обчислювальні навички – і все це в комплексі давало змогу йому бути майже відмінником. У моєму домашньому архіві збереглися кілька сторінок із оцінками учнів 1-А класу. Серед інших діток гарними оцінками вирізнявся й Саша.
З досвіду педагогічної роботи я часто давала учням тести, відповіді на які й збереглися упродовж десятиліть. Тож, в одному з них Саша писав: «Буду гарно навчатись… Побудую хату… Хочу, щоб у мене був власний кінь…» - Це бажання пройшло впродовж багатьох років… І ставши дорослим, Саша говорив: «Дітям хочу побудувати будинок…» - пригадує вчителька.
Ось зразок диктанту, який красивим каліграфічним почерком виводив Саша:
«Настали теплі дні. Молодим листям вкрилася верба. Цвітуть кульбаби і маргаритки.
Весна кличе до лісу. Марійка принесла букетик квітів. Учителька Олена Іванівна поставила їх у банку з водою і вони цвітуть...»
Володимир Бородай, друг Олександра:
- З Сашою ми дуже дружили впродовж багатьох років: їздили на рибалку, ходили в ліс… Із власної ініціативи він пішов на службу до ЗСУ і я його відвозив на збірний пункт. Саша постійно мені телефонував із фронту.
Він був найкращим і найщирішим другом. На нього я міг повністю покластися. Ми допомагали один одному в усьому… Мені дуже не вистачає друга, сумую за ним… Я не можу звикнутись із тим, що Сашка немає… Для мене він живий… Я думаю про нього і уявно спілкуюся з ним…
Царство небесне йому та легкий спочинок!
Ольга Климівна Шам, класний керівник Саші:
- Працелюбний учень, винятково добрий, м’який, делікатний…
* * *
...У вересні 2017-го Саша вирішив вступити на військову службу за контрактом і був направлений до військової частини А 149. З 2018-го по 2019-й р.р. брав участь в антитерористичній операції на Сході України, перебуваючи на посаді командира відділення. Пройшов навчання в Новояворівському навчальному центрі.
Олександру довелося побувати в кількох «гарячих» точках Сходу України. Звільнився і… знову повернувся в зону бойових дій.
Коли мама стурбовано запитала: «Сашо, чи правильно ти робиш?...» - Син переконливо сказав: «Так».
За словами дружини Лесі Василівни, Саші щось заважало в оформленні повторного контракту, але в останні години він усе швидко врегулював і 30 жовтня 2021-го поїхав. Правда, перед підписанням контракту Саша збирався на роботу в Африку, проте з’явилися деякі перепони і він почав оформлятися в ЗСУ.
- Пригадую, - говорить Леся, - напередодні російсько-української війни обстановка в країні була дуже напруженою… Я зателефонувала до Саші й говорю: «Саню, вже війна на порозі…» - А він мені у відповідь: «Ми тут нічого не знаємо, а ви там усе знаєте… Такого бути не може…» То я ніби притихла, а виявляється, він мене просто заспокоював…
Потім мама запропонувала вислати Саші посилку (сало й шкарпетки) і запитала, за якою адресою це зробити, але син навмисне котегорично відмовився: «Не потрібно. Нехай заберу тоді, коли сам приїду…»
А все це він говорив для того, щоб не розкривати своє місце перебування. А коли розпочались бойові дії, то Саша схвильовано зателефонував: «Лесю, закопай мої документи, військовий одяг і накажи дітям, щоб нікому не говорили, що я - військовий… Бережи себе й дітей…»
* * *
Бої за Кремінну. 2014-й рік.
Бої за Кремінну вважаються початком битви за Донбас. 18-тисячне місто було стратегічною ціллю з початку російського вторгнення в Україну, тому що Кремінна - це шлях до Сєвєродонецька, розташованого в одній годині їзди.
Саме в 2014-му році місто було лінією розмежування російських військ і військ АТО. Ще тоді воно прийняло перших переселенців.
2022-й рік.
24 лютого 2022-го російські війська завдали ударів по Кремінній. Лише 11 березня в результаті теракту загинуло 56 мирних жителів. Це переважно престарілі люди із обласного геріатричного пансіонату.
18 квітня 2022-го ворог зайняв Кремінну, а 25 квітня - знеструмив Кремінську електропідстанцію, внаслідок чого вся Луганщина залишилась без електрики. Станом на 25 травня 2022-го голова Луганської ОДА Сергій Гайдай заявив, що ворогом окуповано 95 % території області.
2023-й рік.
У січні поточного року українські війська здійснили успішний контрнаступ, залучивши 112-у бригаду тероборони.
8 січня біля с. Діброва відбувся танковий бій. Українські війська продовжували просуватись до міста.
Позиційні бої тривали аж до 1 жовтня 2023-го року, а 1 жовтня рашисти зайняли Кремінну. 3-го жовтня ворог застосував хімічну зброю.
Справжнісінькою дорогою смерті була траса Кремінна-Лиман, де відбувались жахливі розстріли мирних жителів, які намагались виїхати із міста…
* * *
- Чи відомі вам останні хвилини життя Саші? – запитую я Лесю Василівну.
- 8 березня 2022-го Саша вислав кошти, щоб усі жінки й дівчата родини придбали подарунки на свято, і зранку цього ж дня він востаннє написав нам, привітавши зі святом. Ми дали відповідь, але вже близько 16-ї години побачили, що Саша прочитав наше повідомлення, але від нього повідомлень більше не було…
Ми почали телефонувати у військову частину, до побратимів та до командира частини. Але певний час ніхто нічого не міг сказати…
Потім я зателефонувала подрузі, яка працювала в Слов’янському відділі поліції, а їх направляли на чергування в Краматорськ, і попросила долучитися до пошуку.
У Краматорську розміщувались морги, куди звозили тіла загиблих, бо морги довколишніх міст були переповнені і вже не приймали тіла…
Спочатку подруга шукала серед списків поранених, а потім – серед загиблих. Через добу неймовірних зусиль вона віднайшла-таки прізвище Саші серед загиблих.
Таким чином тіло Саші було знайдено. У моргу Краматорська він залишався три доби.
…А трагедія трапилась 9 березня 2022-го року під час артилерійського обстрілу с. Житлівка Кремінського району Луганської області. Тіло Олександра кілька діб залишалося в лісі… Чому це трапилось і за яких обставин - ніхто із військової частини так і не зміг пояснити... Як виявилося, Саша був поранений і смерть наступила від втрати крові…
Я також запитала побратима із Дніпра, що трапилось? Але той відповів: «Тобі, Лесю, не потрібно це знати…» – Сказав лише: «Це було в лісі, за містом Кремінна, який із 2014-го року люди стали називати «Ліс див» або «Ліс смерті»…
Після довгих і наполегливих пошуків мені дещо вдалося з’язувати: начебто Саша був розстріляний із танка…
* * *
- Ганно Семенівно, Указом Президента України Ваш син, Шпадарук Олександр Васильович, був нагороджений орденом "За му«ність" ІІІ ступеня (посмертно). Як це було і де Ви отримали нагороду?...
І… раптом мама говорить: «Валентино Василівно, Ви ж вручали орден на ганку будинку культури…» - І я миттєво пригадала, як пані Ганна хотіла піднятися на ганок Будинку культури і як я зійшла, щоб вручити орден, показуючи його учасникам зібрання. Потім ми обнялися і заплакали…
- Безперечно, Саша мав якусь мрію. Чи вдалося її реалізувати?
- Прагнув побудувати дітям гарний будинок, а коли завершить службу в ЗСУ, хотів стати психологом. Крім того, виношував намір поєднати професійну діяльність із бізнесом, - говорить мама. – Лише цьогоріч нам вдалося добудувати будинок, який так хотів побачити Саша і мріяв, щоб його діти жили в ошатному обійсті.
- Що ви робите в пам’ять про сина та чоловіка? – запитую маму та дружину.
- Я на фронт віддала найцінніше – свою дитину. На передовій служать мої зяті… Невже цього мало?!...
Крім того, наша родина донатить побратимам сина та воїнам Збройних Сил України.
-А часто Вам сниться син?
-Ні, рідко. За цей час приснився лише двічі, останній раз сказав: «Мамо, я не голодний…»
Як уже ми з Лесею говорили, що певний час Саша не міг оформити контракт. Йому щось не дозволяло, але в останній день миттєво все зумів зробити, в тому числі й виготовити велике фото. Тільки на ньому було якесь нереальне зображення Саші зі склянними очима й кам’яним обличчям… Це було 30 жовтня 2021 року.
І коли 14 квітня 2022-го року відбулось поховання, то несли саме цю фотографію, хоча вона була дуже нетиповою…
Ось і закінчується моя розповідь про славного земляка, великого патріота України та рідної Варвинщини – Олександра Шпадарука.
Герої не вмирають,
Бо куля душі не вбива!
Їх імена пам’ятають,
Безсмертним є їхнє життя…
Слава Героям!
Слава Україні!
Ми переможемо, бо ми того варті!
Валентина
Саверська-Лихошва,
Варвинський селищний
голова
