Першим - до Небесного воїнства... В’ячеслав НОСЕНКО
Першим, кого втратила Варвинська земля на Сході України під час проведення АТО, був В'ячеслав Носенко, якого я особисто знала, адже він за два роки до мобілізації, брав участь у конкурсі на заміщення вакантної посади юриста селищної ради.
Пригадую церемонію прощання з Героєм… Центральна площа Варви вщерть заповнена людьми: зійшлися всі, від старого до малого. На площі й на прилеглих тротуарах ніде було стати, люди навіть піднімались на ганки довколишніх будівель…
Я як селищний голова вела жалобний мітинг. Виступаючих було багато: представники районної державної адміністраувї та районної ради, відповідальні особи райвійськкомату та й просто бажаючі… Такого Варва ще не бачила… Це було вперше…
На Варвинському кладовищі фактом поховання Славіка було започатковано алею учасників АТО, а пізніше – учасників російсько-української війни.
Коротка біографічна довідка
Носенко В’ячеслав Олексійович народився 10 січня 1985 року в смт Варва Чернігівської області.
2002-го року закінчив Варвинську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, а потім - Чернігівський державний інститут економіки і управління, отримавши спеціальність «Правознавство».
По завершенню вузу відслужив строкову військову службу у Внутрішніх військах Збройних Сил України у м. Золочів Львівської області та в м. Луганськ.
Працював слюсарем у СТОВ «Дружба-Нова.
З 2012-го року – помічник бурильника Цеху підземного і капітального ремонту свердловин НГВУ «Чернігівнафтогаз».
19 березня 2014-го року, коли розпочалась антитерористична операція, В’ячеслав був призваний на військову службу - захищати цілісність і недоторканність України на Сході держави. Брав участь в обороні Луганського та Донецького аеропортів, за що був нагороджений знаком «За оборону Донецького аеропорту».
Трагічно загинув 8 грудня 2014-го року, виконуючи свій громадянський обов’язок.
Указом Президента України №270/2015 від 15 травня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно): «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».
На фасаді КЗЗСО «Варвинський ліцей №1», у якому навчався Славік, встановлено меморіальну дошку.
Тож, розпочинаючи роботу над цим доробком, я зустрілася з батьками В’ячеслава Носенка - Надією Володимирівною та Олексієм Дмитровичем.
- Шановні, пригадайте, будь ласка, яким був Славік у дитинстві та юності? Чим захоплювався? Як і де навчався? Що любив і чого, можливо, недолюблював?..
***
- Був спокійний і врівноважений, - розповідають батьки. – У дитинстві ми навіть не пригадаємо жодного випадку, щоб він не послухався або чогось не виконав.
- Раз я сказала: так зробити, - говорить мама, - то я завжди була впевнена, що саме так Славік і зробить. У мене навіть не закрадалась думка, що буде щось не так і що потрібно перевірити виконання поставленого завдання…
А батько додає: «Навіть будучи зовсім маленьким, він ніколи не грався ножем і не бив чашки… Якось обходилось…»
Закінчив школу №1. Навчався – нормально, але міг би й краще, бо мав дуже гарну пам’ять, проте, як усі хлопці, недоучував і трішки лінувався. Постійно траплялося, що вчителька розповість на уроці, те і його… Додатково читати не дуже хотів, але в цілому виходило – нормально.
Дуже любив футбол, з величезним задоволенням грав у футбол і не пропускав жодного матчу по телебаченню і на стадіоні «Юність». А тому ми з батьком ще в ті часи вирішили придбати собі інший телевізор, бо через перегляд футбольних матчів сином ми не мали змоги нічого подивитися…
-Яку здобув освіту і де працював Славік?
-2002-го закінчив школу і вступив до Чернігівського державного інституту економіки і управління, по завершенню якого отримав спеціальність «Правознавство».
В інституті, правда, стала в пригоді однокурсникам прекрасна пам’ять Славіка, адже його неодноразово товариші просили за них скласти залік чи екзамен.
-І виходило?..
-Ще й як, - пояснює батько. – Адже у вишах одні викладачі читають лекції, а інші – проводять семінари. Тож часто виходило, що викладачі, які приймають іспити, не знають усіх студентів в обличчя, адже вони не проводять семінари в студентів, у яких читають лекції, а тому Славік цим користувався і виручав одногрупників…За це вони його дуже поважали…
Пісдя служби в Збройних Силах України син розпочав трудову діяльність слюсарем у СТОВ «Дружба-Нова», а коли я пішов на пенсію, то замість себе влаштував його помічником бурильника 4 розряду Цеху підземного і капітального ремонту свердловин НГВУ «Чернігівнафтогаз».
-Чи багато речей залишилось від сина?
-Одяг, паспорт, атестат зрілості та диплом…
-Як пішов Славік до Збройних Сил України? Де служив?
-19 березня 2014 року був призваний на військову службу. При цьому спокійно сказавши: «А хто, якщо не я?…». До речі, після поранення і тримісячної реабілітації він знову повернувся на фронт, сказавши нам із матір’ю: «Піду до своїх хлопців, бо їм там важко…»
-А тепер – найболючіше запитання: як загинув Славік, адже він першим у Варвинській громаді віддав своє молоде життя за Україну?
Можливо щось вам відомо про це? Може вам розповідали побратими чи офіцери?
-Після мобілізації Славік потрапив на навчання до селища Гончарівське, де здобув військову спеціальність мінометника.
Мобілізований був разом із хлопцями з Прилуцького району - Валентином Бойком (Прилуки), Віктором Лавренчуком (с.Рудівка Прилуцького району) та своїм однокласником із вулиці Промислова – Романом Ярченком. З ними ж і служив Славік.
Спочатку 55 днів захищав Луганський аеропорт.
***
Земляки захищали Луганський аеропорт 146 днів: з квітня до початку вересня 2014-го. Ситуація виявилась загрозливою: воїни ЗСУ, які захищали летовище, опинилися в тилу ворога. Підрозділи українських військ перебували у містечку Щастя, що за 60 км від летовища, і через це жоден кореспондент не потрапив у аеропорт, а тому певний час не було ніякої інформації звідти. Ось чому історія оборони Луганського летовища для співвітчизників практично залишалась на перших порах не особливо відомою.
Українська сторона втратила 196 кращих захисників. Ситуація склалась критичною: не вистачало боєприпасів, відсутні - їжа та вода. Хлопцям доводилось використовувати в їжу все, що рухалось…
У терміналах була незліченна кількість убитих і поранених…Стояв жахливий сморід…
Складність захисту Луганського аеропорту полягала саме в тому, що там не було підземних ходів, як у Донецькому, і захищати його доводилось на відкритій місцевості. Щоб роздобути боєприпаси, воїни пробивались крізь рашистські війська і повертались назад, не дораховуючись своїх.
Щоденно хлопці шукали ящики від боєприпасів, заглядаючи у підбиті танки та БТР-и, щоб спакувати туди рештки тіл побратимів, і бачили, як з понівеченої техніки стікала кров… Картина була пекельна…Аеропорт певний час перебував у повному оточенні… Наші хлопці протистояли до того часу, поки від будівель, злітної смуги та інших споруд аеропорту нічого не залишилося…У росіян була чисельна перевага в живій силі й техніці, а нашим не було куди заховатися для того, щоб вести нерівний бій…
Відданість Україні та небачений героїзм домінували у наших воїнів і це при тому, що вони фактично перебували у повній ізоляції.
Захисники летовища розповідали у нещодавно виданому проєкті «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту», як 31 серпня 2014 року під час атаки на аеропорт ними було ухвалено колективне рішення: викликати вогонь української артилерії на себе… Хлопці загортались у державні прапори і лягали в окопи з думкою: «Якщо помрем, то за - Україну!...».
Потім до захисників пробилась 80-та аеромобільна бригада і, отримавши підкріплення, бійці почали виходити з оточення.
А коли у вересні 2016-го волонтери нагороджували бійців 80-ї бригади медалями «За оборону Луганського аеропорту», то навіть важко уявити: перелік імен захисників зачитували близько двох годин. І майже половині відзнаки були вручені рідним посмертно…
***
Виявляється, правду кажуть люди: земля тісна… Тож у Луганському аеропорту (хто б міг подумати!) Славік зустрівся із ще одним однокласником – Василем Синюшкевичем. Хлопці на радощах обнялись і розцілувались, а потім увесь час не розлучались…
Після цього військова частина, у якій служив В’ячеслав Носенко, з важкими боями відступила до м. Щастя, де Славік отримав поранення – перелом кістки руки і був доправлений у Чернігівський шпиталь, у якому хірурги успішно провели операцію, вжививши пластину. Три місяці він був на реабілітації, після цього повернувся у свою частину, яка перебувала на той час біля м. Волновахи.
Потім тривав героїчний захист Донецького аеропорту…
***
Щорічно 16 січня Україна відзначає День пам’яті захисників Донецького летовища. Легендарна оборона аеропорту тривала 242 дні – з 26 травня 2014-го по 22 січня 2015-го – і все це відбувалось під обстрілами рашистської артилерії, «Градів», мінометів, танків при підтримці наступаючих збройних угруповань ворогів.
За безприкладну стійкість та виняткову мужність захисників Донецького аеропорту стали називати «кіборгами».
В ході захисту воєнного об’єкту кіборги розміщувались у касах авіакомпаній у старому терміналі аеропорту. Щодня з 10-ї до 16-ї години доводилось витримувати обстріли з мінометів та стрілкового озброєння.
У травні 2014-го захисники знайшли у підвалі, що поблизу аеропорту, український прапор і встановили його на балконі терміналу. Ворог систематично вів вогонь по прапору, намагаючись збити його.
За даними вітчизняного проєкту, який називається «Книга пам’яті полеглих за Україну» під час оборони Донецького летовища загинуло сто українських військових.
Славетна оборона Донецького аеропорту стала найбільш героїчною і найбільш трагічною сторінкою російсько-української війни, яка вже вписана золотими літерами до підручників новітнього військового мистецтва України.
***
Після виселення цивільного населення, яке обслуговувало аеропорт, там залишились лише військові. Хлопці захищали летовище по два-три тижні, а потім командування робило заміну.
Особливо запеклі бої точилися в грудні 2014-го та січні 2015-го, коли стояли люті морози. В аеропорту було багато поранених і вбитих, а крім того, рашисти вирішили витруїти захисників летовища газом, який пускали упродовж двох днів.
Здебільшого рашисти вели стрілецькі бої з малої дистанції – до 100 або й 60 метрів. Сяка-така їжа була у захисників, а от води – бракувало. Коли хлопці пробували прориватися до своїх, щоб дістати воду, то обов’язково хтось не повертався…
Найвища точка аеропорту – вежа - слугувала для захисників важливим спостережним пунктом. Ворог вирішив, щоб то не стало, – розгромити вежу, аби кіборги позбулися інформації про підхід чи пересування ворога.
13 січня 2015-го року вежа Донецького аеропорту впала…
Після відходу з Донецького летовища командування дало наказ відступити до населеного пункту Піски.
Як відомо, всі ці населені пункти на Сході України були справжнім пеклом на землі, а тому пройти їх і вижити – це був небачений людський подвиг!
У розпал бою, який точився у дворі залишеної школи, коли посилено працював міномет, прилетів ворожий снаряд, розніс установку й обслугу - усіх хлопців… Кажуть, скоригувала зусилля ворога навідниця…
Нині на місці бою, в населеному пункті Піски, встановлено хрест і висить там державний прапор України, на якому написано: «Варвинська середня школа». Його привіз і повісив Валерій Чаленко, який 2014-го був мобілізований і направлений у Піски.
-Ви мабуть і в жахливому сні не уявляли, що Славік піде на фронт і загине? Хто і як вам сповістив про це?
-Василь Синюшкевич, однокласник сина, був першим, хто сповістив про загибель Славіка…
Після його дзвінка зателефонував ще один однокласник Роман Ярченко і сказав: «З вами хоче говорити командир…», який офіційно сповістив про загибель Славіка…
Жахливо згадувати, але це – факт: Славіка ховали в закритій труні, тому що вибух на території школи в Пісках був такої сили, що розлетілись і змішались тіла захисників обох розрахунків. Так і не вдалося відшукати всі частини тіл. Про це розповіли хлопці військової частини, коли збиралися всі разом на відкриття алеї Героїв у селищі Гончарівське Чернігівського району, де проходив навчання син.
-Після смерті Славіка ви отримали орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Як це було і де?
-У Чернігові, в драматичному театрі ім. Шевченка. Батьки загиблих воїнів, об’єднавшись у громадську організацію «Єдина родина Чернігівщини», щорічно збирались, щоб вшанувати пам’ять своїх дітей…А нині ми з дружиною постаріли і маємо безліч проблем, то нам уже важко їздити на зустрічі.
-Пройшло дев’ять років з тієї жахливої миттєвості, коли ви отримали звістку про втрату сина. Розумію, що цей біль ніколи і ні при яких обставинах не загоїться…
-Так… - в унісон кивають Надія Володимирівна та Олексій Дмитрович. – Майже щодня, - продовжує мати, - протягом дев’яти років ми їздимо з батьком на могилку, говоримо з сином. Я щодня розповідаю синові, що зробили за день.
Наприклад говорю: «Вибрали картоплю, занесли буряки й цибулю в погріб…» - і завжди запитую: «Синочок, чи тобі не набридла моя розмова?...» - А у відповідь - тиша…
-1 жовтня, по обіді, на День захисників і захисниць України, ми приїхали на кладовище і побачили, що хтось відвідав могилку, бо на постаменті лежали жовті хризантеми. А також, я відзначив, - продовжує батько, - що приходили хлопці, бо поклали цигарки, які курив Славік, і залишили не випиті фронтові «сто грам»…
-Жовті хризантеми, поклали працівники селищної ради, а сто грам точно залишили хлопці, - проказала я.
А мама продовжила:
-Зараз я свідомо розумію, що я така - не одна: всиляється жах, душить біль, охоплює образа, але я чітко розумію, що я – не одна. Нас - багато. Всі матері терплять, і я маю терпіти, адже наші діти поклали свої життя за Україну.
Щоразу їдемо з чоловіком на кладовище і я думаю: «Ось підійдемо до могили і я побачу - стоїть Славік і дивиться на нас…Хоча б не говорив, хоча б мовчки стояв… Якби хоч один разочок побачити…» - з болем проказує вбита горем мати, змахуючи рукою гірку сльозу зі щоки…
Валентина Саверська-Лихошва,
Варвинський селищний голова
На світлинах - Вячеслав разом з батьками і побратимами.
