А сад плаче пам'яттю... Сліпченко Юрій Олександрович
Сьогодні в Україні війна, якої взагалі ніколи не чекали, навіть подумати не могли. І щоденне наше життя – страшна прірва і відкрита рана. Приймає земля і людський плач, і людей забирає навіки. Немає просвітку в цій несамовитій біді.
Прапрадіди, прадіди, діди лишили нам мир. І головне – віру в майбутнє. А тепер? Подумати страшно за те майбутнє. Горять міста, палають села. Плюндрують нашу рідну щедру землю, нищать людей. Чи такого майбутнього бажали вони своїм нащадкам?
Гинуть, захищаючи рідну землю, кращі сини і доньки. Замість світлого майбутнього опинилися ми серед страшної темряви з буденною жорстокістю, назва якій - війна.
Чомусь кожного разу, коли Віта із доньками переступає поріг батьківського обійстя чоловіка, їй хочеться, перш за все, глянути на сад, який до ворожого вторгнення посадив Юра.
Дерева стоять у задумі. Раніше, поки Юра був живим і приходили в сад усі разом, вчотирьох, їй здавалося, що кожна гілочка ворушиться навіть без вітру, зустрічаючи їх, ніби вітаючись. А тепер ніщо нішелесне. Така прониклива журлива тиша. Ні. Не гнітюча, а лагідна тиша. Спокій і смуток водночас. Лиш чути, як порипує під ногами сніг.
- Мам…, дивись, які прозорі льодинки прикрасили яблуню, - це Русланка помітила. А за нею Зоряна:
- Які красиві. Мамо…, сад плаче…, сад плаче… пам'яттю…
Назустріч бабуся в чорній хустці, з-під якої вибилися пасма сивого-сивого, як молоко, волосся.
- Юра садив…, - ніжно так, як може сказати про свою дитину тільки мати. Стільки материнської любові, тепла і смутку в тих словах.
- Посадив, та й нема…, - не втримуючи сліз, за нею батько. - Добре зробив… Сад для нас як живий. Ступнеш - і ніби потрапляєш у храм пам'яті.
Минулого року Юра вже був далеко від дому, захищав Україну, але про сад дбав. Керував, підказував під час розмов по телефону. Коли обробляти, чим саме. Усе хвилювався, що без нього не так зробиться. А як старався, коли садив. Усе по інструкціях, порадах, які запозичував від досвідчених садівників. Перший рік приказував, щоб цвіт обривали, тоді на наступний, дійсно, буде високий урожай. Виконували все з якимось особливим бажанням і охотою. Фотографували і відсилали йому. А він радів рясному цвітові… Але тільки цвітові, бо плоди… Лише один раз персики передавали волонтерами… А потім уродили сливи… Здоровенні такі… Та Юри вже не було…
Принесуть на кладовище, покладуть на перечко хреста. Затужить серце… так болісно, так безвідрадно. Далі так і з яблуками, грушами. Вони вродили дуже рясно і були навдивовижу смачними.
Мамі Юра згадується більше дитиною, хлопчиком, підлітком. Він був особливим і для батьків, і для дідуся Івана, і для бабусі Галі, з якими жили. Змалку проявляв свій наполегливий, бунтарський характер. Сусіди із-за яру було запитують: «Що вони з тією дитиною роблять, що вона цілий день кричить?» А ще любив, коли, повертаючись із дороги чи з гостей, батьки приносили щось смачненьке «від зайчика», чекав навіть до пізньої ночі. Тепер згорьована мати, яка ходить до могили щодня по два, а то й по три рази, обов'язково несе якогось смаколика, як тоді «від зайчика».
Згадує, як ішов у перший клас. Маленький такий, бо всім однокласникам на той час було по шість років, а йому аж у грудні мало бути. Мирослава Нестерівна попросила, бо клас «не набирався», то й віддали. Хоч і був найменшим, та вчився добре. Одним із перших навчився читати, математику, природознавство любив і фізкультуру, звичайно ж.
Ще часто згадує, як сніжної зими було посадить свого першокласника на плечі й несе через яр. Одного разу донесла до тодішньої аптеки, а він:
- Мамо, лижі забули… Григорій Миколайович казав, щоб брали…
А ввечері ділився радістю з татом і старшим братом, що лижі йому вчитель дав, і катався він разом із усіма. І виходило в нього найкраще, усіх переганяв.
Був запеклий маленький картяр, перегравав брата, сусіда і всіх, з ким грав.
У старших класах полюбляв фізику, астрономію. Шкільне житя було насиченим, йому доручали цікаві ролі під час проведення свят. Згадує, як вечорами учили вірші, шили костюми до ролей: мушкетера, чарівника, лісовика… Відвідував туристичний гурток «Едельвейс», часто ходили в походи, був активістом шкільного музею.
- Юра навчався легко й охоче. Завжди був у колі друзів: енергійний, невтомний, із розумінням підходив до виконання поставлених завдань. На уроках проявляв неабиякі здібності. Образне мислення, творчу уяву. І підкріплені вони були великим працелюбством. - Так згадують про Юрія вчителі.
Його шкільні роки - це найкращі миті шукань, натхнення, юнацьких мрій, сподівань, першого і останнього кохання. Віта була у восьмому, а він - у десятому, коли стали дружити. Шкільна дружба переросла в почуття. Спершу на перервах стали більше підстоювати наодинці. Потім Юра з Варви (щосереди їздили старшокласники в міжшкільний комбінат) шоколадки став привозити, якраз тоді тільки з'явилися «Твікс», «Снікерс», «Баунті». Про навчання в якомусь іншому місті, крім Чернігова, у Вікторії й мови не було, бо там уже навчався її найкращий друг і коханий. Одружилися вже після того, як спершу Юра, а через два роки - й Віта, закінчили навчання.
Тепер вона одна… І усе треба самій. Їй дуже важко. Та вона старається нікому цього не показувати. Намагається бути сильною жінкою.
Велику роль відігравав у житті Юрія спорт. Він любив футбол, волейбол, баскетбол, брав участь у легкоатлетичних змаганнях, встановлював рекорди з бігу, метання м'яча, лижних перегонів, любив теніс. Без вагань подав документи до Чернігівського педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, на факультет фізичної культури. Це був вибір до душі, який зробив його по-справжньому щасливим.
Озерянська школа, в яку перейшов працювати після дворічної роботи в Кухарській, багата на славну спортивну історію і традиції, то ж завжди пам'ятав про це і прагнув, щоб його вихованці не тільки із задоволенням займалися спортом, а й виборювали призові місця в спортивних змаганнях на рівні району й області. І це вдавалося. На той час у школі були сильні волейбольна й футбольна команди не тільки хлопців, а й дівчат, які перегравали всіх у районі, також перемагали в легкоатлетичних змаганнях, тенісі. Долучався до туристичної роботи, організовував для учнів туристичні походи, екскурсії.
Він був талановитим учителем, відмінним спортсменом, досвідченим наставником і тренером, мав вагомий авторитет для учнів, батьків, колег. Своїм вибором стати вчителем фізкультури дорожив, любив і цінував роботу. Агітував випускників обирати цю професію. Хоч чув думки про те, що бігать і стрибать можна і без навчання у вузі. Твердо відстоював свої переконання, що вчитель-фізрук – це так цікаво і почесно. Підтвердженням того став вибір позивного. Серед побратимів був із позивним «Фізрук».
Життя вносить свої корективи в долю людини. Так і Юра змушений був перейти працювати зовсім у іншу сферу. Переїзд із сім'єю у Варву, байдуже ставлення держави до молодих педагогів спонукали шукати роботу більш фінансово стабільну. Адже розумів відповідальність перед сім'єю – він головний. Ще працюючи в школі, щоканікул їздив «на заробітки», займався будівництвом котеджів для еліти в Івано-Франківську. Студентський тренер залучив до цієї роботи. Звичайно, було дуже важко, але ж багато чого навчився, здобув неабиякий досвід, що потім став у нагоді, бо доводилося робити ремонти вдома, у батьків, у школі.
За сім років праці в агрокомпанії «Дружба-Нова» Кернел, куди перейшов працювати Юрій Олександрович, завоював авторитет, повагу, довіру, хоча працювати провідним фахівцем з переоформлення спадщини не так і просто. Тут потрібні знання, законів, прав, обов'язків, юридичні вміння, дотримання норм культури, моралі, доброчесності. І це в нього виходило на високому рівні, бо по натурі «добряк», щирий у відношенні з людьми, подільчивий, дружелюбний. Ніколи не рахувався із своїм часом, працював за принципом «потрібно - значить, зробимо».
Вільний час присвячував сім'ї, налагодженню добробуту, уподобанням. Особливий потяг був і до техніки. Мотоцикли любив, машини. І не тільки їздити, а й ремонтувати. Часто пропадав у гаражі - то вдома, то в товаришів. Підремонтує якесь стареньке авто, зробить «як ляльку» і отримує задоволення. Зверталися до нього за допомогою у придбанні транспортних засобів, довіряли його компетентності.
Затятим рибалкою і мисливцем не був, та з великою охотою долучався разом із друзями до цього процесу. Якщо ж був час.
У своїй невеличкій двокімнатній квартирі він зробив усе сам, хіба що хтось із рідних допомагав. Був на всі руки майстер: воду провести, каналізацію полагодити, підлогу на ламінантну замінити. Двері, перегородки, кахлі, стелі, балкон – це все справа його рук. А яку сауну обладнав.
Перше, що придбали самі у квартиру, коли переїжджали, була спортивна стінка для занять спортом доньок, а потім арбітрек. Взагалі батьком він був надзвичайним... Для нього доньки були важливішими за життя. Саме заради їх щасливого майбутнього він пішов добровольцем на захист України.
На Великдень, вітаючи зі святом, написала в sms: «Хай тебе Бог береже». У відповідь надіслав фото доньок і написав: «Хай наших дітей береже. Перемога за нами. Ми не маємо іншого варіанту».
Зорянка у родині - первинка. Коли народилася, саме Юра назвав її так. Довго чекали, більше тижня, поки тато вибере ім’я. А Русланка так схожа на нього, кажуть, як дві краплі води. Першим запитанням, коли заходив у дім, завжди було: «А дівчата де?» Для нього ніколи не було проблемно піти на батьківські збори, взяти участь у ремонті класу, повести доньок до лікаря, організувати для них цікаве дозвілля. За татовим прикладом обидві - прекрасні спортсменки, захищали честь закладу навіть в області, брали участь у республіканських змаганнях і отримували перемоги. Змалечку знають, що які б проблеми не виникали, їх тато допоможе вирішити. "Татко щось придумає", - були впевнені. Було як закон: на вихідних - у ліс чи до ставка, річки, влітку - на море, в гори чи на базу відпочинку, взимку - на лижах чи в спортзал. Обом придбав спортивні велосипеди, мотоцикли. Так поспішав навчити водити суперово автомобіль. І в останній день життя на відстані, уже з того пекла, організовував і допомагав скласти випробування з водіння, щоб отримати водійські права. Радів, коли переслали світлини з посвідченнями. Останні світлини, які надіслали татові…
Вони обидві так враз подорослішали. Дві найкращі татові доці вчаться жити без тата. Вони не хочуть про це говорити, але вони знають напевне: у них ніколи не буде тата… Найкращого, найтурботливішого, найнадійнішого.
...Востаннє. Востаннє він стояв перед входом у будинок, накритий стягом. Він повернувся… То була остання його дорога - від будинку і до місця спочинку.
Це було 15 серпня, а 31 - день народження Зоряни… Без тата. Як це важко. День народження без тата… Й усі в скорботі. Їх тато - Герой. Та в одному з постів у «Фейсбук» вона написала: «Я не хочу тата-Героя, я хочу живого тата».
Юрій Сліпченко на другий день після оголошення збройного конфлікту зразу ж долучився до добровольчого загону територіальної оборони. У вільні від чергування дні разом з друзями готували елементи захисту, «коктейлі Молотова», створювали надійний тил. Організовували волонтерські поїздки до на той час окупованого Чернігова.
З травня 2022 року офіційно оформлений як доброволець у роту охорони при 3 відділі Прилуцького РТЦК та СП. А з березня 2023 року був направлений до однієї з військових частин ЗСУ. Службу проходив у званні старший солдат, водій механізованого взводу 6-ої механізованої роти 2-го механізованого батальйону військової частини А-4723.
Служив у найгарячіших точках Лимано-Куп’янського напрямку. Безпосередньо брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України. Був хоробрим, безстрашним захисником...
У розмові з рідними по телефону не був багатослівним. На жаль, нічого не розповідав, як йому воювалося. Ще зранку 3 серпня говорив з мамою, дружиною. Обидві запідозрили - голос якийсь сумний, пригнічений.
- Щось трапилося? Ти якийсь сумний.
- Усе добре, - так якось тихо-тихо відповів.
Та ввечері на зв'язок не вийшов. Захвилювалися, але самі себе заспокоювали тим, що, можливо, на завданні. Було вже таке. Та пізніше ж виходив. Цього разу не вийшов ні наступного, ні поза наступного, ніколи…
Серця відчували щось недобре.
А вже 7 серпня зателефонував товариш Олег. Почав вибачатися, плакав. Відключився… Знову зателефонував. Говорив, що ситуація була страшна, вороги були за три кроки. Куля попала в стегнову артерію. Кров’ю стік миттєво. Як виявилося, на те завдання повинен був іти саме Олег, та в нього виникли якісь проблеми, а Юра його замінив. Пішов навіть не з своєю групою.
Нестерпні чекання останніх повідомлень від командування. Гнітюче хвилювання… Хвилинні самозаспокоєння… А може…? Які то були страшні дні. Безжальні дні чекання страшної звістки…
Батькам не говорили нічого, заспокоювали, що на позиції немає зв’язку.
Аж 14 серпня остаточно оприлюднили страшну звістку: «Загинув як герой, виконуючи свій військовий і громадянський обов’язок біля села Новоселівка Луганської області».
Повідомлення обпекло полум’ям серця найрідніших: як витримало хворе серце мами – одному Богу відомо, упав у відчай невимовного смутку батько, незагойною раною закровоточили душі дружини і доньок, згустком болю наповнилося єство брата. Для всієї великої родини Сліпченків – Воронченків це був шок, страшне горе, розпач, журба. Жахлива звістка зойком болю поширювалася серед друзів: «Слєпа загинув...», - і поспішали віддати останню шану хорошому другові навіть через сотні кілометрів. Усі, хто хоч якимось чином були знайомі з Юрою, кого зводила з ним доля, висловлювали щирі співчуття і жаль.
...Не вірилося, не сприймалося розумом. Як так? Як можна?
Він так хотів захищати рідний край, боронити від ворогів. Він добровільно став на захист країни. Йому можна було повернутися, адже мама має групу. Та він вірив у перемогу і наближав її. Він був добрим і мудрим, порядним і співчутливим...
Через дев’ять днів, як Юру поховали, до Віти зателефонував побратим Денис. Висловив співчуття, щиро… Стільки теплих слів сказав про Юру: «Людини з таким добрим серцем не зустрічав. Я також на завданні був у іншому місці. Повернувся – а його немає. Не знаходжу спокою… Він мене до мами возив у Краматорськ. Не побоявся. Дорога небезпечна. Сам запропонував, дізнавшись, що сумую, і давно, з початку війни, не бачилися. До цього було багато втрат. Та ця для мене найважча. Ніколи не забуду. І якщо виживу, обов’зково приїду на могилу вклонитися святому побратимству».
- Його забути не можна, - так постійно говорять і товариші, з якими служив у роті охорони РТЦК та СП і які дуже часто приїжджають до могили.
...Щодня веде свіжий слід до могили, іде згорьована мати до останнього місця спочинку, на вихідних поспішають дружина з доньками, час від часу навідуються рідні, друзі. Стоять у зажурі, вдивляються в рідне усміхнене обличчя, здається, що ось-ось янголом спуститься з Небес – і буде все як і було до цієї клятої війни… Але, на жаль.
Згадується остання зустріч. Усе ніби, дійсно, було востаннє. Коли мати обійняла і промовила: "Дай же я тебе хоч поцілую", - Віта з доньками швидко пішли до машини, а сльози - градом...
Ти був із тих, хто любив життя,
Свята і гучний сміх,
Вітру свист і швидкість доріг.
Ти був всюди і завжди своїм,
Закохував у себе неодмінно всіх…
… Таких більше нема…
Ганна Іванівна Капко, с. Озеряни
