Ми певний час розгадували ребус... - Анатолій Петрович ТИМОШИК
Виявляється, розгадування ребусів буває різним: одні можуть, образно кажучи, скніти над різноманітними ієрогліфами, а інші – дивовижним чином… Як? Ніколи не здогадаєтесь…
…13-е листопада 2004-го року. Невелика вечірка.Зустрілися кілька пар і вирішили сформувати ще одну, познайомивши їх…
А було їм тоді по двадцять шість… Молоді люди, блискавично кинувши погляд, припали до душі одне одному… От тільки біда… Начебто й знайомі, начебто й бачились десь?... А хтозна де?.. Чи, може, здалося?.. І розпочався ребус на кілька годин…
-А, може, ми, Толику, просто бачились на вулицях Чернігова, адже буває ж таке, що люди один одному запам’ятовуються?..-запитує Оленка.
-Напевне, ні. Може, на відпочинку?..- парирує Толя. -А-а-а-а…, може, в туристичній подорожі?... Мабуть, що так!..
- Де?... Може, в Карпатах? – Оленка.
-Не був я в Карпатах… Хіба в Криму…
-А де ти навчався? – знову Лєна.
-У педагогічному…
-О… і я там навчалася!… - Оленка. – А коли почали співставляти події й факти, то, виявилось, що не в університеті бачились… - А де ж?..
-А хто твоя перша вчителька? – стомившись від загадок, запитав Толя.
-Марія Іванівна…
-О!... І моя також… Школа 19-ть?...
-Так! – радісно вигукнула Оленка. – Нарешті зрозуміло: ми з тобою чотири роки ходили в один клас!.. - Однокласники на радощах обнялись і… розцілувалися… Тож, після такого зізнання розмова пішла пришвидшеними темпами. Почалися захоплюючі спогади однокласників…
Через два тижні, «перестрибнувши» через цукерково-букетний період, Олена й Анатолій вирішили жити разом, а потім на світ з’явився син Микита, улюбленець батька…
* * *
Біографічна довідка. Анатолій Петрович Тимошик народився 28 лютого 1978 року в с. Підлісне Козелецького району Чернігівської області, в родині Надії та Петра Тимошиків. Родина проживала у м. Чернігів.
1995-го року Анатолоій закінчив Чернігівську ЗОШ № 32. Захоплювався спортом. Після закінчення школи вступив до Чернігівського державного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка (факультет фізичного виховання), по закінченню якого проходив військову службу у 8-ому залізничному полку (понтонер), потім розпочав трудову діяльність. Через деякий час одружився. 2007-го року народився син Микита, який нині продовжує справу батька – навчається в Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.
2010-го разом із дружиною та сином переїхав на Варвинщину і продовжив трудову діяльність у СТОВ «Дружба-Нова». Згодом родина Тимошиків оселилася в мальовничій і прекрасній місцевості на березі річки Удай, у селі Леляки. Тут подружжя придбало будиночок, зробили ремонт, посадили садок і пишний розарій.
З 2016-го року Анатолій перейшов обліковцем у СТОВ «Батьківщина».
З першого дня повномасштабної війни Росії проти України Анатолій Петрович кілька разів поспіль намагався добровольцем записатися на фронт, але через величезну кількість бажаючих не вдавалося, проте вже за кілька днів долучився до лав ТрО.
19 липня 2023 року добровольцем вирушив на фронт. Пройшов навчальну підготовку в смт Гончарівське та у Черкасах і був призначений на посаду гранатометника військової частини. Боронив рідну Українську землю на одному із найгарячіших напрямків Харківщини – Куп’янському.
Загинув Анатолій Тимошик 4 листопада 2023 року від удару ворожого дрону, захищаючи с. Іванівку Куп’янського району Харківщини. Попрощалися з військовим у Катерининській церкві Чернігова. Поховали на кладовищі Яцеве в обласному центрі.
* * *
Традиційне запитання: яким був Анатолій Тимошик і яким він запам’ятався рідним, знайомим, колегам та мешканцям села Леляки?
Дружина Олена Абраменко:
-Безперечно і в мене, і в сина Микити про чоловіка й батька залишились лише найкращі спогади. Якщо дистанціюватись від ситуації і подивитись на неї, так би мовити, «збоку», то дії людини є полярними. Проте однозначним залишається факт: Анатолій був патріотом, любив Україну, дуже переймався війною, не ухилявся від мобілізації, пішов на службу добровольцем…
Перебуваючи на фронті, ніколи не скаржився на ситуацію, на голод і холод, на обстріли, а зазвичай впевнено говорив: «У мене все добре. Мені нічого не потрібно, у мене все є…»
Упродовж усього життя «дружив» зі спортом: захоплювався вільною боротьбою й пауерліфтингом, легко піднімав гирі.
При проходженні строкової служби мав рідкісну військову професію - моторист катера, умів наводити переправи, встановлювати понтони.
А коли 23 вересня 2007 року на світ з’явився син Микита, то батько, згідно тодішнього медичного проєкту, був одним із перших батьків, присутніх при народженні дитини. Пологи були тяжкими і він дуже переймався, молився Богу, щоб усе закінчилось успішно, ніколи не сподіваючись, що стане свідком народження нового життя…
Напевне на Анатолія, як і на кожного, присутнього при пологах чоловіка, факт народження нового життя справив незабутнє враження і сформував між ним і сином особливий взаємний зв’язок. Можливо, це трапилось із-за того, що раніше перше доторкання дитини було до грудей матері, а тепер дитину кладуть на груди батькові…
…Тож упродовж усього життя Толик із надзвичайною любов’ю ставився до сина і коли трапилось так, що через кілька місяців після народження мені потрібно було виходити на роботу, Толя залюбки залишився доглядати за сином і справлявся з цим краще за мене, а маленький Микитка більше любив тата, ніж мене…
Аж до першого класу Микита їздив із татом у машині, об’їжджаючи поля й тваринницькі ферми СТОВ «Батьківщини». Сину було дуже цікаво.
А коли ми з чоловіком придбали будиночок на березі річки Удай, то до нас почали сходитись усі покинуті домашні тваринки: котики й собачки. Шкода їх було, бідолашних, і ми надавали їм прихисток… Наша родина полюбила свій новий будиночок, особливо Микитка, який при першій зустрічі заліз на піч і більше з неї не хотів злазити. Поступово подвір’я набрало ошатного вигляду: доглянутий двір, красивий розарій, приручені котики й собачки…
Анатолій був невибагливою людиною. Він умів дуже швидко приймати нову ситуацію й оперативно звикати до неї… Наприклад, прекрасно розумів, що життя може бути різним, як кажуть у народі, то – густо, то – пусто. Бувало родина мала непогані заробітки, а інколи - не вистачало й на хліб із маслом… Але труднощі його не лякали. Анатолій орієнтував родину не звертати на це особливу увагу, жити й семимильними кроками рухатись вперед, щоденно відвойовуючи хоч невеликі життєві перемоги.
Толя любив і мав багато друзів: ми часто зустрічалися, сміялися, веселилися. І нині з багатьма з них я підтримую дружні стосунки…
Анатолій привчав нас любити природу: ми щовихідних вибиралися в ліс чи до річки, любили подорожувати… Інколи не було достатньо фінансового забезпечення, але ми всерівно їхали, застосовуючи економний варіант…
Толик був відкритою, широкої натури людиною. Він філософськи ставився до життя. Прекрасно розумів, що життя змінюється, воно – швидкоплинне і з часом будь-яка ситуація, як сприятлива, так і складна – набирає нових обрисів…Інколи вони можуть бути діаметрально протилежними…
Толя любив домашніх улюбленців: котиків і собачок. Вони до нашого обійстя просто тяглися, ніби відчуваючи, що їх там люблять… Влітку 2024-го буде 10-ть років, як ми тут, у Леляках.
-Як ви переїхали в Леляки? Чия це була ідея?
-Ідея була чоловіка, він переговорив із другом Віталієм Неліпою і той знайшов гарний будиночок над річкою. А крапку над «і» поставив син. Він тоді ще був невеликий, заліз на горіх, що в дворі, і сказав: «Звідси я нікуди не поїду…» Таким чином ми й придбали житло…
2016-й був для нас «переломним». Ми з чоловіком змінили місце роботи, перейшли в СТОВ «Батьківщина». Толик влаштувався обліковцем, а я – заступником головного бухгалтера.
Кілька років перед війною нам вдавалося побувати на Чорному та Азовському морях, і в Карпатах.
-Анатолій Петрович мав багато друзів. У чому таємниця налагодження дружніх стосунків між Анатолієм і колегами?
-По-перше, Толик - за темпераментом сангвінік. Він завжди був налаштований оптимістично.
По-друге, був уважний до людей і завжди намагався допомогти, якщо цього вони потребували.
По-третє, Толя був людиною широкої натури, дуже щедрий. Все, що він мав, завжди намагався роздати людям: пригощав цукерками, кавою, чаєм… В ході цього зав’язувалась розмова, знаходились спільні точки дотику.
Впевнено скажу: не лише вмів наводити мости у воєнній справі, але й умів спілкуватися з людьми.
-Як чоловік зустрів звістку про початок повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022-го року?
-Почули в новинах, а потім зателефонували рідні з Чернігова… Толик сказав: «Я – у військкомат»… - Я й знала, що іншої відповіді не буде… Він щоденно їздив у РТЦК упродовж 4-х днів, але черги були неймовірні й працівники центру мали можливість оформляти лише обмежену кількість бажаючих.
Потім почала формуватися територіальна оборона, і він пішов туди. Так пройшов 2022-й і пів року 2023-го. Ми любили подорожувати й чоловік запропонував поїхати в Карпати. А після повернення несподівано сповістив, що піде до ЗСУ. Спочатку він перебував у навчальному центрі Гончарівська, потім - у Черкасах. Я відвідала його, побачення тривало рівно 20 хвилин. Це було 24-го серпня 2023 року.
Толю розподілили гранатометником на Куп’янський напрямок Харківщини. Ситуація загострювалась. Чоловік попросив пригнати на передню лінію домашній автомобіль «Ниву», щоб їздити бездоріжжям. Ми з його другом Олексієм Сисоєвим доправили авто до точки призначення – село Борова за Ізюмом.
А коли чоловіка не стало, авто я передала командиру взводу, можливо, хлопцям згодиться, можливо, допоможе пересуватися…
-Пані Олено, що розповідав чоловік про перебування на передовій?
-Розповідав вкрай мало. Практично кілька слів: «Проблем немає… Речі виправ… Картоплі насмажив для себе й хлопців… Все добре…»
Хлопці перебували три доби на передовій і п’ять - відпочивали. А коли траплялася деяка затримка заробітної плати, Толик ввічливо говорив: «Шановні, ви сюди приїхали, щоб Україну захищати!» - І після цих слів ніхто більше про гроші й не згадував…
3 листопада 2023-го року я написала йому SMS, але відповіді вже не було… Я не мала жодного контакту з військовою частиною...
…Пройшло довгих і пекельних десять днів… 13-го листопада 2023-го приїхали працівники РТЦК й сповістили, що Анатолій загинув смертю хоробрих 4 листопада 2023-го року… Моє серце завмерло, я втратила можливість говорити й мислити… Дивно, але не 4-го, а саме 6 листопада я відчула трагедію… Саме 6 –го листопада моє серце забилось сильно-сильно й раптом… майже зупинилось… Я відчула щось неладне, і саме тоді, 6 листопада 2023-го року я подумала про найжахливіше…
Тож, офіційною датою смерті Анатолія є 4 листопада, а фактично, я відчула і в цьому глибоко переконана, це трапилось 6 листопада, а сповістили мені 13-го…
Виявляється, в ході бою ворожий дрон накрив наших хлопців біля села Іванівка на Харківщині. Кажуть, можливо хлопці його прийняли за свій?..
…Отак виходить: кращих Бог забирає… А можливо, й там, на небі, вони потрібні, не лише не Землі?.. Адже не стало найкращих друзів Анатолія – Костянтина Кропиви, Миколи Борща, Владислава Єфременка, душі яких піднялися на небо й споглядають за нами…
* * *
Історична довідка.
Куп’янський напрямок Харківської області, с. Іванівка
Упродовж багатьох місяців Куп’янський напрямок на Харківщині був особливо напруженим. Лише за останні місяці 2023-го воїни ЗСУ відбили більше ніж 15 атак ворога в районі сіл Синьківка та Іванівка.
Ворог завдав авіаційних ударів у районах населених пунктів Петропавлівка, Подоли, Піщане Харківської області. Артилерійських мінометних обстрілів зазнали багато сіл, зокрема, Синьківка й Іванівка.
Щодня рашисти ведуть обстріли на Куп’янському напрямку. Зазвичай за добу буває від 8 до 10 зіткнень. Ось лише за один день військам ЗСУ вдалось знищити 123-х загарбників, 73-и одиниці бойової техніки й пункт управління БПЛА.
Нині ситуація на Куп’янському напрямку залишається складною…
* * *
-Олено Володимирівно, у такої різнобічної особи, як Анатолій Петрович, безперечно було якесь життєве кредо. Яке?...
-Людяність – понад усе, а все матеріальне – ніщо… Толик не стомлювався повторювати: жити потрібно так, щоб коли йдеш населеним пунктом, то не потрібно ховати погляд від людей… - І це сказано просто, але настільки влучно…
-Пані Олено, чи була якась мрія в Анатолія?
-Як я вже підкреслювала, Толик був нематеріальною людиною. Його більш цікавила духовна сторона. Був трішки мрійливою особистістю, а тому інколи за горнятком кави й цигаркою він мріяв на одному із островів Удаю, біля села Леляки, збудувати свій будиночок… «Як було б красиво!...» – розмірковував чоловік.
А перед війною синові зробив подарунок віку - квадроцикл… Який це був сюрприз!... Кращого й сподіватися неможливо… Син їздив ним скрізь і був щасливий…А з початком війни квадроцикл Анатолій використовував для потреб територіальної оборони…
Микита, син Анатолія Петровича, курсант Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою:
-Тато мене постійно брав із собою на заняття з територіальної оборони. Він завжди говорив: «Придивляйся, синку, чоловіки мають уміти все, а особливо нині, в час війни…Звертай увагу, як розповідає та показує інструктор, придивляйся, як користуватися зброєю, адже в ході навчання всі ми тренуємось, щоб у подальшому зберегти життя…»
Практично я багато чого навчився. Я відвідував кожне заняття, пройшов разом із татом курс бойової підготовки. Мені все дуже подобалось, а тому я вирішив продовжити справу тата і стати військовим. Адже мій тато був глибоко переконаний: кожний чоловік має захищати державу…
Надія Терентіївна Тимошик, мати Анатолія:
-Дуже… тяжко… Дуже важко… Не дай, Боже, нікому з батьків пережити подібне… Не дай, Боже, ніколи батькам ховати своїх дітей… Плачемо з батьком день і ніч… - … І довга павза…
…Толик був світлою й люблячою дитиною, один-єдиний у родині… Дитинство та юність проходили як у багатьох однолітків: садок, школа, університет.
У школі відвідував танцювальний гурток, що не дуже притаманно для хлопчиків. Пам’ятаю, як на одному шкільному концерті син красиво танцював український «Гопак»… Ми з чоловіком намагалися дати сину гармонійний розвиток та освіту.
Син був дуже компанійський, мав багато друзів, легко сходився з ними і з кожним знаходив спільну мову.
А коли трапилась трагедія, то багато однокласників телефонували до мене й говорили: «Чому Ви не сказала друзям і однокласникам?... Чому ми не знали, адже ми не прийшли й на похорон?...» – «… Я телефонів не знала, - відповідаю, плачучи. - А потім, у такий критичний час, просто було не до того, щоб про щось думати і комусь щось сповіщати…» - гірко завершила…
Богдан, двоюрідний брат Анатолія Тимошика:
-Не дивлячись на те, що ми з Анатолієм були двоюрідними, спілкувалися винятково телефоном, адже я проживав у Києві, а брат Анатолій – у Варві на Чернігівщині, між нами була відстань у 200 кілометрів.
У дитинстві Толик був справжнім другом: відважним, сміливим, на нього повністю можна було покластися. Він був на два роки старшим за мене, а в дитинстві це мало неабияке значення. Він захищав мене і мені подобалось, що я мав старшого брата.
До школи ми разом росли в одному із сіл Чернігівщини, їздили разом на конях…
Пам’ятаю, в дитинстві, в садочку та початковій школі вихователька й учителька, щоб перевірити дружбу в класі, запитували: «Діти, скажіть, будь ласка, з ким ви підете в розвідку?...» Тож із Анатолієм я б обов’язково пішов…
Наталія Шара, теща Анатолія, м. Чернігів:
-Постійно з великим тремтінням у душі й серці ми з чоловіком згадуємо свого улюбленого зятя – Анатолія. Ми працювали викладачами Чернігівського педагогічного університету, в якому навчався Анатолій. Спогади колег- викладачів про нього були гарними.
Анатолій був чудовим зятем, зразковим батьком, вірним чоловіком, гарним господарем. Адже лише гарний господар зможе переїхати з обласного центру, хоч і в живописне, на березі прекрасної річки, але маленьке село...
Толя все міг зробити власними руками, що в сільській місцевості має величезне значення. Будиночок, який родина придбала в селі Леляки, дуже сподобався внуку Микиті і він вирішив «розплутати» дилему: заліз на піч і сказав: «Купуйте будинок, я звідси нікуди не піду…»
Дякуючи зятю, родина докорінним чином перебудувала будинок, перетворивши його на справжній рай над живописною Удай-рікою: посадили сад, «розбили» розарій у дві сотні кушів троянд, завели собачок і котиків, які, наче відчуваючи любов та гостинність господарів, приходили до них…
Велике горе спіткало родину…
Спорожнів будинок… Не стало господаря…
Сумує родина, сумують і домашні улюбленці, яких так любив Анатолій.
Дорогий Толику, любимо тебе, постійно згадуємо, ти – найкращий!
Царство тобі небесне і легкий спочинок!
Олег Скорик, друг родини Тимошиків:
-Ми дружили родинами п’ять років…
Анатолій запам’ятався усміхненим, життєрадісним, позитивним. Мав кілька захоплень: рибалка, мисливство, відпочинок на природі.
Дуже не вистачає його. Перший час щовихідного поривався зателефонувати й запросити Толю з родиною на пікнік…А нині залишились лише спогади…
Гарна, світла, прекрасна людина, щирий товариш, вірний друг. І це – не просто красиві слова. Таким гармонійним Анатолій і був у реальному житті.
Шкода, що так усе трапилося. Шкода, що від нас ідуть кращі з кращих…
Царство небесне тобі, Толику! Легкий спочинок.
Ми пам’ятаємо тебе! Ти – з нами!
Віталій Неліпа, староста с. Леляки:
-Ми з Анатолієм були знайомі ще до повномасштабної війни Росії проти України, адже Тимошики декілька років тому переїхали на постійне місце проживання до нашого мальовничого села Леляки.
До речі, я й порекомендував родині придбати будиночок у селі. Потім подружжя зробило ремонт і оселилося… Наші стосунки зміцнились. Ми стали добрими знайомими, а потім і друзями…
Ми з Анатолієм розділяли і радість, і горе… Працівників у Леляківському старостинському окрузі було небагато, а тому я часто організовував суботники і мешканці з радістю відгукувались, бо прекрасно розуміли, що це робиться для розвитку свого рідного села.
Ніколи не було, щоб Анатолій не вийшов або відмовився. Якщо я й серед ночі попросив би його прийти щось допомогти, Толя обов’язково б прийшов, традиційно відповівши: «Не питання, я – буду!»
А робили ми тоді багато й різного: розчищали ліс від порослі, випилювали сухостій, облагороджували місцевий пляж, встановлювали там дерев’яні конструкції, лавочки, альтанки, упорядковували старі закинуті хати, які не прикрашали вулиці села, загортали вирви на центральних вулицях, завозячи туди цегляний бій від розібраних колишніх ферм, скошували траву, яка росла після дощів, як на дріжжах, та робили багато-багато інших корисних справ.
А 24 лютого 2022-го і я, і він поїхали до ТЦК, але тоді був такий наплив людей, що працівники не встигали оформляти і багатьох завертали назад. Я й Толя повернулись до дому. Наступного дня нас чекало подібне.
Як відомо, ситуація в нашій місцевості погіршувалася, рашисти просувалися з боку Сум і вже за кілька днів були на трасі Київ-Суми. Тоді предствники РТЦК просили місцевих життелів організовувати блокпости, зривати чи перекопувати мости, робити все можливе й неможливе, щоб рашисти не пройшли…
Тож ми почали стихійно організовуватись… Я кинув клич і сільчани почали сходитись. До мене приєднались Анатолій Тимошик, Сергій Саверський, підприємець із Прилук, який має на території села свій бізнес, і три колишні учасники АТО, які воювали на Сході України і вже мали бойовий досвід. Спочатку нас було шестеро…
У громаді ми попросили екскаватор, щоб перекопати дамбу, перегородили проїзд, утворили блокпост і по графіку чергували…Хто був мисливцем, той мав мисливську зброю,
Так ми протримались до 7 травня 2022-го року, а потім утворилося lобровольче формування територіальної громади (ДФТГ) і хлопці перейшли туди.
Перед тим, як вирушити до ЗСУ, Анатолій зайшов до мене і сказав; «Я їду…» А коли Толя був на фронті, то телефонували один одному.
Володимир Степаненко, агроном СТОВ «Батьківщина»:
-Мене з Анатолієм об’єднувала спільна робота в СТОВ «Батьківщина». Знаю його з якнайкращого боку: щирий, чесний, зразковий працівник із високою виконавською дисципліною. Завжди всім ішов на допомогу та виручку, оперативно відгукувався на різні ситуації в житті людей, розумів колег, входив у їхнє становище. Людяний, безвідмовний, розумів жарти і сам вдало жартував. Комунікабельний, оптимістичний.
На перший погляд Толя був м’якою й доброю людиною, але коли потрібно, то проявляв безкомпромісність, відстоював власну точку зору, при цьому демонструючи волю й характер…
Толя був дуже щедрою людиною. Про таких, зазвичай, говорять: «Рубаха-хлопець»…
Анатолій Дубчак, очільник ДФТГ:
-Перше знайомство з Анатолієм у мене відбулось ще коли ми працювали в СТОВ «Дружба-Нова», де він був водієм. У мене склалося винятково позитивне враження: безвідмовний працівник, людяний, пунктуальний.
Анатолій мав прекрасну рису: він один із небагатьох, хто дійсно хотів здобути основи військового досвіду. Не було такого, щоб Толя не прийшов на заняття без поважної причини, навіть робота не стояла на заваді. Щосуботи для членів добровольчого формування територіальної громади проводились і нині проводяться навчання з тактичної медицини, тактичної, вогневої та інженерної підготовки.
Траплялось, у суботу, коли Анатолій перебував на основному місці роботи, в СТОВ «Батьківщина», він всерівно приїздив на заняття, з пів години тренувався, бігав, стріляв, а потім їхав на роботу… Ніколи не ухилявся від патрулювання вулиць населених пунктів громади. Так йому хотілося здобути знання…
До речі, Толик завжди на заняття брав сина Микиту і хотів, щоб той практикувався. І це не пройшло марно. Нині Микита навчається в Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Толик мав автомобіль «Нива», а по наших дорогах він є прохідним. А тому я часто просив його проїхати й подивитися на об’єкти і він ніколи не відмовлявся. Якщо я доручав йому якусь ділянку роботи, то перевіряти її виконання не було необхідності: завжди я був упевнений, що все буде зроблено вчасно та якісно…
Олександр Матухно, друг, побратим по теробороні, односелець:
-Для мене Анатолій був більше, ніж друг, він був як брат, щирий і безвідмовний брат. Не кожна людина поїде до тебе в лікарню в іншу область, а Толик неодноразово приїздив до мене, а це далеко й накладно…
Після поранення на фронті я довго лікувався в шпиталях міст Суми та Чернігів, і кілька разів Толя приїздив. Мені було дуже приємно, адже він кидався на допомогу й виручку вдень і вночі…
Микола Левошич, друг дитинства Анатолія Тимошика, м. Чернігів:
-Ми з Анатолієм народилися майже в один лютневий день і все наше дитинство пройшло разом. До 2010-го ми були разом, а потім він із родиною переїхав до Варви і стосунки трішки «охололи».
Потім ми зустрілися влітку 2023-го, а через деякий час Толик пішов на фронт.
-Якою найхарактернішою рисою володів Анатолій? Що найбільше кидалось в очі?...
-Анатолій мав таку рису, якою мало хто володіє: він подавав руку допомоги слабшому, ніколи не проходив мимо, не був байдужим, не був прижимистим, був дуже працьовитим і це – похвально.
Галина Ворожбит, колега:
-Мені пощастило бути знайомою, дружити й працювати з Анатолієм Петровичем у СТОВ «Батьківщина». Толик, або як йог овсі називали, - Петрович, - працював обліковцем.
Дана робота в період збору врожаю вимагала великої самовіддачі. Доводилося перебувати в полі по 14-15 годин, виписувати товаро-транспортні накладні на кожен автомобіль, завантажений зерном.
Коли Петровичу потрібно було вирішити свої невідкладні домашні справи, він просив мене підмінити його в полі. Але, зазвичай, він був дуже делікатний: завчасно запитував, чи маю я якісь плани на певний день і лише тоді просив замінити. На перше місце Толя ставив інтереси колег.
Ця риса Анатолія Петровича завжди мені імпонувала.
Знаю, що всі, хто з ним працював, любили його й поважали. Любили за простоту в спілкуванні, за легкий, веселий і добрий характер, за постійну усмішку на вустах, гарний настрій.
Толик ніколи не був байдужим: зазвичай, запитував, як справи і чи не потрібна допомога? А коли заходив у бухгалтерію, то разом із ним і сонечко заходило!... Дуже харизматичний був, відчувалася висока культура поведінки та ввічливість.
Як важко усвідомлювати, що клята війна забирає кращих…Адже не випадково Господь посилає різних людей і кращі з них залишають у наших серцях і душах слід любові…
Знаю, впевнена, що Петрович жив із любов’ю до людей, світу і життя віддав, як Герой, як вірний син неньки-України!
Легких хмаринок тобі, дорогий Анатолію Петровичу! Низько схиляю голову перед твоїм благородним образом, перед твоєю світлою пам’яттю. Петровичу, пишаюся тобою, пам’ятаю тебе, молюся за тебе з великою любов’ю…
Олексій Сисоєв, друг сім’ї:
-Перше знайомство припадає приблизно на 2012-й рік. Тоді ми працювали в СТОВ «Дружба-Нова». З часом нас більше здружувала спільна діяльність у товаристві. А коли родина Тимошиків придбала в Леляках будиночок, наші стосунки зміцнились. Ми допомагали один одному і спільно відзначали свята.
У нас із Петровичем було багато різного, але, в той же час, було й багато спільного… Ми «притягувались», наче плюс і мінус…
Толик був щирий і відвертий, але інколи він ставав принциповим і в такі хвилини його нікому не вдавалося переконати в іншому. Його ніхто не міг обманути. Він нещирість, як кажуть, відчував нутром або його вдавалось обманути лише раз, бо далі з такою людиною Анатолій категорично розривав стосунки.
Неозброєним оком було видно, що матеріальне життя Толю мало цікавило, він був людиною більше духовною. Міг попросити за когось, але не за себе…
…Пішов у Збройні сили своєрідно… Нікому нічого не говорив до останнього дня, а потім зателефонував і сказав: «Якщо хочеш мене побачити, приїжджай, бо йду в ЗСУ…»
Анатолій навчався в навчальних центрах Гончарівська та Черкас і я відвідав його там. Потім разом із дружиною відганяли йому в населений пункт Борову, що за Ізюмом, на першу лінію, його ж «Ниву» для зручності та оперативності пересування фронтовим бездоріжжям. На радощах Толик подарував мені на пам’ять чеку від гранати, яку я з любов’ю зберігаю й нині…
А коли я запитав: «Може, щось іще потрібно?» - Анатолій відповів: «Усього вистачає… Не за грішми йшов, а за покликом душі…»
Доречно сказати, що коли ми отримали особисті речі Толика, то лише тоді довідались, що він був командиром відділення, що в його підпорядкуванні були хлопці і він ніс за них відповідальність…
* * *
Ось такою ЛЮДИНОЮ, людиною з великої літери був Анатолій Петрович Тимошик - відданий друг, палкий патріот і славний захисник Вітчизни, для якого громадянський обов’язок – захищати Україну - не порожній звук…
Дорогий друже Анатолію, Царство Небесне й легкий спочинок!
Земля тобі пухом!..
Валентина Саверська-Лихошва,
Варвинський селищний голова
