Віртуозний самодіяльний артист... Володимир Білоус
…Село Кухарка Варвинського району Чернігівської області… Початок 2000-их… Сцена сільського будинку культури… Йде підготовка до постановки п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями»…
Репетиція… Але вона чомусь сьогодні не «клеїться»… Таке враження, що артисти «проковтнули» смішинку: вони сидять у глядацькій залі й щиро, від душі, сміються… А на авансцені, загинаючи пальці на руках, ходить директорка Кухарського будинку культури Любов Василівна і закликає артистів до репетиції:
-Шановні, вже залишилось кілька днів до вистави, а ви ще погано знаєте слова… Не годиться так ставитись до взятих на себе обов’язків… - у відчаї говорить директорка…
- А Ви, шановна Любове Василівно, будь ласка, суфлюйте нам… «Це ж елементарно, Ватсон!...» - як казав колись Шерлок Холмс…
-Елементарно - то елементарно… - проте орієнтуватися потрібно, і знати слова, хоча б елементарно, також необхідно… - говорить директорка, ходячи по сцені, а за нею нечутно, на почіпках, натягнувши на голову перуку з буклями, ходить Коля Бакун…
«Артисти», що сиділи у першому глядацькому ряду – «вмирали» від сміху… А…, он хто спричиняє сміх!... Коля Бакун...
…Тож, тоді, на початку 2000-х, майже щовечора проходили репетиції самодіяльних артистів Кухарського будинку культури…
Ось – і вистава… Слова «артисти» вивчили… Репетиції провели і вистава успішно пройшла. Просто – молодці!...
Так свого часу в Кухарці проходили постановки п’єс. Місцевими аматорами були Володимир і Марина Білоуси, Микола Бакун та багато інших талановитих мешканців Кухарки…
Володимир володів неперевершеним хистом комедійного артиста, постійно брав участь у постановці п’єс. Часто ставили «За двома зайцями» Михайла Старицького, «Фараони» Олександра Коломійця, «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Карпенка-Карого, Івана Котляревського та багатьох інших…
Наш прославлений герой Володимир Білоус віртуозно, з величезним задоволенням грав, а люди, пройнявшись його неперевершеним талантом і натхненням, щиро дякували за гру й аплодували стоячи…
Отаким-то було клубне життя в Кухарці на початку 2000-х…
Володимир Білоус (1979-2022)
Біографічна довідка
Володимир Миколайович Білоус народився 26 грудня 1979 року в селі Боханів Варвинського району Чернігівської області.
Закінчив школу і продовжив навчання в Дігтярівському ПТУ. 1997-го року здобув спеціальність «Тракторист, водій».
Все подальше життя було пов’язане з ТОВ «Прогрес». Працював трактористом.
24 лютого 2022-го був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив службу у військовій частині А 137… на посаді кулеметника.
Героїчно загинув при виконанні бойового завдання 4 серпня 2022-го року на околиці м. Бахмут, Донеччина.
Похований 9 серпня 2022-го року в с. Гнідинці
* * *
-Пані Марино, коли родина переїхала до Гнідинців, чи продовжували Ви з чоловіком займатися художньою самодіяльністю, чи відвідували сільський Будинок культури?...
-Ні… У Гнідинцях змінились обставини. Підросли діти…Виникли деякі проблеми із їхнім здоров’ям. Потрібно було робити більше витрат, лікуючи їх.
У селі не часто знайдеш додаткову роботу, а тому родина виходила із даної ситуації так, як могла. Ми з чоловіком тримали велике домашнє господарство: було багато городів, самих корів - аж четверо… Але, не дивлячись на все це, ми з Вовою прожили щасливе, проте дуже коротке життя… Він цілком і повністю розумів мене, а я – його. Ми ніколи й ні при яких обставинах не сварилися… У нас не було непорозумінь…
Жили в скруті, проте весело… Володя любив співати і дуже гарно співав. По столичних театрах ми не їздили, проте він організував свій домашній театр, де акторами були ми з чоловіком і п’ятеро наших дітей.
Ми вміли зберігати щирі, світлі й прекрасні почуття… Володя веселився від душі, «заражаючи» всіх довкола, але й працював, як кажуть у народі, до «сьомого» поту.
- Пані Марино, Ви розповіли багато цікавинок зі спільного життя. Не всі родини можуть пригадати щось подібне… Яким Володя був у житті? …Чим захоплювався?...
- Він був дуже веселою людиною. На перший погляд здавалося, що він - безтурботний, проте Володя був прекрасним сім’янином і турботливим батьком. Він прекрасно розумів, що «не хлібом єдиним живе людина…» А тому ми часто відвідували ті історичні місця, які фінансово могли оплатити…
Крім техніки, чоловік любив історію та цікавився історичними подіями, вивчав стародавні кургани. Ми часто відвідували Тростянець і Качанівку. Володя дуже хотів побувати у Кам’янець-Подільському, полюбуватись знаменитою фортецею та відвідати історичний Холодний яр.
Як я вже говорила, ми, по можливості, відвідували історичні місця, а в перспективі планували подорожувати Україною. Ні, не Європою чи світом, а саме подорожувати рідною Україною… А тепер ми з дітьми періодично їздимо, проте все це – не те, що із чоловіком…
Володя мав гарні стосунки зі сватом, який, до речі, також перебував на передовій і був тяжко поранений… Якось у телефонній розмові з ним я сказала: «Бережіть, свату, себе, щоб в онуків був хоча б один дідусь…» - А він мені у відповів: «Свахо, я обов’язково повернусь, адже мене охороняє сват Володимир…»
Дана розповідь свата Віктора виглядає дуже оригінально і зовсім не підлягає поясненню, проте …
-П’ять діб на передових позиціях ішли такі напружені бої, що не можна було голови підняти… Вночі нам дозволили відступити, але куди? Хтозна,… - здвигнув плечима Віктор і продовжив:
-На небі мерехтіла лише одна єдина нічна зірочка… Я подумав: «Куди йти, один Бог знає…» І перехрестився: «Мабуть, це мій сват, перетворившись на зірку, мерехтить і показує нам дорогу … Тож, ходімо з Богом…»
І ми з хлопцями пішли прямісінько по азимуту - зірочці… Ось так сват «вивів» нас у розміщення своїх… Тепер я свято вірю, що він мене оберігає і захищає…
-Ми жили одним життям на двох… - продовжує Марина Володимирівна. - З висоти сьогодення я щиро вдячна Володі за все, що він зробив для мене та дітей…
-Марино Володимирівно, де і як Вас із чоловіком застала війна?...
-Це була 5-а година ранку 24-го лютого 2022-го року. Задзвонив телефон. Розбудила нас подруга доньки із Запоріжжя, яка й сказала: «Війна…Нас бомблять…» - «Спи, тобі приснилось», - відповіли ми їй у слухавку…
А за мить зателефонувала колега і повторила вищесказане… Лише тоді ми усвідомили, що дійсно розпочалась війна… Ми злякались, адже наша донечка днями мала народжувати…
Остаточно проснувшись, ми з чоловіком вирішили поїхати у Варву, щоби зняти кошти, адже вони можуть бути потрібні… Але зняти вже не вдалося… До банкоматів стояли величезні черги… Поїхали на АЗС, щоб заправити авто, але й там – подібна ситуація…
Поки я бігала туди-сюди, чоловік, схилившись на кермо, думав гірку думу… А коли повернулась, як кажуть у народі, «не солоно хльобавши», він сповістив: «Маринко, потрібно не лише народжувати дітей, але й захищати їх… Я йду на фронт…»
Згодом Володя повторив: «Я не підписував контракт, але, якщо буде необхідно, я підпишу й піду… Хтось же має захищати Україну…»
Ми розвернули авто й поїхали у Гнідинці… Зайшли в старостат. Там сказали, що на 12.00 Володі необхідно бути у центрі комплектування. Потім час прибуття перемістили на 15.00 …Наступного дня Володю залишили в роті охорони Центру комплектування. А невдовзі до чоловіка зателефонував друг Анатолій Василенко й запитав: «Вово, ти де?...» - «У військкоматі» - прозвучало у відповідь. –«О, а я чому тут?... Забирай і мене з собою»… Наступного дня Анатолій був разом із Володимиром у центрі комплектування…
До травня 2022-го хлопці перебували в роті охорони Варвинського територіального центру комплектування, а 8 травня їх відправили в Конотоп для проходження навчання.
Ми з Людою, дружиною Анатолія, їздили до хлопців у Конотоп провідати…
А 31 червня 2022-го чоловіків «перекинули» під Бахмут, в невеличке село Івангород. Командування наказало облаштовувати хату-бліндаж… Володя був винятково хазяйновитий чоловік. При облаштуванні бліндажа він неодноразово звертався до керівника "Прогресу" Миколи Івановича Бойка, просив у нього допомоги і той допомагав… Висилав через волонтерів все необхідне у Бахмут…
Володя служив кулеметником… Завжди піклувався про хлопців і періодично просив мене купити потрібні медикаменти й передати їм.
Інколи, в ході телефонної розмови, я запитувала чоловіка: «Володю, чую, щось там бахкає…» - А він у відповідь: «А ти говори зі мною і не слухай… Нехай бахкає…Прорвемося!... Ось біля мене – чоловік, у якого четверо дітей… Він – тут і не ремствує…» (до речі, пані Марина має п’ятеро власних дітей і до офісу Президента України Варвинською селищною радою було подано документи на присвоєння їй почесного звання «Матері-героїні»).
А маленький внук Володимира - Давидко любив і нині любить повторювати: «Я виросту і буду орків «мочить», як дідусь…»
В ім’я цього потрібно жити і потрібно боротися з ворогом…
За хвилинку пані Марина продовжила:
-Слово «прорвемося» було улюбленим висловом Володі. Він часто його використовував.
-Як трапилось найжахливіше?
…Трагедія трапилась 4 серпня 2022-го року…Ми з чоловіком намагались двічі за день спілкуватися: ранком і ввечері. Тож цього дня зранку він «скинув» мені інформацію, а вже ввечері я нічого не отримала від нього… Щемно заболіла душа, защеміло серце і наче щось обірвалось…Холод розійшовся по тілу…
Довідавшись про трагедію, побратими зателефонували родинам і багато жителів села довідались про це, але офіційно нам певний час ніхто нічого не сповіщав…
Тож, у бліндаж потрапив прямий артилерійський "приліт"… Там був Анатолій Василенко. А Володя перебував збоку від бліндажа і перший приліт у бліндаж стався на його очах. Чоловік усе зрозумів. Він миттю кинувся в бліндаж до Анатолія та побратимів, але тієї ж миті бліндаж накрило повторно… У підрозділі з хлопцями дружив чоловік старшого віку з позивним «дід». Він також кинувся в бліндаж і побачив обох хлопців: «вуйка» (Вову) й Тосю (Анатолія) мертвими…
Ні я, ні діти не могли погодитись із жахливою звісткою, не могли прийняти її й повірити в неї… Я молилася Богу, приказуючи: «Допоможи, Господи! Зроби диво, щоб Володя був живий…» - А чоловікові говорила: «Обізвись, рідний, молю, благаю тебе, обізвись…»
Певний час я нічого не чула й не бачила. Світ довкола мене зник… Я думала, коли привезуть труну, то цілу ніч я буду сидіти біля чоловіка і говоритиму з ним. Хоч наговоримось… Але ситуація розгорнулась по-іншому… Коли привезли тіло, то було виділено півгодини і… розпочався похорон…На певний час я все забула і отямилась уже аж під час поминального обіду…
-Чи мав Володимир мрію? І чи вдалося її реалізувати?
-Не дивлячись на те, що Володя працював у ТОВ «Прогрес» трактористом, він завжди мав високі вимоги до життя: прагнув багато подорожувати (і це ми постійно робили, як могли…)
Не дивлячись на життєві складнощі та п’ятеро дітей, ми з Володимиром побували в багатьох історичних місцях: на курорті «Трускавець», у замку Паланок (м. Мукачеве Закарпатської області) та ще в кількох місцях… Наприклад, їздили в Київ, аби відвідати ряд музеїв…
А коли чоловік був під Бахмутом, ми часто телефонувати один одному й постійно обговорювали життя після війни. Ми мріяли про подорожі, планували, що після війни спільно з подружжям Шаркелісів будемо відвідувати історичні місця України.
…А вже без Володі ми з дітьми побували в деяких історичних місцях, які не встигли відвідати з чоловіком…
-Яким Ви запам’ятали Володю? – запитую я однокласника - Олександра Любченка.
-Володя - дуже гарна людина, але мав занадто коротке життя… Я можу сказати, що всі хлопці, які пішли від нас в інші світи, дійсно, були гарними людьми, кращими з кращих, найбільш гідними особистостями, із загостреним почуттям відповідальності. Говорив наш герой винятково правду, був чесним і справедливим.
Марія Миколаївна Боброва, класний керівник Володі:
-Я була класним керівником Володимира Білоуса, викладала математику та фізику, які, до речі, він дуже любив і добре знав. Здібний, уважний, відповідальний. Володя з великим задоволенням допомагав мені розставляти прилади для уроків фізики та для лабораторних робіт.
У ході проведення класної санітарної години Володя завжди допомагав. Він був таким учнем, про якого говорили: «Припав до душі всім учителям» і дружив із усіма учнями класу.
Володя мав велику родину, а тому з дитинства був привчений до праці та постійно виконував свої господарські обов’язки.
А ще учень володів унікальним талантом. Він із величезним задоволенням виступав у художній самодіяльності: гарно співав та розігрував найрізноманітніші ролі в ході постановки п’єс, переважно комедійного звучання. Дуже любив на Новий рік грати роль Діда Мороза.
Був фізично розвинутий хлопчик, любив спорт, фізкультуру, любив і вмів фізично працювати.
А коли одружився з Мариною, вона вже мала двох старших діток від попереднього шлюбу і Володя, який повністю замінив їм батька, систематично ходив на ремонт класних приміщень, у яких навчались діти. Батьки мали п’ятеро діток на двох…
Словом, Володя був винятково позитивною, творчо обдарованою й працелюбною людиною… Дуже шкода, що все так трагічно завершилось…
Сергій Дудник, побратим:
-З першого дня війни, з 24 лютого 2022-го року, ми з Володимиром були разом. Разом пішли до центру комплектування, разом записалися до роти охорони, два місяці разом перебували в навчальному центрі в м. Конотоп, разом потрапили у 58 бригаду. Володя був сержантом, командиром відділення, і я також був командиром іншого відділення. Наші відділення дислокувались поряд.
З початку липня 2022-го разом потрапили під Бахмут (с. Івангород).
Навіки в моїй пам’яті Вова залишився добрим, веселим, життєрадісним, товариським, цікавим співрозмовником, самовідданою людиною… Любив спілкуватися, усім допомагав, хто потребував його допомоги. Коли були під Бахмутом, допомагали один одному продуктами харчування… Дуже шкода, що доля так розпорядилась…
Володимир Давиденко, колега:
-Здружилися ми з Володею, коли почали разом працювати в ТОВ «Прогрес». Допомагали один одному, дружили.
На Володю можна було покластися цілком і повністю. Він – «золота» людина. Царство йому Небесне та легкий спочинок.
Євгеній Портяний, однокласник і друг Володі:
- Сказати, що ми дружили – цього мало. Володя для мене був усім в одній особі. З дитинства ми з ним були разом: за однією партою сиділи, дружили, у нас були спільні захоплення, разом нам було цікаво і ми днями спільно проводили час.
Ставши дорослими, ми ще більше зблизилися. Вова для мене став і зятем, і кумом. Ми були однолітками.
До кінця своїх днів у серці й душі я буду нести світлий образ найкращого друга – Володимира Білоуса: веселого, життєрадісного, щирого, позитивно налаштованого до світу й людей…
-Марино Володимирівно, як Ви увіковічите подвиг свого чоловіка Володимира Білоуса та його побратимів, які віддали свої життя за Україну та український народ?...
-Я твердо переконана, що обов’язково встановлю в центі села Гнідинці капличку на честь Володі та його побратимів. З цим питанням я звернулась до благочинного ПЦУ Прилуцького району, священника Віталія Юрочка, який уже приїздив і пообіцяв допомогу.
Вічна Слава ГЕРОЯМ, які віддали свої життя за Україну!
Слава Україні!
Вперед, до ПЕРЕМОГИ!
Валентина Саверська-Лихошва,
Варвинський селищний голова
